Все життя – із «Кобзарем»
«Життя прожити – не поле перейти, — стверджує народне прислів’я. – А в житті, як на широкій ниві, — і ноги зіб’єш, і руки мозолями вкриєш».
Іван Феофанович Турик, житель села Ситович, котре загубилось серед чарівної природи нашого краю, є яскравим промінчиком позитивних емоцій. Саме тут можна помилуватися чарівною поліською природою, яку не порушують нинішні нові технології. Довкола – левади, ліс, річка.
Серед верболозу знаходимо на краю села гарну, чепурну хатину Івана Феофановича. Вражає порядок, чистота – видно, що тут живе господар, який по-молодечому тисне нам руку, тепло, по-батьківськи обіймає і запрошує до господи.
Ми добре знайомі з ветераном, адже не раз зустрічались. І кожного разу виникають нові емоції, думки. Найбільше – гордість за наших краян, котрі, як говорить Іван Феофанович, з честю виконували свій військовий обов’язок – захищати рідну землю від ворога, будувати мир в нашій Україні.
Але гасне погляд ветерана, коли раз у раз в пам’яті зринає гіркий спогад про минулі бої. Тоді ниє душа, і пекучим болем озивається серце.
Доля вмістила в його життя стільки подій, переживань, тривог, що вистачило б на багатьох. А він ніс той тягар сам, пройшовши через всі випробування, але вижив. І нині має світлу пам’ять, яка зберегла епізоди про прожите і пережите, і про війну, що глибоким плугом пройшлася біографією його родини. Ні, не втомила його життєва стежина. Весь вік важко працював, жив по совісті, бо «хотів, щоб було краще».
Родина Туриків з діда-прадіда проживала в Ситовичах, займалася господарством: розводили худобу, засівали хлібну ниву.
«Одним днем промайнули роки, — згадує нині співрозмовник. – Здається, вчора було, а озирнешся, то й не віриш, що стільки років пролетіло. Дитячі літа на селі минають дуже швидко, трудові будні приходять до дітвори рано. З малих років треба пасти корів, гусей, а потім уже заставляють всяку господарку вести — косити сіно, орати, сіяти. Дитинство, як такого, ніби й не було».
Ось так і жили, обробляли землю, доглядали худобу. Траплялись і маленькі радощі, та не часто, бо було більше важкого, непідвладного дитячій уяві. Невідомо, як би було далі, але чорна фашистська машина зламала, понівечила людське життя, знищила вирощене дбайливими, роботящими руками хлібне колосся, яке впало на землю, зронивши сльози-роси.
Іван Феофанович і нині чітко пам’ятає, як прийшли німці, яку владу встановили, якими жорстокими були їх порядки. Згодом почали молодь «вербувати» до Німеччини. Хлопці і дівчата ховались по лісах, хуторах, почали об’єднуватись у «криївках».
«У мого батька була швейна машинка «Зінгер», добра, все шила – і кожухи, і чоботи. Я ще до війни навчився трохи шити, — пригадує Іван Феофанович. – то й запросили мене хлопці «з лісу» (так тоді говорили) допомагати їм. Бувало, принесуть і прострелене, і рване – цілу ніч сиджу, шию, латаю, бо на ранок треба вдягнути».
Так я став вояком УПА, отримав псевдо «Крушина».
Пізніше хлопці брали на «завдання». Пам’ятає Іван Феофанович, як німці зібрали із сіл худобу і хотіли відправили до Німеччини.
«Ми зробили засідку і довго чекали, коли будуть гнати худобу, - пригадав далекі і важкі часи ветеран. – Як було, то було, але нам вдалося відібрати худобу і повернути людям, хоча були поранені і серед моїх товаришів. Траплялося в наших лісах і «червоні» партизанські загони – вони також проти німців воювали.
Визволення прийшло навесні 1944 року. Воно принесло радість мирного життя. Коли визволили село, старших трьох братів забрали на фронт. І пішли хлібороби дорогами війни, доки їх не зупинила фашистська куля. Василя – в Австрії, Федора – в Польщі.
