Доки пам’ять жива
У нашій далеко не простій історії є події, які не підлягають забуттю, не зникають за давністю літ, хоч із життя ідуть безпосередні їх учасники та свідки. Такою є Друга світова війна 1939-1945 р.р., яка залишила в пам'яті людства страшний слід.
Роки війни – невід'ємна частина історії нашого народу, яка сьогодні змушує зупинитись і замислитись. Бо не всім поколінням дано бачити найбільш жорстоку, інайбільш криваву трагедію ХХ століття, але той, хто став її свідком, з болем у серці згадує ті часи і нині. Адже не було нікого і нічого, кого б не торкнулося її чорне криваве крило.
"Фашистський режим випустив із себе темряву, яка розповзається по нашій землі дуже швидко, закриваючи чорнотою вікна, гасить вогні, покриваючи міста і села темрявою, залишаючи тільки світло пожеж і смерті", – писала військова газета в перші дні початку війни.
Фашизм прийшов на українські землі 22 червня 1941 року. Першими відчули його хижу силу мешканці Західної України, в тому числі Волині. Бо така наша гірка доля: першими на себе приймати удари. Цей смерч війни пронісся по нашій землі двічі, і кожен раз залишив свій важкий, кривавий слід. В руїни і згарища було перетворено 714 тисяч міст і сіл, більше 10 млн. людей залишилось без даху над головою.
За історичними джерелами, в Україні було розташовано понад 200 концентраційних таборів і таборів примусової праці. В роки війни вона стала джерелом постачання робочої сили до Німеччини: із 2,8 млн. остарбайтерів 2,3 млн. походили з України. Для Волині ця цифра становила понад 30 тисяч.
Це не просто цифри, за ними – муки, страждання, горе, біль.
На захист рідної землі, на боротьбу з ворогом пішли тисячі наших жителів, поруч з дорослими подвиги вершили діти.
І сьогодні, крізь роки, перечитуючи хвилюючі до болю книги, переглядаючи улюблені незабутні кінострічки військової тематики або розмовляючи з живими свідками тих далеких подій, мимоволі переймаєшся бажанням глибше зрозуміти їх патріотизм, небачену мужність, народну мудрість.
Як вони, молоді солдати, не маючи ніякої військової підготовки, освіти, вершили подвиги в ім'я Перемоги, в яку вірили із перших її днів? Як вдалося здолати такого сильного ворога, котрий мав уже досвід захоплювати країни, мав перевагу у раптовому нападі, досконало навчене і оснащене гітлерівське військо, котре без упину просувалось на Схід, громлячи села і міста, бризкаючи кров'ю мирних жителів, підминаючи під себе цілі регіони?
І все витримав наш миролюбивий народ, бо розумів: на карту поставлена його доля. Практично країна перетворилась на величезний бойовий табір, охоплений єдиним поривом – розгромити ворога, вигнати з рідної землі. В цьому страхітливому вогнищі війни народжувались мільйони героїв, чиї подвиги стали легендами, викликаючи захоплення і шану вдячних поколінь.
Я не політик і не хочу свою розповідь-спогад перетворювати у якусь пропагандистську статтю. Як просто людина, котра оцінювала події воєнного і післявоєнного періоду з досвіду живих свідків, маю свою думку. До цієї війни можна ставитись по-різному, по-різному її називати, але хіба можна забути тих, кого забрала війна, хто віддав своє життя на полі бою, хто вистояв, хто переміг? Загальні демографічні втрати України становлять 14,5 млн. чоловік, включаючи мирних жителів, військовополонених, вояків армії, партизанів, підпільників, учасників українського Опору.
Із нашого порівняно невеликого Ковельського району на фронтах війни воювали 11 тис. 500 чоловік, і 3750 з них назавжди залишились стояти в бронзі і граніті по всіх фронтових дорогах. Їх імена викарбувані на обелісках Слави, котрі стоять в наших селах, як вічна пам'ять війни.
Сьогодні, коли згадуємо 80-річчя початку великої битви, дещо пом'якшилася гострота сприйняття війни. Можливо, це тому, що величезними зусиллями народу швидко зарубцювались її рани, а на руїнах та згарищах виросли нові міста і села, швидко побудували заводи і фабрики, лікарні та школи.
Я завжди звертаюсь до живих свідків тих далеких подій. І завжди чую на підтвердження моїх дитячих спогадів, якою страшною виглядала повоєнна земля України, понівечена окупантами, порита окопами, траншеями, нашпигована бомбами та мінами, заросла бур'янами. Але вже через кілька років, завдяки неймовірно важкій праці тих же покалічених війною фронтовиків, жінок, дітей ця земля була зорана, засіяна щедрим, мирним хлібом.
І не політична акція кликала людей працювати часто-густо без оплати зробленого. Це був великий жертовний подвиг високого патріотичного обов'язку, а найбільше, як нині говорять ветерани, – "треба було".
Згадую, як вітали учасника бойових дій із славним ювілеєм в с. Козлиничах. І коли місцеві самодіяльці подарували українську пісню ювіляру, то він сказав: "Заспівайте мені Гімн України, бо я за неї воював". І скільки звучала пісня, стільки колишній солдат стояв рівненько, спершись на паличку, а з його незрячих очей текли сльози.
