Повідомлення в номер / Переяславська рада: добровільний союз чи насилля

«Народ, який не знає своєї історії,  приречений на постійні поразки,     виродження та загибель».

(Таціт, римський історик).

Наша біда в тому що ми, українці, не тільки не знаємо своєї історії, а й не хочемо вчитися на власних помилках, навіть не бажаємо пізнати себе, зрозуміти, чого прагнемо. Ніхто не заперечує, що в нашій історії, серед нашого народу було багато відчайдушних героїв, борців і просто розумних і мудрих людей. Але, на жаль, вони тонули в сірій масі людей байдужих, продажних, ненадійних. 

У кожного європейського, та й не лише європейського народу, є і зрадники, і герої. Однак пропорції їх різні. Якщо, наприклад, серед німців, чехів, поляків чи французів на одного зрадника чи національно байдужого припадає сто патріотів або просто національно свідомих громадян, то в нас у всі часи, а особливо в останні 80 років, на одного патріота припадає близько 100 зрадників, сексотів  чи національно байдужих совків. Ось тому ми понад 300 років не мали своєї держави.

З приводу цього  пригадався такий приклад.  В  1964  році мені довелося  бути в Польщі. Виступаючи з  бесідою в одній школі, я запитав  учня, хто ти є такий?  Учень піднявся з місця і вигукнув гордо: «Єстем полякєм,  пане!».

А ми так далеко відійшли від правди, що стали навіть вагатися, чи треба нам повертатися до рідної мови, до своєї матері, до власної хати. Ми звикли за роки російської та комуністичної окупації  життя у «великій казармі», де нічийна мова і нічийна пісня:

«Мой адрес не дом и не улица,

Мой адрес  – Советский Союз».

Тим більше, що наша українська історія  далека від правди, фальсифікована імперсько-комуністичними ідеологами, «рускім міром» на користь «старшого брата».

«Вся російська і радянська історія сфабрикування на 90 відсотків. Вона вкрадена від древнього Київського князівства «Київська Русь»  (Юрій  Афанасьєв, сучасний російський історик). 

Весь світ побачив, і навіть засліплені українці зрозуміли,  як під  маскою «старшого брата»  сучасний путінський фашизм намагається реалізувати свій міф «руского міра», ідею «велікой Росії», «общего Отечества», «общей історії», «єдіной Церкви». Про це нещодавно голосно заявив у пропагандистській статті- фальшивці Володимир Путін.

Яскравим свідченням цього є питання союзу України з Росією, або так званої  Переяславської  Ради  1654 року. Нині ця тема на  слуху  в нашому суспільстві. Лунають неоднозначні думки: є ті, хто схвалює цей союз. Але все ж значна більшість наших співвітчизників    його засуджують, вважають помилкою Б. Хмельницького, а якщо сказати відверто –  політичною сліпотою».

Москва нині силкується переконати нас,  українців, що ми з росіянами єдина країна, єдиний слов’янський народ, що Київська Русь – то не Україна, а Росія, і що «Киев без великой России не мислим  ни  вкоем случае».

х  х  х

З приводу цього мені пригадався 1954 рік. Саме тоді широко  святкували 300-річчя Переяславської ради. Пам’ятаю: це було велике свято. Святкували і українці, і росіяни, і білоруси —  практично всі народи Радянського Союзу. Лозунги, якими були обвішані  і села, і міста, наголошували:  «Вместе с нашим русским братом  нам цвести и расти богато».

Більше того,  ці слова, які були адресовані українцям, стали вказівкою  не лише для українців, але й для інших поневолених народів Радянського Союзу. Мені добре пригадуються ці часи. Я  навіть, коли в 1954 році вступав в інституту,   обрав для твору згадану вище тезу.  Це говорить  про те,  якого значення комуністичні ідеологи надавали цій події.

Виникає запитання: а чи було   це вірою українців,  їх переконанням? Поряд з цим виникає друге запитання: намір українців у 1654 р. об’єднатись з Росією був єдино правильним і добровільним чи насиллям? 

Що ж було насправді? Про що говорить неупереджена  і об’єктивно виписана історія України? Але спочатку заглянемо у підручник історії України «Гомін віків» для 5 класу уже Незалежної України (видання 1994 р.).

Нині від багатьох наших співвітчизників можна почути: «У сьогоднішніх підручниках з історії України пишуть    підфарбовану совєтську  брехню. Наше молоде покоління українців продовжують отруювати комуністичною блекотою».  І в цьому є велика доля правди.

Відкриваємо підручник «Гомін віків»,  стор. 88, читаємо: «По битві під горою Батіг, що коло міста Ладижина, Україна знову стала вільною, але Хмельницький знав, що незабаром Польща вдарить наново, а козацьке військо було тоді таке ослаблене, що вже не могло б оборонятися. Татари і турки були  непевні  союзники, тому гетьман вирішив укласти союз з Москвою. Московський цар радо згодився  взяти Україну під свою опіку й присягнув, що Україна буде незалежною, аби  тільки козаки присягнули  на вірність цареві. Так і сталось. Хмельницький з’їхався з царськими послами в містечку Переяславі 1654 року,  і тут підписав союз з Москвою», – читаємо.

