Месидж "Журналісти важливі" вже другий рік об"єднує зусилля медійників багатьох країн у відстоюванні своїх професійних прав і основоположних принципів свободи слова. З якими проблемами стикаються сьогодні українська журналістика і її регіональні організації, як викарабкується з прірви економічних і адміністративних реформ друкована преса, чи повернеться влада обличчям до роздержавлених ЗМІ – про ці та інші наболілі проблеми ми розмовляємо з головою обласної організації Національної спілки журналістів України Михайлом САВЧАКОМ.
– Якщо не будете заперечувати, пане Михайле, розпочнемо з гарячої теми. Протягом останніх днів весь демократичний світ став на захист білоруського опозиційного журналіста Романа Протасевича. Чому мовчить наша творча організація?
– Якраз не мовчить. Цього разу центральний офіс спрацював оперативно. Вже на другий день після примусової посадки літака міжнародних авіаліній у Мінську і затримання власника ютуб-каналу Романа Протасевича на Хрещатику, 27 прийняли заяву, в якій керівництво спілки рішуче засудило переслідування білоруського блогера з політичних мотивів і зажадало від влади сусідньої держави негайного звільнення бранця. Спілка закликала українську владу, керівників європейських держав, міжнародні медіаорганізації дати рішучу відсіч брутальним діям білоруської влади.
Принагідно хочу сказати, що кілька місяців перед цим вийшов трьома мовами збірник репортажів "Я журналіст. Навіщо мене бити" з передмовою Сергія Томіленка про переслідування і тортури журналістів під час протестних акцій в Мінську. В польському перекладі електронний варіант книги легко відшукати на першій шпальті офіційного сайту Асоціації польських журналістів, на українських медіаресурсах надибати видання чомусь важче. Дехто з колег схильний вважати, що довкола Романа Протасевича багато політики. Так це чи ні – відповідь не за горами. Тут, можливо, аналогії з недавніми українськими подіями, коли рятували, як стверджували в соціальних мережах, "журналіста", а нівелювали журналістику. Втім, кожен має право на власну точку зору.
– Маєте на увазі інсценування вбивства старшини російської армії Аркадія Бабченка?
– Маю на увазі нівелювання журналістики і роботу під прикриттям. Чи завжди мета виправдовує засоби? Не завжди. Тому ми рішуче виступаємо проти видачі журналістських посвідчень потрібним людям чи тим, хто хоче отримати якісь преференції.
– А навіщо тим людям журналістська ксива?
– Варіантів багато. Дозвіл на зброю, безплатна віза, прискорений перетин кордону… Колись мого однокурсника журналістське посвідчення врятувало від неприємностей в американському аеропорту. Стражі закону, переконавшись, що мають справу з професійним журналістом, досить швидко владнали конфліктну ситуацію. Крім того, міжнародна прес-карта дає право на безплатне відвідування музеїв та інших визначних місць за кордоном. Не відаю, правда, чи в усіх європейських країнах. Продовжувати?
– Мене переконувати не потрібно, а ось тих, хто інколи каже, що дає нам членство в спілці, очевидно, не зайве.
– Ми з вами ще пам’ятаємо, що члени спілки мали право на додаткову житлову площу, пільги на житлово-комунальні послуги (ті, що проживають у селищах міського типу). Ці закони ще не відмінено, але їх вже давно ніхто не дотримується.
– Саме про це й хотілося повести мову далі. В одному з лайків ви стверджували, що українські чиновники вже давно послали в невідомому напрямку вітчизняну пресу. Газети в центрі, на місцях їй не потрібні. Приймуть закон про медіа, і прощавай, зброє. Багато газет вже зараз, як писав у "Щоденниках без цензури" Полікарп Шафета, стає в чергу на “цвинтар”. Одних роздушить децентралізація, інших – “Укрпошта”, майже зруйнована поліграфія. Невже так кепсько в нашому медійному домі?
– Кепсько – не те слово. Щоби завершити з переліченими вами економічними негараздами, додам, що багато наших колег тримається на плаву ще завдяки підтримці прихильної до преси місцевої влади, меценатів (спаси їх Господи) і жертовної праці редакційних колективів, скорочених подекуди до одного-двох творчих працівників. Такі собі театри одного актора. Тиражі окремих газет настільки мізерні, що говорити про якусь рентабельність не доводиться навіть при оптимізації штатів та обсягів видань.
Ви знаєте, що й потужні тижневики, яких залишилось небагато, змушені латати редакційні бюджети виданням різноманітних додатків і легкого чтива. Перед проголошенням Україною незалежності на Волині виходило дві обласні, 15 районних і сім багатотиражних газет разовим тиражем майже півмільйона примірників. Сьогодні періодичних видань зареєстровано понад 300, виходить заледве десята частина накладом в межах 200 тисяч екземплярів, плюс-мінус. Крім того, колись періодичність виходу складала 3-5 разів на тиждень, тепер – один раз.