Давно загоїлись рани війни, мало залишилось живих її свідків. І кожна пам'ятна дата, кожна зустріч з фронтовиками завжди переносить у далекі роки, і ти з повагою ставишся до тих, кому зобов'язаний мирним життям. Ще і ще раз переконуєшся: війна – це велике випробування на вірність, мужність, людяність і любов. Одночасно війна – це трагедія, скорбота, горе, сльози, біль за тих, кого нема сьогодні.
Якось, відвідуючи фронтовиків, довелось розмовляти із Іваном Феофановичем Туриком із Ситович. В його спогадах – ні нарікань, ні образ, а гордість за те, що воював, за те, що перемогли й вистояли.
Сьогодні можна почути різну оцінку далеких воєнний подій. Але наша країна має таку багату тисячолітню історію, яку не можна так просто перетворити в попіл братовбивчих війн. Інакше з'явиться зовнішній ворог, страшний і жорстокий у своєму прагненні знищити народ з його вірою, історією, культурою. Чи не так?
Воістину історія Другої світової написана кров'ю мільйонів загиблих, вірою, мужністю фронтовиків, бо
Якби не вони, то нас би
просто не було б,
Ми не топтали ряст на
цьому світі
Сини солдатські, повоєнні
діти,
Схилімо перед
ветеранами чоло.
Спливають роки, і щораз менше залишається живих свідків далекої війни. Про кожну краплю крові, кожну сльозу, які пролито було задля миру, маємо знати і пам'ятати. Це повинно стати духовною підмогою для нас на шляху утвердження держави, миру в ній, примиренням, незалежно від національності, політичних та релігійних поглядів та переконань. Бо в нас один-єдиний спільний дім – Україна, яка знову палає у вогні, і всім так треба мирного життя.
Ведучи мову про трагічні події 80-річної давнини, не можна не згадати про визволення рідного краю від нацистів у 1944 році. Адже саме 6 липня гітлерівців було вигнано з Ковеля, стали вільними від коричневої чуми більшість населених пунктів Ковельщини.
Тож пам'ятаймо тих відомих і невідомих героїв, котрі полягли на полях битв Другої світової війни задля того, щоб їх діти, онуки, правнуки жили на мирній українській землі. Їх традиції гідно продовжують учасники ООС на Сході країни, де мужньо захищають волю і незалежність свого народу. Честь їм і слава за це!
Валентина СІЧКАР,
голова районної ветеранської організації.
У нашій далеко не простій історії є події, які не підлягають забуттю, не зникають за давністю літ, хоч із життя ідуть безпосередні їх учасники та свідки. Такою є Друга світова війна 1939-1945 р.р., яка залишила в пам'яті людства страшний слід.
Роки війни – невід'ємна частина історії нашого народу, яка сьогодні змушує зупинитись і замислитись. Бо не всім поколінням дано бачити найбільш жорстоку, інайбільш криваву трагедію ХХ століття, але той, хто став її свідком, з болем у серці згадує ті часи і нині. Адже не було нікого і нічого, кого б не торкнулося її чорне криваве крило.
"Фашистський режим випустив із себе темряву, яка розповзається по нашій землі дуже швидко, закриваючи чорнотою вікна, гасить вогні, покриваючи міста і села темрявою, залишаючи тільки світло пожеж і смерті", – писала військова газета в перші дні початку війни.
Фашизм прийшов на українські землі 22 червня 1941 року. Першими відчули його хижу силу мешканці Західної України, в тому числі Волині. Бо така наша гірка доля: першими на себе приймати удари. Цей смерч війни пронісся по нашій землі двічі, і кожен раз залишив свій важкий, кривавий слід. В руїни і згарища було перетворено 714 тисяч міст і сіл, більше 10 млн. людей залишилось без даху над головою.
За історичними джерелами, в Україні було розташовано понад 200 концентраційних таборів і таборів примусової праці. В роки війни вона стала джерелом постачання робочої сили до Німеччини: із 2,8 млн. остарбайтерів 2,3 млн. походили з України. Для Волині ця цифра становила понад 30 тисяч.
Це не просто цифри, за ними – муки, страждання, горе, біль.
На захист рідної землі, на боротьбу з ворогом пішли тисячі наших жителів, поруч з дорослими подвиги вершили діти.
І сьогодні, крізь роки, перечитуючи хвилюючі до болю книги, переглядаючи улюблені незабутні кінострічки військової тематики або розмовляючи з живими свідками тих далеких подій, мимоволі переймаєшся бажанням глибше зрозуміти їх патріотизм, небачену мужність, народну мудрість.
Як вони, молоді солдати, не маючи ніякої військової підготовки, освіти, вершили подвиги в ім'я Перемоги, в яку вірили із перших її днів? Як вдалося здолати такого сильного ворога, котрий мав уже досвід захоплювати країни, мав перевагу у раптовому нападі, досконало навчене і оснащене гітлерівське військо, котре без упину просувалось на Схід, громлячи села і міста, бризкаючи кров'ю мирних жителів, підминаючи під себе цілі регіони?
