Моя любов – Карпати
Цвіте сон-трава на Волині, духмяниться дика ружа, ваблять розсипи чорниць у волинських лісах, а серце манять чомусь дивовижні Карпати. Хоч бачила їх лише з коломийських окраїн, малювала в уяві побачені краєвиди із “Тіней забутих предків”, та навік прикипіла серцем до краю, де грози розвішують райдуги на вершечках смерек…
Покинувши всі справи спраглого червня, вирушаю в Карпати разом із “союзянками” Ковельщини, за дощами і за запахом смерек… І не тільки! Бо в серці живе заповітна мрія – побачити зблизька життя і побут гуцулів, доторкнутися душею до священних місць, де перебували і творили українські світочі Леся Українка, Іван Франко, Юрій Федькович, Гнат Хоткевич, Іван Труш, Михайло Коцюбинський…
В передчутті зустрічі з Карпатами дорога Ковель-Луцьк-Львів-Коломия промайнула швидко. Цікаві згадки бувальців про гори, приємне спілкування з посестрами на злободенні теми…
Коломия зустріла нас палючим Сонцем і змілілим Прутом – лівою притокою Дунаю, що бере свій початок із гірського джерела Говерли. В історичних джерелах у давні часи ця річка мала назву Бурат. Тихий і лагідний у літні дні, Прут буває нестримним і норовливим під час паводків…
Втішилися ми офітною архітектурою міста, котра ввібрала у себе не тільки українські, а й давні австрійські та польські мотиви.
На жаль, ми не потрапили до архітектурної споруди у формі найбільшого у світі писанкового яйця, що в простолюдді зветься музей “Писанка”. Музей побудований в 2000 році спеціально для збереження і експонування творів писанкового розпису. Нині він налічує понад 12 тисяч експонатів писанки з усіх куточків України, а також світу.
З Коломиї наш туристичний маршрут проліг в напрямку містечка Верховина, котре є осередком гуцульської культури і районним центром Івано-Франківської області. До 1962 року містечко носило назву Жаб'є. Є декілька версій походження цієї назви. Одна із них говорить про те, що перший поселенець у цьому місці був вихідцем із Франції і мав ім'я Жаб'єн. Ми зупинимося на іншій версії, котра трактує походження назви містечка. Саме великі скупчення жаб на розігрітому камінні дали топонімічну назву поселенню. Знаменитий вислів Івана Франка як би стверджує це: “Ось Жаб'є – гуцуська столиця. Нема. Мовляють села понад Жаб'є. І більшого лиха шукати дарма”.
Містечко розташоване на березі річки Чорний Черемош. Забігаючи наперед, варто сказати про норовливий характер гірської ріки. У районі Верховини вона біжить шумним потоком, б'ється об каміння, вирує, викликаючи захоплення і повагу до себе з боку туристів. Для гуцулів Чорний Черемош є священною рікою. Вдалині від рідного краю його пісня не стишується у серці, а звучить світлою мелодією дому, гірських вершин і безумовно коломийкою шумовійних хвиль.
Початок річка бере у Чевчинських горах. Несе свої води до бистрині, де зливається з Білою рікою і дає початок, оспіваному у піснях Черемошу.
По дорозі до Верховини ми зупиняємося у дивовижній Криворівні, котра була колискою опришківського і повстанського рухів. А ще краєм, котрий надихнув автора на написання шедеврального твору “Тіні забутих предків”. Михайло Коцюбинський, повертаючись з Італії в 1910 році, зупинявся у Криворівні. Вражений мальовничою природою Карпат, побутом гуцулів, він вирішив описати життя “незвичайного казкового народу”. Ця думка не відпускала письменника. Невдовзі він повернувся у Криворівню, щоб дослідити побут, звичаї і фольклор горян. І уже в 1911 році з-під пера Коцюбинського вийшла повість, котра і сьогодні чарує, тривожить і змушує читачів шукати правічні істини добра і любові. В 1964 році твір був екранізований Сергієм Параджановим. Головну роль у фільмі зіграв Іван Миколайчук – легенда гуцульського краю.
Режисер згадував: “Я давно мріяв створити фільм, в якому на повний голос можна було б розказати про поетичну, талановиту душу українського народу…”.
Параджанову вдалося не тільки втілити свій задум, а й перевершити самого себе, створивши на той час найвитонченіший фільм на межі реальності й казки, дійсності й уяви, достовірності й фантазії…
В прокаті за кордоном фільм мав назву “Дикі коні вогню”. Перед прем'єрою фільму, у Києві, відбулася зустріч глядача з творчою групою. Ця зустріч перетворилась в акцію протесту на знак підтримки українських інтелектуалів, котрі були заарештовані радянською владою влітку 1965 року. Організаторами цієї акції стали відомі нині українці: Іван Дзюба, Василь Стус і В'ячеслав Чорновіл…
Валентина КЛЮНТЕР.
(Закінчення в наступному номері).