Коли був останній військовий призов, Івану виповнилося 17 років. Він поїхав до Луцька у військкомат і добровільно написав заяву. Ні, вони не потрапили на фронт. В холодних товарних вагонах їх повезли на Схід. Що таке війна, фронтове життя, наш герой пізнав там, на Далекому Сході: брав участь у боях з Японією, крокував дорогами Монголії. А перед тим була військова підготовка в Саратові, були незабутні татіщевські табори з нелюдськими умовами життя.
«Ішла холодна осінь 1944 року. Голод, холод і важка робота, - з болем згадує Іван Феофанович. – І це називали «військовою підготовкою».
Спали на нарах в неопалюваних приміщеннях. Якось перезимували. А тут радість — чуємо, що Перемога. Думали, поїдемо додому. Але ні: одягнули нас в нову форму (правда, англійську) і відправили на Схід. Зустріла чужа земля вибухами бомб, пожежами. Війна є війна, а зблизька вона для нас, 17-літніх, була дуже страшна. Кожен день перед очима – поранені, вбиті, муки, біль. Дивуюсь, як вижив і донині живу».
Війна для Івана Феофановича закінчилась 2 вересня 1945 року. Але довелось дослужувати там же, на Далекому Сході, 6 літ. Тільки в 1951 році повернувся додому.
І знову ми дивуємось ясній пам’яті героя. Кожен день, кожну подію, кожне прізвище воєначальників, побратимів своїх пам’ятає, згадує чітко все до дрібниць. Це справжній літопис пережитого. Але в його розповіді стільки оптимізму, що мимоволі дивуєшся його стійкості, відвазі і найбільше — правдивості.
«Іноді хотілось все забути, та не можна – ніби вчора все те відбулося, а ще скількох хороших друзів загубив на тих дорогах, скільки нашого люду згинуло за час війни, — з болем у серці мовить Іван Феофанович. – Війна – це біль, горе, сльози».
Дорога з Далекого Сходу була хоч довгою, але легкою. Кожен день наближав до рідної землі. Коли їх привезли в Україну, радості не було меж. Цілих 6 років не був вдома. Бажав одного: швидше дістатися до свого села, хати, прийти, зігрітись, відчути тепло отчого дому. Але село зустріло ще не загоєними ранами. Дві похоронки одержали батьки. Правда, одна радість, — брат Никифор повернувся додому, хоч і змученим війною, але живим.
«Життя прожити – не поле перейти, — стверджує народне прислів’я. – А в житті, як на широкій ниві, — і ноги зіб’єш, і руки мозолями вкриєш».
Іван Феофанович Турик, житель села Ситович, котре загубилось серед чарівної природи нашого краю, є яскравим промінчиком позитивних емоцій. Саме тут можна помилуватися чарівною поліською природою, яку не порушують нинішні нові технології. Довкола – левади, ліс, річка.
Серед верболозу знаходимо на краю села гарну, чепурну хатину Івана Феофановича. Вражає порядок, чистота – видно, що тут живе господар, який по-молодечому тисне нам руку, тепло, по-батьківськи обіймає і запрошує до господи.
Ми добре знайомі з ветераном, адже не раз зустрічались. І кожного разу виникають нові емоції, думки. Найбільше – гордість за наших краян, котрі, як говорить Іван Феофанович, з честю виконували свій військовий обов’язок – захищати рідну землю від ворога, будувати мир в нашій Україні.
Але гасне погляд ветерана, коли раз у раз в пам’яті зринає гіркий спогад про минулі бої. Тоді ниє душа, і пекучим болем озивається серце.
Доля вмістила в його життя стільки подій, переживань, тривог, що вистачило б на багатьох. А він ніс той тягар сам, пройшовши через всі випробування, але вижив. І нині має світлу пам’ять, яка зберегла епізоди про прожите і пережите, і про війну, що глибоким плугом пройшлася біографією його родини. Ні, не втомила його життєва стежина. Весь вік важко працював, жив по совісті, бо «хотів, щоб було краще».
Родина Туриків з діда-прадіда проживала в Ситовичах, займалася господарством: розводили худобу, засівали хлібну ниву.
