Повідомлення в номер / Йти попереду завжди важко

Іноді в житті буває так: доки людина працює, вона потрібна всім – і рідним, і друзям, і колегам. А коли в силу тих чи інших причин покидає займану посаду, про неї потрохи забувають і не надто часто згадують.

Як на мене, в цьому – одна з реалій людського життя. Її можна сприймати чи не сприймати, але від того нічого не зміниться: діалектика  нашого буття диктує свої закони, які не нами встановлені і не нами можуть бути відмінені.

З огляду на це журналістська робота дає змогу повертати з небуття окремі сторінки історії (і давніші, і «свіжіші»), нагадувати про людей, котрі залишили свій вагомий слід в цій історії, подякувати їм за працю на благо громади  – чи то сільської, чи то міської. І хоч ще той не вродив, що всім догодив, важливо в оцінці життя та діяльності кожної людини бачити передовсім позитив, а оцінку негативу залишити на суд Божий.

х  х  х

Приступаючи до нотаток про Олега Максимовича Самчука, в якого 2 серпня ц. р. – ювілейна дата від дня народження, бачу його молодим, енергійним юнаком, котрий очолював тоді молодіжну спілку центральної районної лікарні. Був енергійним, завзятим, з почуттям гумору, який за словом у кишеню не ліз, але у ставленні до старших за віком виявляв повагу. 

Я знав, що він – син тодішнього очільника районної «Сільгосптехніки» (була така), що «дислокувалася» в Любитові Ковельського району, Максима Устиновича Самчука, досвідченого фахівця своєї справи, мудрого і далекоглядного керівника. Чесно кажучи, його недолюблював дехто з партійних чинуш, бо Самчук мав свої погляди на розв’язання проблем сільськогосподарського виробництва, активно відстоюючи їх в разі потреби на різного роду нарадах і засіданнях, котрих в той час вистачало.

Брат Максима Самчука – Федір Устинович редагував міськрайонну газету «Слово правди» у Володимирі-Волинському. Ми часто спілкувалися, ділилися досвідом, який був у нього досить багатий, адже редактором працював з 1974 року. Характер мав теж принциповий, сміливо виступав у пресі з гострими публіцистичними статтями, тож повчитися у нього було чому.

Взагалі сім’я Самчуків була багатодітною – налічувала аж восьмеро дітей. Всіх їх батьки змалечку привчали до праці, виховували людяними, доброзичливими, але водночас чесними. Такими були і Максим Устинович, і Федір Устинович, й решта дітей. Характером у батька вдався малий Олег, який народився у Поворську. Ще задовго до школи навчився читати й писати. До речі, заяву про вступ до першого класу написав власноруч! Як згадують місцеві педагоги, був непосидючим, ініціативним, брав активну участь у громадському житті школи, учнівській художній самодіяльності, захоплювався спортом.

Здобувши середню освіту, вступив у Чернівецький медичний інститут. На старших курсах все більше і більше став захоплюватися хірургією. В 1974 році Олега  Самчука прийняли на роботу в Ковельську центральну районну лікарню, де довелося працювати з «світилами» ковельської медицини, від яких перейняв  не тільки   сучасні методи профілактики і лікування хвороб, а й мистецтво чуйного спілкування з пацієнтами, розуміння їх проблем, безпосередньої участі в їх розв’язанні. 

х  х х

Авторитет молодого лікаря-хірурга у ті роки був незаперечним. І коли постало питання про призначення директора Ковельського медичного училища, і керівництво лікарні, і управління охорони здоров’я області, і місцеве керівництво одностайно підтримали кандидатуру Олега Максимовича. На цій посаді попрацював три роки, зарекомендувавши себе вмілим організатором і вихователем колективу. 

1987 року Олег Самчук став головним лікарем центральної районної лікарні. За його безпосередньою участю відбулася реформа системи охорони здоров’я Ковельщини, було створено міськрайонне територіальне медичне об’єднання – так зване МТМО, яке функціонує до цього часу.

Як пише у своїй книзі «Ковельщини славні імена» волинський історик і краєзнавець Дмитро Корнелюк, молодий очільник медичної галузі міста і району багато зробив для зміцнення матеріально-технічної бази лікувальних установ. В ті роки у Ковелі побудували приміщення стоматологічної поліклініки, реконструйовано паталогоанатомічні відділення, відділення швидкої медичної допомоги, завершено добудову дитячого відділення Голобської районної лікарні № 2, здано в експлуатацію приміщення Поворської дільничної лікарні та районної санепідемстанції, побудовано приміщення харчоблоку лікарні та 38 фельдшерсько-акушерських пунктів.