– І не зблисне світло в кінці тунелю?
– На жаль, кожна нова українська влада дедалі міцніше затягує зашморг на шиї друкованої преси. Нинішня хоче повністю спекатися надокучливих журналістів намаганням прийняти Закон “Про медіа”. План дуже простий: зліквідувати всі преференції (державна підтримка, кошти на висвітлення, пільгова оренда приміщень, соціальний захист) і залишити єдиний державний орган, який буде займатися виключно видачею ліцензій і наглядовими функціями. Тобто не допомагати ЗМІ, а заробляти на них. Тому-то й шанс вижити мають далеко не всі вітчизняні та незалежні (читай: нещодавно роздержавлені) видання, а головно ті, що субсидуються з-за кордону або фінансово-промисловими групами.
– Олігархічні ЗМІ – не таке вже й лихо для вітчизняного інформпростору.
– Для простору, можливо, й ні, а для журналістських стандартів? Віддаючи перевагу фінансовому благополуччю, журналіст добре усвідомлює, що служити суспільству йому буде дозволено до того часу, поки не прозвучить команда "Фас!". Пригадуєте, як збирався до Верховної Ради Борис Клімчук і якою це було топ-новиною зі знаком мінус на "плюсах"? Ступив за червоні прапорці й до "царського місця" без супроводу телекамер не доберешся. Є й свіжіші приклади, ви про них знаєте. Ми колись пробували щиро боротися з чорним піаром, заяви відповідні приймали, але усе це скоріше нагадувало боротьбу за цнотливість у публічному домі. Нікуди не дінешся: хто платить…
– той і замовляє музику. А чому не замовляє місцева влада?
– Не замовляє з простої причини, тому що вона не представляє інтереси більшості громади, а змушена іноді танцювати під партійну дудку. Партійне освячення будь-якого успіху інколи зашкалює. А як однопартійці вихваляють себе у пригодованих ЗМІ, то тут, як кажуть, вродись і вдайся.
Сусіди-поляки зберегли та далі розвивають локальну пресу, нашим "гмінам" вона не потрібна. Добре було б, якби збереглися хоч районки у ліквідованих районах. Бо ж невідомо, чи надовго та децентралізація?
– Нарешті відбувся перший етап всеукраїнської наради редакторів, яку НСЖУ планувала провести ще кілька років тому. Дискусія була доволі гострою. Влада почує голос волаючого у пустелі?
– І тоді, коли на журналістські зібрання приходили перші особи держави, і тепер, коли захід "відбували" заступники міністрів і не зовсім рядові народні депутати, сподіватися на кардинальні зміни у ставленні влади до преси цілком проблематично. Змушений ще раз повторитися: прийняттям Закону "Про медіа" влада умиє руки, аби більше не порпатися в брудній журналістській білизні. Власть імущі в центрі продовжують нарощувати власні медіаресурси, тому роздержавлена преса їм майже не цікава. І на Волині, і в багатьох інших регіонах давно не функціонують і навряд чи будуть відновлені програми економічної підтримки ЗМІ. Б’ємося як риба об лід, аби реанімувати таку програму у нас в області, але за три останні роки взяли приступом лише першу інстанцію – гуманітарну комісію обласної ради.
– То що робити, опускати руки?
– Варіантів небагато: маємо надіятися в першу чергу на себе і на добрих наших друзів. Державна страховка вже давно поторочилася і врятувати від падіння навряд чи зможе.
– А державна пошта?
– “Укрпошта” є далеко не другорядним діловим партнером журналістів, бо залишається монополістом у розповсюдженні преси через передплату, а донедавна ще й в роздріб. І мені особисто не дуже подобається, коли деякі колеги, почасти з інших регіонів, головним винуватцем негараздів вважають поштовиків. Це не так. Є багато нестиковок, які слід обговорювати так би мовити в робочому порядку.
Але навіщо нагинати партнерів і робити це привселюдно? Передплатна ціна газет і журналів зростає не лише за рахунок тарифів на доставку. Це добре знають усі видавці, але крайнім хочуть зробити іншого. Пошту потрібно переконувати, щоб не зменшувала обсяги передплатних замовлень, не скорочувала кількості відділень зв’язку або передавала, якщо це можливо, неперспективні у відання місцевих громад, розширювала мережу роздрібної торгівлі, була рівно віддаленою, як і рівно наближеною до усіх періодичних видань.
На початку травня тему реформування пошти і прийняття відповідного закону порушили перед Верховною Радою Тернопільська, Львівська, Рівненська і Волинська регіональні організації, вже напередодні нашого свята дебатували з цього питання депутати обласної ради.
– Відносно рівнонаближеності. Що маєте на увазі: рознарядку для всіх, а не для вибраних?