«Одним днем промайнули роки, — згадує нині співрозмовник. – Здається, вчора було, а озирнешся, то й не віриш, що стільки років пролетіло. Дитячі літа на селі минають дуже швидко, трудові будні приходять до дітвори рано. З малих років треба пасти корів, гусей, а потім уже заставляють всяку господарку вести — косити сіно, орати, сіяти. Дитинство, як такого, ніби й не було».
Ось так і жили, обробляли землю, доглядали худобу. Траплялись і маленькі радощі, та не часто, бо було більше важкого, непідвладного дитячій уяві. Невідомо, як би було далі, але чорна фашистська машина зламала, понівечила людське життя, знищила вирощене дбайливими, роботящими руками хлібне колосся, яке впало на землю, зронивши сльози-роси.
Іван Феофанович і нині чітко пам’ятає, як прийшли німці, яку владу встановили, якими жорстокими були їх порядки. Згодом почали молодь «вербувати» до Німеччини. Хлопці і дівчата ховались по лісах, хуторах, почали об’єднуватись у «криївках».
«У мого батька була швейна машинка «Зінгер», добра, все шила – і кожухи, і чоботи. Я ще до війни навчився трохи шити, — пригадує Іван Феофанович. – то й запросили мене хлопці «з лісу» (так тоді говорили) допомагати їм. Бувало, принесуть і прострелене, і рване – цілу ніч сиджу, шию, латаю, бо на ранок треба вдягнути».
Так я став вояком УПА, отримав псевдо «Крушина».
Пізніше хлопці брали на «завдання». Пам’ятає Іван Феофанович, як німці зібрали із сіл худобу і хотіли відправили до Німеччини.
«Ми зробили засідку і довго чекали, коли будуть гнати худобу, - пригадав далекі і важкі часи ветеран. – Як було, то було, але нам вдалося відібрати худобу і повернути людям, хоча були поранені і серед моїх товаришів. Траплялося в наших лісах і «червоні» партизанські загони – вони також проти німців воювали.
Визволення прийшло навесні 1944 року. Воно принесло радість мирного життя. Коли визволили село, старших трьох братів забрали на фронт. І пішли хлібороби дорогами війни, доки їх не зупинила фашистська куля. Василя – в Австрії, Федора – в Польщі.
Коли був останній військовий призов, Івану виповнилося 17 років. Він поїхав до Луцька у військкомат і добровільно написав заяву. Ні, вони не потрапили на фронт. В холодних товарних вагонах їх повезли на Схід. Що таке війна, фронтове життя, наш герой пізнав там, на Далекому Сході: брав участь у боях з Японією, крокував дорогами Монголії. А перед тим була військова підготовка в Саратові, були незабутні татіщевські табори з нелюдськими умовами життя.
«Ішла холодна осінь 1944 року. Голод, холод і важка робота, - з болем згадує Іван Феофанович. – І це називали «військовою підготовкою».
Спали на нарах в неопалюваних приміщеннях. Якось перезимували. А тут радість — чуємо, що Перемога. Думали, поїдемо додому. Але ні: одягнули нас в нову форму (правда, англійську) і відправили на Схід. Зустріла чужа земля вибухами бомб, пожежами. Війна є війна, а зблизька вона для нас, 17-літніх, була дуже страшна. Кожен день перед очима – поранені, вбиті, муки, біль. Дивуюсь, як вижив і донині живу».
Війна для Івана Феофановича закінчилась 2 вересня 1945 року. Але довелось дослужувати там же, на Далекому Сході, 6 літ. Тільки в 1951 році повернувся додому.
І знову ми дивуємось ясній пам’яті героя. Кожен день, кожну подію, кожне прізвище воєначальників, побратимів своїх пам’ятає, згадує чітко все до дрібниць. Це справжній літопис пережитого. Але в його розповіді стільки оптимізму, що мимоволі дивуєшся його стійкості, відвазі і найбільше — правдивості.
«Іноді хотілось все забути, та не можна – ніби вчора все те відбулося, а ще скількох хороших друзів загубив на тих дорогах, скільки нашого люду згинуло за час війни, — з болем у серці мовить Іван Феофанович. – Війна – це біль, горе, сльози».