Далі є й таке твердження: «Богдан Хмельницький відбудував вільну державу в Україні, що була цілих триста літ перед Хмельницьким під пануванням Литви, далі ідуть його слідами інші гетьмани». І як висновок: «Гетьман Хмельницький  має в українській історії велику славу. Його прославили наші письменники у віршах, в оповіданнях і повістях», – читаємо на 89 стор. Як бачимо, це копія совєтських, комуністичних кліше. Зберігається навіть стиль подачі.

х  х  х

То що ж таки насправді відбулося у полковому місті Переяславі в січні 1654 року? Все почалося  трохи раніше. На старшинській раді в Переяславі 8-12 січня 1654 року були присутні 12 полковників (по-сучасному – голів облдержадміністраціїй), п’ять генеральних старшин на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким, представники міщанства з Переяслава, Києва та ще двох міст Лівобережної України.

Не прибули на раду п’ять полковників із Правобережної України, митрополит Київський і всієї України Сильвестр Косів, який не схилявся до угоди з Москвою.

Керівник  Московського посольства боярин В. Батурін передав гетьману грамоту, в якій мовилося  про взяття Війська Запорозького під опіку  монарха з обіцянками зберегти всі привілеї козацтва,  захистити їх від ворогів. І це тоді, коли запорозькі козаки не прислали до Переяслава на раду жодного свого представника і були рішуче налаштовані проти будь-яких союзів із Москвою.

Після цього взялись до присяги. Але зайшли швидко в глухий кут, бо московський цар, як самодержавець-диктатор,  відмовився присягати будь-кому, навіть не передавши цього письмово бояринові Бутурліну. Та й москалі помічали, що така присяга більше скидається на інсценізацію (відредагований спектакль), бо не було  в Переяславі представників не лише з Чернігівщини, Київщини (Західної), Полтавщини та Черкащини.  Повністю відмовилися від будь-якого союзу з Московією полковники брацлавський і вінницький, білоцерківський і корсунський. А жителі Волині й Галичини взагалі нічого не чули про якусь Раду й присягу в Переяславі.

Після затримки на кілька годин, яку гетьман, полковники, сотники і московські гості заповнили хмільним сніданком (а, точніше, похміллям  після вечері), що ледь не переріс в обід, члени Ради взялися до присяги. Під добрим хмелем присягнули на вірність військового союзу з московським царем гетьман Б. Хмельницький, 12 полковників, 100 сотників і 184 козаки. А міщан Переяслава били батогами, щоб ті присягали москалям. Потім  п’яна московська делегація вирушила в кількаденний рейд  разом із українськими представниками  по містах, містечках і селах переважно Лівобережної України, шукаючи однодумців. 

Про якісь добровільність, виборність (референдум  чи плебісцит) тоді не йшлося —  московське хамство брало гору. П’яна ватага побувала в 177 населених пунктах згаданих полкових земель. Хоча в Кропив’янському, Брацлавському, Полтавському, Уманському та інших полках навіть силою і батогом українців не вдалося схилити до присяги. Зовсім не присягали селяни, жінки, духовенство і вся Запорозька Січ. Загалом,  з великим перебільшенням,  присягнули союзові з азійською Москвою  близько 300 душ у самому Переяславі й 12242 жителі Гетьманату.  Це при 6-8-мільйонному населенні тодішньої  Гетьманщини (так стверджують історики Володимир Засєкін і Леонід Осауленко).

х  х  х      

Що ж становила  собою Переяславська рада? Того часу її вважали особистою унією гетьмана Богдана Хмельницького і російського царя Олексія Михайловича, або військово-політичним союзом.

Варто наголосити, що населення навіть Лівобережної України, ні тим більше Правобережної і Поділля, не говорячи вже про Волинь, Галичину, Закарпаття і Буковину, ніякого відношення до цієї угоди не мали.

Пізніше почали вигадувати  байки про приєднання України до Московщини,  чи об’єднання України (якої?) з Росією (якою?).

Свого часу про цю подію Тарас Шевченко писав:

Якби-то ти, Богдане п’яний,

Тепер на Переяслав глянув,

Та на замчище подививсь.

Упився б, здорово упивсь...

Або б в калюжі утопивсь,

В багні свинячім…

Отож, чи добровільним, єдиноправильним було об’єднання України з Росією в січні 1654 р.?

Робити висновки залишаю вам, шановні  читачі.   Єдине зауважу: Москва виявилась хитрішою.  Відразу прийшли в Україну московські війська. Лише в Києві розмістилося 15 тисяч московського війська. З того часу й до 1991 року,   Україна перетворилась на безправну колонію золотоординської Московії, а Київська Митрополія втратила свою самостійність на століття, стала єпархією РПЦ.

І лише 5 січня 2019 року в Стамбулі за участю Глави Української держави Петра Порошенка відбулась урочиста церемонія підписання  Патріархом Варфоломієм Томосу про автокефалію Православної Церкви України, а 6 січня Томос було урочисто вручено Главі Церкви –  Митрополитові Епіфанію   та Президенту України.

Сьогодні немає канонічних і неканонічних Церков. То чому ж нам, патріотам України, бути з Москвою (РПЦ), а не бути з Києвом (ПЦУ)? Сьогодні наша Церква – українська, вільна: прийдіть і помоліться!