Новації, які активно впроваджував у життя Олег Самчук, його настирливість у роботі, активна життєва позиція подобалися далеко не всім. Образно кажучи, чим більше працював головний лікар, тим сильнішим ставав опір з боку консервативних сил. Особливо яскраво це проявилося під час підготовки до виборів народних депутатів України в 1990 році, в яких Олег Максимович вирішив взяти участь.  Що тоді почалося! Проти кандидата в депутати по-зрадницьки виступили і «свої», і «чужі». З’явилися пасквілі у деяких газетах, самотужки виготовлених листівках і т. д., і т. п.

Але молодий лікар руки догори не підіймав і своєї кандидатури з передвиборних перегонів не зняв. Як результат, виборов «призове» третє місце – за нього віддали голоси 11,4 тисячі виборців Ковельщини! Хто зна, як би склалася доля голосування, коли б проти не виступили ті, хто ще вчора клявся у дружбі й вірності…

Постійно тримаючи в полі свого журналістського зору долю Олега Самчука, можу зробити висновок: легко йому ніколи не було. І тоді, коли хотіли змістити з посади головного лікаря у 2004-му, і пізніше, коли у Ковелі створили справжню антисамчуківську «коаліцію» на чолі з досить високопоставленими особами. Дійшло до того, що рішення про його звільнення приймали навіть на засіданні міськвиконкому. Як його тодішній член, я виступив проти такого свавілля, заявивши:

– Ми Самчука на посаду не призначали, ми не маємо права його й звільняти.

х  х  х

Звичайно, у кожної людини (в тому числі і в мене) є свої «плюси» і «мінуси». Є вони і в ювіляра, адже керувати таким великим колективом, яким є МТМО, розв’язувати безліч великих і малих проблем, зробити ковельську медицину однією з кращих в Україні, – це дуже складно і відповідально. Без промахів і упущень за всього бажання обійтися було важко. Були і ображені, і незадоволені, чимало з яких потім переконалися: Самчук ніколи в біді не залишить і завжди прийде на допомогу у важку хвилину. І це, мабуть, – найголовніше у суті характеру лікаря, людини, керівника, глави сімейства і члена великої родини.

Сьогодні я не боюсь сказати: поважав, поважаю і буду поважати Олега Максимовича Самчука, котрий гідно продовжив  у Ковелі справу своїх попередників – Генріха Адамовича Бєляка, Володимира Івановича Ісюка, Євгена Володимировича Рудя. Шляхом батька пішов син Олег, який нині працює у Львові.

Тож хочу побажати династії Самчуків, а в першу чергу – її голові Олегу Максимовичу, міцного здоров’я, добра, Божого благословення на многії і благії літа!

Микола ВЕЛЬМА.

Іноді в житті буває так: доки людина працює, вона потрібна всім – і рідним, і друзям, і колегам. А коли в силу тих чи інших причин покидає займану посаду, про неї потрохи забувають і не надто часто згадують.

Як на мене, в цьому – одна з реалій людського життя. Її можна сприймати чи не сприймати, але від того нічого не зміниться: діалектика  нашого буття диктує свої закони, які не нами встановлені і не нами можуть бути відмінені.

З огляду на це журналістська робота дає змогу повертати з небуття окремі сторінки історії (і давніші, і «свіжіші»), нагадувати про людей, котрі залишили свій вагомий слід в цій історії, подякувати їм за працю на благо громади  – чи то сільської, чи то міської. І хоч ще той не вродив, що всім догодив, важливо в оцінці життя та діяльності кожної людини бачити передовсім позитив, а оцінку негативу залишити на суд Божий.

х  х  х

Приступаючи до нотаток про Олега Максимовича Самчука, в якого 2 серпня ц. р. – ювілейна дата від дня народження, бачу його молодим, енергійним юнаком, котрий очолював тоді молодіжну спілку центральної районної лікарні. Був енергійним, завзятим, з почуттям гумору, який за словом у кишеню не ліз, але у ставленні до старших за віком виявляв повагу. 

Я знав, що він – син тодішнього очільника районної «Сільгосптехніки» (була така), що «дислокувалася» в Любитові Ковельського району, Максима Устиновича Самчука, досвідченого фахівця своєї справи, мудрого і далекоглядного керівника. Чесно кажучи, його недолюблював дехто з партійних чинуш, бо Самчук мав свої погляди на розв’язання проблем сільськогосподарського виробництва, активно відстоюючи їх в разі потреби на різного роду нарадах і засіданнях, котрих в той час вистачало.

Брат Максима Самчука – Федір Устинович редагував міськрайонну газету «Слово правди» у Володимирі-Волинському. Ми часто спілкувалися, ділилися досвідом, який був у нього досить багатий, адже редактором працював з 1974 року. Характер мав теж принциповий, сміливо виступав у пресі з гострими публіцистичними статтями, тож повчитися у нього було чому.