Дорога з Далекого Сходу була хоч довгою, але легкою. Кожен день наближав до рідної землі. Коли їх привезли в Україну, радості не було меж. Цілих 6 років не був вдома. Бажав одного: швидше дістатися до свого села, хати, прийти, зігрітись, відчути тепло отчого дому. Але село зустріло ще не загоєними ранами. Дві похоронки одержали батьки. Правда, одна радість, — брат Никифор повернувся додому, хоч і змученим війною, але живим.
Гіркота не раз охоплювала зранене серце солдата. Він, мирний житель, господар своєї землі, яку над усе любив, біля неї ходив, бо вона його годувальниця, а тут понівечені поля. Не було часу на роздуми – треба рятувати її, матінку-годувальницю, виймати жала війни з її серця, засівати хлібом. Колишній солдат жив життям села, не цурався ніякої роботи.
Доля подарувала чудову дружину, з якою зустрілись тут, в Ситовичах.
«Прожили в мирі і любові, — нині з надзвичайною теплотою в голосі згадує Іван Феофанович, — 61 рік. Чудова дружина, мала «золоте серце», «золоті» руки, добру вдачу».
У їх життєвому сімейному житті було всього, але вміли долати труднощі і незгоди. Дружина подарувала трьох донечок – люблячих, чуйних, добрих, котрі хоч давно розійшлися від батьківського порога, але не забувають рідної людини, завжди поспішають на допомогу за батьківською порадою. Це – його багатство, надія, радість. Є онуки, правнуки. Колись закінчив чотири класи польської школи, а далі його наукою стала війна, праця. Але великий досвід, життєва мудрість – робить сьогодні ветерана потрібним, щасливим. То ж завжди хотілося, щоб його діти навчались, мали освіту, а головне, щоб були працелюбами, поважали людей.
В селі знають: родина Туриків – дружна, працьовита, а тому спокійний за своїх дітей батько. Шкода, що давно пішла у Вічність його вірна подруга життя. І хоч час швидко забирає роки, Іван Феофанович оптимістично дивиться на сьогодення. Не сидить без роботи. Хоч допомагає соціальний працівник, та й діти заїжджають часто. В міру можливостей сам дещо робить. Сам накопав картоплі, в хаті такий порядок і чистота, що може позаздрити будь-яка жінка.
Іван Феофанович – людина активної життєвої позиції, цікавиться новинами життя України. Болить серце колишнього солдата через те, що війна на нашій миролюбивій землі. Все запитує, коли вона закінчиться? А ще із молодих років життя читає «Кобзаря» Т. Г. Шевченка. Дивується, чому в деяких виданнях не всі твори Кобзаря у радянські часи? Читає вірші, окремі розділи поем напам’ять. «Кобзар» в хаті лежить на почесному місці. В книзі – багато закладок, підкреслень.
«Де б не був, — мовить Іван Феофанович, — «Кобзар» завжди був зі мною, навіть на війні. З ним ніби легше було».
ххх
Ми побували в затишній оселі ветерана в день його 94-ліття. Заступник голови районної ради Андрій Броїло, радник голови Іван Тусь висловили свою шану і повагу ветерану за пройдені шляхи війни, працьовитість, життєву мудрість, велику любов до життя. Вони передали вітання від голови РДА Ольги Черен.
Життєва дорога Івана Феофановича – це не тільки історія маленького села, це історія нашої України, яку творив він, пройшовши крізь справжнє пекло, не зрадивши собі, своїй землі, яку захищав, відбудовував, ростив дітей. Ні, він не нарікає на долю, що випала йому – навпаки, радий, що живе у вільній, незалежній державі. І десь у тому є його частка праці. Ось така доля солдата Другої світової.
Спасибі Вам, Іване Феофановичу, за життя, вміння робити його прекрасним. Здоров’я Вам, щасливого, затишного довголіття!
З повагою –
Валентина СІЧКАР, голова районної ветеранської організації.
P. S. В хаті зберігається його швейна машинка з часів війни «Зінгер» в робочому стані.
«Я – каже Іван Феофанович, – ще б шив, але тільки руки не слухаються, пальці терпнуть».
Ось такий він, чесний, щирий українець, який любить свою землю, вміє і воювати, і гарно працювати.
В. С.
Все життя – із «Кобзарем»
Залишити коментар