– Рознарядка була до незалежності. До кожного трудового колективу тоді, якщо ви пам’ятаєте, доводили контрольні цифри в розрізі усіх друкованих видань, які передплачували волиняни. Але це робила не пошта. Яким чином зараз організовують замовлення на пресу, достеменно не знаю. Чув від багатьох колег, що деякі газети пропонують людям більш настирливо. Звичайно, хотілося б, щоб ставлення організаторів передплатних кампаній до вітчизняної періодики не було дискримінаційним.
– На останньому пленумі НСЖУ секретарем спілки обрано одного із ваших заступників Володимира Данилюка. Саме він відповідатиме за розвиток друкованої преси, буде налагоджувати комунікацію з міністерством культури, яке віднедавна опікується інформаційною сферою і яке очолює його однокурсник Олександр Ткаченко.
– Маємо вже двох представників у складі секретаріату НСЖУ і колеги, звісно, очікують нових імпульсів у нашій роботі. Пану Володимиру добре було б, на мій погляд, переконати міністра у створенні ефективної вертикалі управління інформаційною сферою. Що маю на увазі? Колись пресою в регіонах опікувалися облполіграфвидави, трансформовані згодом в управління в справах преси та інформації. Потім управління внутрішньої політики, тепер – культура.
Але ми добре розуміємо, що дружнє нам управління культури не матиме ні часу, ні кадрового потенціалу, аби предметно займатися медійними проблемами. А проблем, між іншим, доволі багато. Починаючи від непоодиноких порушень в сфері інтелектуальної власності і закінчуючи контрафактною видавничою і поліграфічною продукцією.
– На пленумі також затвердили список ворогів преси. Якась дрібна рибка цього разу потрапила в журналістські сіті.
– Діяли за принципом: бий своїх, щоб чужі боялися. Найбільше дісталося Микиті Потураєву, до обрання народним депутатом дніпропетровському журналісту і науковцю, на якого списали всі гріхи за просування Закону “Про медіа”.
Наша обласна організація ніколи не брала участі в номінуванні недругів вітчизняної преси, але окремі редакції і первинні організації користувалися такою нагодою, це їхнє право. Не буду згадувати імена місцевих небожителів, комусь, можливо, й з натяжкою чіпляли такі ярлики. Але що цікаво, всі кривдники преси згодом стрімко піднімалися по службовій драбині. Хтось із районного начальника ставав обласним, з обласного – столичним. Чи мучать їх докори сумління?
Гадаю, що ні. Тому ми шукаємо не ворогів (самі знайдуться), а друзів волинської журналістики. Цьогоріч уже втретє секретаріат спілки підіб’є підсумки конкурсу "За співдружність з пресою". У попередні роки переможцями конкурсу ставали народний депутат України Ігор Гузь, директор "Житлобуду-2" Леонід Стефанович, Володимир-Волинський міський голова Петро Саганюк, Іван Потапчук (Волинське об’єднання автостанцій), ковельський меценат Юрій Рахлінський.
– Винесені в заголовок слова об’єднають журналістів за своє право вільно і, головне, безпечно виконувати професійні обов’язки. Що, ситуація настільки загрозлива?
– Я би так не стверджував. Звичайно, час від часу з’являються повідомлення про тиск на журналістів. Але цей процес, на мій погляд, не є критичним, принаймні в нашому регіоні. Причина в тому, що винуватців, котрі перешкоджають журналістам виконувати свої професійні обв’язки, не притягають до відповідальності. В кращому випадку посварять пальцем, то вже не зле.
– Чи будуть якісь зміни в напрацьованому останнім часом алгоритмі роботи журналістської організації з огляду на те, що нинішній рік – ювілейний в розбудові держави?
– Плани уже другий рік стриножує пандемія. Та попри всі виклики часу, плануємо відновити проведення масових заходів, зокрема, Спартакіади працівників ЗМІ, яка традиційно присвячувалася Дню незалежності України; в третій декаді червня наша команда позмагається в різних видах спорту з рівнянами та колегами з Дніпропетровщини на меморіалі Олександра Бухтатого в Хрінниках; ведемо перемовини з владою, щоб в ювілейний рік реанімувати конкурси "Професіонал" та "Любіть Україну". На середину вересня заплановано регіональний медіа-самміт на базі однієї з оздоровниць за участі поважних гостей з Києва, Львова, Рівного, Республіки Польща.
– Що ви побажали б колегам у цей непростий час?
– Ветеранам – не старіти й не втрачати оптимізму, молодим – набиратись досвіду, наполегливо підкорювати нові вершини творчості, усім разом – здоров’я, благополуччя, наснаги, неспокійної вдачі та глибокого усвідомлення того, наскільки важливою і відповідальною є журналістська місія в розбудові українського суспільства.
Вів інтерв’ю
Володимир ПРИХОДЬКО.
ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ, або як вижити вітчизняній пресі в незалежній державі
Залишити коментар