І все витримав наш миролюбивий народ, бо розумів: на карту поставлена його доля. Практично країна перетворилась на величезний бойовий табір, охоплений єдиним поривом – розгромити ворога, вигнати з рідної землі. В цьому страхітливому вогнищі війни народжувались мільйони героїв, чиї подвиги стали легендами, викликаючи захоплення і шану вдячних поколінь.
Я не політик і не хочу свою розповідь-спогад перетворювати у якусь пропагандистську статтю. Як просто людина, котра оцінювала події воєнного і післявоєнного періоду з досвіду живих свідків, маю свою думку. До цієї війни можна ставитись по-різному, по-різному її називати, але хіба можна забути тих, кого забрала війна, хто віддав своє життя на полі бою, хто вистояв, хто переміг? Загальні демографічні втрати України становлять 14,5 млн. чоловік, включаючи мирних жителів, військовополонених, вояків армії, партизанів, підпільників, учасників українського Опору.
Із нашого порівняно невеликого Ковельського району на фронтах війни воювали 11 тис. 500 чоловік, і 3750 з них назавжди залишились стояти в бронзі і граніті по всіх фронтових дорогах. Їх імена викарбувані на обелісках Слави, котрі стоять в наших селах, як вічна пам'ять війни.
Сьогодні, коли згадуємо 80-річчя початку великої битви, дещо пом'якшилася гострота сприйняття війни. Можливо, це тому, що величезними зусиллями народу швидко зарубцювались її рани, а на руїнах та згарищах виросли нові міста і села, швидко побудували заводи і фабрики, лікарні та школи.
Я завжди звертаюсь до живих свідків тих далеких подій. І завжди чую на підтвердження моїх дитячих спогадів, якою страшною виглядала повоєнна земля України, понівечена окупантами, порита окопами, траншеями, нашпигована бомбами та мінами, заросла бур'янами. Але вже через кілька років, завдяки неймовірно важкій праці тих же покалічених війною фронтовиків, жінок, дітей ця земля була зорана, засіяна щедрим, мирним хлібом.
І не політична акція кликала людей працювати часто-густо без оплати зробленого. Це був великий жертовний подвиг високого патріотичного обов'язку, а найбільше, як нині говорять ветерани, – "треба було".
Згадую, як вітали учасника бойових дій із славним ювілеєм в с. Козлиничах. І коли місцеві самодіяльці подарували українську пісню ювіляру, то він сказав: "Заспівайте мені Гімн України, бо я за неї воював". І скільки звучала пісня, стільки колишній солдат стояв рівненько, спершись на паличку, а з його незрячих очей текли сльози.
Давно загоїлись рани війни, мало залишилось живих її свідків. І кожна пам'ятна дата, кожна зустріч з фронтовиками завжди переносить у далекі роки, і ти з повагою ставишся до тих, кому зобов'язаний мирним життям. Ще і ще раз переконуєшся: війна – це велике випробування на вірність, мужність, людяність і любов. Одночасно війна – це трагедія, скорбота, горе, сльози, біль за тих, кого нема сьогодні.
Якось, відвідуючи фронтовиків, довелось розмовляти із Іваном Феофановичем Туриком із Ситович. В його спогадах – ні нарікань, ні образ, а гордість за те, що воював, за те, що перемогли й вистояли.
Сьогодні можна почути різну оцінку далеких воєнний подій. Але наша країна має таку багату тисячолітню історію, яку не можна так просто перетворити в попіл братовбивчих війн. Інакше з'явиться зовнішній ворог, страшний і жорстокий у своєму прагненні знищити народ з його вірою, історією, культурою. Чи не так?
Воістину історія Другої світової написана кров'ю мільйонів загиблих, вірою, мужністю фронтовиків, бо
Якби не вони, то нас би просто не було б,
Ми не топтали ряст на цьому світі
Сини солдатські, повоєнні діти,
Схилімо перед ветеранами чоло.
Спливають роки, і щораз менше залишається живих свідків далекої війни. Про кожну краплю крові, кожну сльозу, які пролито було задля миру, маємо знати і пам'ятати. Це повинно стати духовною підмогою для нас на шляху утвердження держави, миру в ній, примиренням, незалежно від національності, політичних та релігійних поглядів та переконань. Бо в нас один-єдиний спільний дім – Україна, яка знову палає у вогні, і всім так треба мирного життя.
Ведучи мову про трагічні події 80-річної давнини, не можна не згадати про визволення рідного краю від нацистів у 1944 році. Адже саме 6 липня гітлерівців було вигнано з Ковеля, стали вільними від коричневої чуми більшість населених пунктів Ковельщини.
Тож пам'ятаймо тих відомих і невідомих героїв, котрі полягли на полях битв Другої світової війни задля того, щоб їх діти, онуки, правнуки жили на мирній українській землі. Їх традиції гідно продовжують учасники ООС на Сході країни, де мужньо захищають волю і незалежність свого народу. Честь їм і слава за це!
Валентина СІЧКАР,
голова районної ветеранської організації.
Доки пам’ять жива
Залишити коментар