Повідомлення в номер / Джерело натхнення

Теплий літній вечір поволі огортав землю, розімлілу за день. Оленка, дівчинка тринадцяти років, середнього зросту, з довгим русявим волоссям та гарними зеленими очима, які завжди впевнено дивилися вперед, полола від зілля квітник.  

Вона дуже любила квіти, яких у неї було багато: флокси, маки, іриски, троянди, мальви, папороть… Але все ж таки особливе місце займали лілії, надзвичайно ніжні й тендітні квіти, що пахнуть чимось незвичним і незбагненним. Їхній духмяний аромат і словами не описати!.. 

Насолоджуючись красою квітів, дівчинка якраз роздивлялася бджілку, яка сиділа на кульбабці та, мабуть, смакувала солодким нектаром. Але раптом почувся знайомий голос.

– Оленко! Оленко! – хтось гукав. 

Дівчинка відразу виринула зі своїх думок:

– Що?.. О, це ти, Андрію! Привіт!

– Привіт, привіт... – дещо невпевнено проговорив хлопець. – Я ось що хотів сказати… Тут таке діло: ми завтра хочемо сходити до лісу. 

– То йдіть! Мені що до цього?

– Та ж ми хотіли, аби й ти з нами пішла.

– У мене на завтра є запланована робота, – почала відмовлятися Оленка.

– Ой, робота й почекати може, потім зробиш, – наполегливо вмовляв Андрій.

Але дівчинка не хотіла йти в ліс, бо у неї реально були інші плани.

– Ну, як знаєш, – спроквола мовив хлопець. – А з нами Катя піти хоче, – додав він через хвильку.

І тут Оленка відразу передумала: якщо йде її найкраща подруга, то сумно чи нудно не буде.

Катя – вища за неї зростом, бо старша на рік. Довге чорняве волосся спадало дівчинці на плечі, а великі чорні очі захоплювали своєю загадковістю. Багато хто не любив її погляд, бо коли на когось дивилася, то їм здавалося, що вона бачить їх наскрізь і заглядає просто в душу… 

– Але чому про похід в ліс мені розповів Андрій, а не Катя? – подумала раптом Оленка. – Не знаю, не знаю… Це якось дивно, але нічого... Не буду на цьому зациклюватися.

І, замислена, вголос – Андрієві:

– Я піду, тільки у мами відпрошусь. І домовлюся з Катею.

– Добре, – задоволено посміхнувся Андрій. – Ми з Миколкою будемо чекати вас завтра на узліссі близько 11 години.

– Гаразд, домовилися!

Наступного дня до Оленки прийшла Катя. Дівчатка, перемовляючись, збиралися в ліс, і тут Катя заявила:

– А, може, нікуди не підемо?

– Чому ж це? – неабияк здивувалася подруга.

– У мене погане передчуття, – тихо, але стривожено мовила Катя.

– Та ну тебе, з твоїми передчуттями! Не придумуй! – відповіла їй Оленка. – Тим більше, я вже зібрала сумку.

– Можливо, й так. Я завжди така застережлива.

– Та знаю, знаю! Але я так довго маму й тата впрошувала! І не йти? 

– Що ж, добре, я вже зрозуміла, – з якимось невимовним смутком погодилась Катя. – Ходімо тоді...

Хлопці зустріли дівчат біля великого дерева на узліссі, й вони всі разом пішли в ліс. 

Була спекотна днина. Сонце пекло безжалісно, як і комарі та оводи, яких гаряче небесне світило не лякало. Через шум вітру не чутно було, як вони підлітають та впиваються в шкіру. Час від часу раптово зривалися пориви такого сильного теплого вітру, що й маленьких, тендітних комарів зносило. Та навіть це їх не зупиняло. Виявляється, комахи дуже наполегливі у досягненні своєї цілі, тому раз по раз діти зойкали, били себе долонями по ногах і руках, намагаючись їх відігнати. Від спраги друзі не страждали, бо взяли вдосталь води. 

Але тут Оленка не витримала:

– Слухайте, хлопці! Я, звісно, все розумію, але навіщо йти так далеко?

– Чесне слово, – підтримала її Катя, – ніби не можна було зупинитися десь на початку лісу. Так ні: ми кудись сунемось, і я навіть не знаю, куди!

Дівчатка й справді розсердилися, бо йдуть уже невідомо скільки, втомилися, та ще «краще», що навіть не знають, куди йдуть. А ті вреднючі хлопчиська нічого не кажуть…

– Ой, дівчата, що ви починаєте? Ми вас до озера ведемо.

– А ще далеко? – тихим голосом запитала змучена Катя.

– Ні, недалеко, – заспокоїв її Миколка.

– Не дуйся, Катюшо, ми майже дійшли, – мовив Андрій.

– Нарешті, – з полегшенням скрикнула Оленка, коли побачила блакитне плесо.

– А ви все бубніли, куди ми вас ведемо, і пішло-поїхало, – якось зверхньо сказав Миколка.

Але Катя вже не звертала на його мову увагу, із захватом дивлячись на озеро, яке мерехтіло попереду, переливаючись якоюсь особливою блакиттю.

– А тут і справді дуже гарно! До речі, спекотно не один день, тож можна скупатися в озері. Воно, здається, чисте.