Взагалі сім’я Самчуків була багатодітною – налічувала аж восьмеро дітей. Всіх їх батьки змалечку привчали до праці, виховували людяними, доброзичливими, але водночас чесними. Такими були і Максим Устинович, і Федір Устинович, й решта дітей. Характером у батька вдався малий Олег, який народився у Поворську. Ще задовго до школи навчився читати й писати. До речі, заяву про вступ до першого класу написав власноруч! Як згадують місцеві педагоги, був непосидючим, ініціативним, брав активну участь у громадському житті школи, учнівській художній самодіяльності, захоплювався спортом.

Здобувши середню освіту, вступив у Чернівецький медичний інститут. На старших курсах все більше і більше став захоплюватися хірургією. В 1974 році Олега  Самчука прийняли на роботу в Ковельську центральну районну лікарню, де довелося працювати з «світилами» ковельської медицини, від яких перейняв  не тільки   сучасні методи профілактики і лікування хвороб, а й мистецтво чуйного спілкування з пацієнтами, розуміння їх проблем, безпосередньої участі в їх розв’язанні. 

х  х х

Авторитет молодого лікаря-хірурга у ті роки був незаперечним. І коли постало питання про призначення директора Ковельського медичного училища, і керівництво лікарні, і управління охорони здоров’я області, і місцеве керівництво одностайно підтримали кандидатуру Олега Максимовича. На цій посаді попрацював три роки, зарекомендувавши себе вмілим організатором і вихователем колективу. 

1987 року Олег Самчук став головним лікарем центральної районної лікарні. За його безпосередньою участю відбулася реформа системи охорони здоров’я Ковельщини, було створено міськрайонне територіальне медичне об’єднання – так зване МТМО, яке функціонує до цього часу.

Як пише у своїй книзі «Ковельщини славні імена» волинський історик і краєзнавець Дмитро Корнелюк, молодий очільник медичної галузі міста і району багато зробив для зміцнення матеріально-технічної бази лікувальних установ. В ті роки у Ковелі побудували приміщення стоматологічної поліклініки, реконструйовано паталогоанатомічні відділення, відділення швидкої медичної допомоги, завершено добудову дитячого відділення Голобської районної лікарні № 2, здано в експлуатацію приміщення Поворської дільничної лікарні та районної санепідемстанції, побудовано приміщення харчоблоку лікарні та 38 фельдшерсько-акушерських пунктів.

Новації, які активно впроваджував у життя Олег Самчук, його настирливість у роботі, активна життєва позиція подобалися далеко не всім. Образно кажучи, чим більше працював головний лікар, тим сильнішим ставав опір з боку консервативних сил. Особливо яскраво це проявилося під час підготовки до виборів народних депутатів України в 1990 році, в яких Олег Максимович вирішив взяти участь.  Що тоді почалося! Проти кандидата в депутати по-зрадницьки виступили і «свої», і «чужі». З’явилися пасквілі у деяких газетах, самотужки виготовлених листівках і т. д., і т. п.

Але молодий лікар руки догори не підіймав і своєї кандидатури з передвиборних перегонів не зняв. Як результат, виборов «призове» третє місце – за нього віддали голоси 11,4 тисячі виборців Ковельщини! Хто зна, як би склалася доля голосування, коли б проти не виступили ті, хто ще вчора клявся у дружбі й вірності…

Постійно тримаючи в полі свого журналістського зору долю Олега Самчука, можу зробити висновок: легко йому ніколи не було. І тоді, коли хотіли змістити з посади головного лікаря у 2004-му, і пізніше, коли у Ковелі створили справжню антисамчуківську «коаліцію» на чолі з досить високопоставленими особами. Дійшло до того, що рішення про його звільнення приймали навіть на засіданні міськвиконкому. Як його тодішній член, я виступив проти такого свавілля, заявивши:

– Ми Самчука на посаду не призначали, ми не маємо права його й звільняти.

х  х  х

Звичайно, у кожної людини (в тому числі і в мене) є свої «плюси» і «мінуси». Є вони і в ювіляра, адже керувати таким великим колективом, яким є МТМО, розв’язувати безліч великих і малих проблем, зробити ковельську медицину однією з кращих в Україні, – це дуже складно і відповідально. Без промахів і упущень за всього бажання обійтися було важко. Були і ображені, і незадоволені, чимало з яких потім переконалися: Самчук ніколи в біді не залишить і завжди прийде на допомогу у важку хвилину. І це, мабуть, – найголовніше у суті характеру лікаря, людини, керівника, глави сімейства і члена великої родини.

Сьогодні я не боюсь сказати: поважав, поважаю і буду поважати Олега Максимовича Самчука, котрий гідно продовжив  у Ковелі справу своїх попередників – Генріха Адамовича Бєляка, Володимира Івановича Ісюка, Євгена Володимировича Рудя. Шляхом батька пішов син Олег, який нині працює у Львові.

Тож хочу побажати династії Самчуків, а в першу чергу – її голові Олегу Максимовичу, міцного здоров’я, добра, Божого благословення на многії і благії літа!