Цвіте сон-трава на Волині, духмяниться дика ружа, ваблять розсипи чорниць у волинських лісах, а серце манять чомусь дивовижні Карпати. Хоч бачила їх лише з коломийських окраїн, малювала в уяві побачені краєвиди із “Тіней забутих предків”, та навік прикипіла серцем до краю, де грози розвішують райдуги на вершечках смерек…
Покинувши всі справи спраглого червня, вирушаю в Карпати разом із “союзянками” Ковельщини, за дощами і за запахом смерек… І не тільки! Бо в серці живе заповітна мрія – побачити зблизька життя і побут гуцулів, доторкнутися душею до священних місць, де перебували і творили українські світочі Леся Українка, Іван Франко, Юрій Федькович, Гнат Хоткевич, Іван Труш, Михайло Коцюбинський…
В передчутті зустрічі з Карпатами дорога Ковель-Луцьк-Львів-Коломия промайнула швидко. Цікаві згадки бувальців про гори, приємне спілкування з посестрами на злободенні теми…
Коломия зустріла нас палючим Сонцем і змілілим Прутом – лівою притокою Дунаю, що бере свій початок із гірського джерела Говерли. В історичних джерелах у давні часи ця річка мала назву Бурат. Тихий і лагідний у літні дні, Прут буває нестримним і норовливим під час паводків…
Втішилися ми офітною архітектурою міста, котра ввібрала у себе не тільки українські, а й давні австрійські та польські мотиви.
На жаль, ми не потрапили до архітектурної споруди у формі найбільшого у світі писанкового яйця, що в простолюдді зветься музей “Писанка”. Музей побудований в 2000 році спеціально для збереження і експонування творів писанкового розпису. Нині він налічує понад 12 тисяч експонатів писанки з усіх куточків України, а також світу.
З Коломиї наш туристичний маршрут проліг в напрямку містечка Верховина, котре є осередком гуцульської культури і районним центром Івано-Франківської області. До 1962 року містечко носило назву Жаб'є. Є декілька версій походження цієї назви. Одна із них говорить про те, що перший поселенець у цьому місці був вихідцем із Франції і мав ім'я Жаб'єн. Ми зупинимося на іншій версії, котра трактує походження назви містечка. Саме великі скупчення жаб на розігрітому камінні дали топонімічну назву поселенню. Знаменитий вислів Івана Франка як би стверджує це: “Ось Жаб'є – гуцуська столиця. Нема. Мовляють села понад Жаб'є. І більшого лиха шукати дарма”.
Містечко розташоване на березі річки Чорний Черемош. Забігаючи наперед, варто сказати про норовливий характер гірської ріки. У районі Верховини вона біжить шумним потоком, б'ється об каміння, вирує, викликаючи захоплення і повагу до себе з боку туристів. Для гуцулів Чорний Черемош є священною рікою. Вдалині від рідного краю його пісня не стишується у серці, а звучить світлою мелодією дому, гірських вершин і безумовно коломийкою шумовійних хвиль.
Початок річка бере у Чевчинських горах. Несе свої води до бистрині, де зливається з Білою рікою і дає початок, оспіваному у піснях Черемошу.
По дорозі до Верховини ми зупиняємося у дивовижній Криворівні, котра була колискою опришківського і повстанського рухів. А ще краєм, котрий надихнув автора на написання шедеврального твору “Тіні забутих предків”. Михайло Коцюбинський, повертаючись з Італії в 1910 році, зупинявся у Криворівні. Вражений мальовничою природою Карпат, побутом гуцулів, він вирішив описати життя “незвичайного казкового народу”. Ця думка не відпускала письменника. Невдовзі він повернувся у Криворівню, щоб дослідити побут, звичаї і фольклор горян. І уже в 1911 році з-під пера Коцюбинського вийшла повість, котра і сьогодні чарує, тривожить і змушує читачів шукати правічні істини добра і любові. В 1964 році твір був екранізований Сергієм Параджановим. Головну роль у фільмі зіграв Іван Миколайчук – легенда гуцульського краю.
Режисер згадував: “Я давно мріяв створити фільм, в якому на повний голос можна було б розказати про поетичну, талановиту душу українського народу…”.
Параджанову вдалося не тільки втілити свій задум, а й перевершити самого себе, створивши на той час найвитонченіший фільм на межі реальності й казки, дійсності й уяви, достовірності й фантазії…
В прокаті за кордоном фільм мав назву “Дикі коні вогню”. Перед прем'єрою фільму, у Києві, відбулася зустріч глядача з творчою групою. Ця зустріч перетворилась в акцію протесту на знак підтримки українських інтелектуалів, котрі були заарештовані радянською владою влітку 1965 року. Організаторами цієї акції стали відомі нині українці: Іван Дзюба, Василь Стус і В'ячеслав Чорновіл…
Валентина КЛЮНТЕР.
(Закінчення в наступному номері).
Моя любов – Карпати
Залишити коментар