– О, так, – підтримала її Оленка і радісно посміхнулася.

– А де постелимо покривало? – запитали хлопці.

– Давайте, можливо, ближче до води? – через хвильку запропонувала Оленка.

Андрій засміявся:

– Отакої! Думала ти, певне, недовго. Та тебе за п’ять хвилин комарі геть з’їдять!

– Підтримуємо, – водночас промовили Катя і Миколка.

– Та добре, добре! Я вже зрозуміла, що не подумала. Так де ж все-таки постелимо покривало?

– Давайте краще тут, – показав рукою між деревами Андрій. – Ходіть усі мерщій сюди, – гукнув він, пройшовши між двома деревами, що були неймовірно схожими на римську цифру п’ять.

У Каті миттю пішов холод по всьому тілу: відчула щось не те, але нікому не сказала. Вона навіть почала розкладати речі, коли раптом від сонячного, гарного дня не лишилося нічого.

– Боже милий! Що з небом? Гляньте вгору! – перелякано крикнула Оленка.

– Що сталося з погодою? Подивіться, ми в колі дерев! – прокричав і Андрій, збліднувши.

– Ми в колі не просто дерев! Ці дерева означають римські цифри! – тепер Катя зрозуміла, що за погане передчуття було в неї.

– Дивіться: I, II, III, IV, V, VI, VII, VIII, IX, X, XI, XII! – рахував, заїкаючись, Миколка, показуючи на цифри-дерева точної форми. 

– Це годинник!!! – прокричали в один голос діти.

– Боже милий, а де ж поділося озеро? Де озеро? – питав наче у всього світу Андрій, наляканий до смерті, немов заєць, що побачив мисливця.

Миколку мучила думка, що це вони, хлопці, винні у всьому, що з ними трапилося, адже це він з Андрієм наполіг на тому, аби зупинитися між деревами і взагалі піти в ліс. Тому вирішив підбадьорити друзів:

– Та не хвилюйтеся ви так, виберемося ми звідси!

Але це нікого не підбадьорило.

– Ха-ха-ха! Дуже смішно, – саркастично відказала Оленка.

– Так, досить стояти, мов завмерлі, – рішуче мовила Катя. – Моя інтуїція підказує, що якщо ми підемо по колу, тобто – за годинниковою стрілкою, то потрапимо у майбутнє, а… 

– Ага, – в’їдливо перервав її мову Андрій. – А якщо підемо проти годинникової стрілки, то – у минуле? Ха-ха-ха, мені здається, що ти фентезі перечитала і дуже-дуже помиляєшся! 

Андрій вчився поганенько і до книжок ставився скептично, бо не читав їх. Катю це зачепило настільки, наче її назвали божевільною, але вона стримала свій гнів:

– Так, я згодна, ми дуже-дуже помилилися. І це тому, що послухали тебе й пішли з тобою в ліс! Якщо ти такий розумний та насмілився кинути мені виклик, то на тобі… 

І вона без остраху рушила проти годинникової стрілки й миттю зникла.

– Ні-і-і-і! – закричав, плачучи, Андрій. – Ні, моя Катюшо!..

Він уже намірився бігти за нею, але Миколка його стримав. Оленка ж плакала так, що здавалося, ніби весь світ плакав разом з нею.

– Чому, чому, ну чому ми пішли з вами? – раз по раз схлипувала вона. – Нічого цього не сталося б, якби я тоді сказала «ні» та нікуди не пішла б. Тоді й Катя не пішла б… Це все через мене, – розмазуючи по щоках сльози, не вгавала дівчинка.

Хлопці не знали, що й казати.

– Але в нас є шанс, – вигукнув з радісною усмішкою, яка зараз була зовсім недоречна, Миколка, – в нас є шанс! Так як вийти в теперішнє ми звідси не можемо, то в нас є лише два варіанти: або – в майбутнє, або – в минуле. Але в минуле, мені здається, якщо й потрапимо, то не факт, що в ту ж епоху, що й Катя.

– Ми потрапимо в майбутнє, зустрінемося із самими собою, якщо ми там будемо. І, можливо, нам допоможуть знайти Катю та вибратися самим, – мало не співав радісний Андрій.

В Оленчиних очах блиснула надія:

– Тоді швидше ходімо! 

Діти взялися за руки й пішли в небуття…

…Тим часом, Катя лежала непритомна. Вона наче з неба падала, дуже вже забилася. Опритомнівши, застогнала:

– Ой-ой-ой, як усе болить! Де ж це я?

Озирнувшись навколо себе, дівчинка побачила, що знаходиться на тому ж самому місці, де була разом з друзями, тому вирішила йти в напрямку, звідки вони прийшли, адже думала, що нічого не трапилося, що вона в своєму світі. Хотіла стати на ноги, але, як виявилося, – ще й ногу підвернула.

– Але ж я і везуча, – мало не плачучи, мовила Катя і помаленьку, накульгуючи, рушила.

Дівчинка, пересилюючи біль у нозі, йшла дуже довго і невдовзі побачила чийсь город, на якому заклопотана жінка щось сіяла. Побачивши її, Катя дуже зраділа і, слабким голосом попросивши допомогти, впала.