Мої Голоби
«Час невпинно біжить». Ця фраза усім давно відома, але кожен розуміє її по-своєму, в інтерпретації власного життя, досвіду.
Нещодавно наче ходили в школу, чекали перше вересня, щоб приміряти нові наряди, похвалитись перед однокласниками новим шкільним приладдям. Чекала осені дітвора, щоб на вихідних їздити по грибочки в ліс, дозбирати вражай на полях, городах, посмакувати молочної каші зі стиглого гарбуза, позбирати стиглі горіхи.
І так рік за роком аж до 11-го класу минало дитинство. Випуск у доросле життя з маленького селища Голоби у Київ. Дорога далека, але раз в 1-2 місяці обов’язково приїжджала додому, на свою батьківщину, де виросла, де осінь пахне стиглими фруктами, овочами, смажанкою з грибів.
Щоразу, під’їжджаючи додому, мене переповнюють трепетні почуття. Поїзд прибуває рано-вранці. Сходжу на перон і швиденько біжу з валізою до бабусі, яка завжди зустрічає.
Ідемо вулицею додому, хоча часто приїжджаю, а все одно відчуваю всюди зміни. Заходжу в будинок, вітаюсь з дідусем, все подвір’я навколо обійду, обов’язково подивлюся, що, де, як по господарству. Мені завжди було цікаво це, я намагалась у всі питання вникнути, допомогти.
І як час все змінює! Дідуся вже нема з нами 2 роки. Нема з ким ходити по гриби, ніхто не бажає зранку доброго здоров’я, не каже: «Одягайся, щоб не змерзла». Не встиг побачити дідусь таких чудових найменших правнучків.
А зараз розповідь синам про доброго і щедрого дідуся навіює мені чудові спогади дитинства і юності в Голобах.
l
...Закінчилося літо... Вже чути курликання журавлів, достигає червона калина біля криниці, і всюди на подвір’ї цвітуть чорнобривці.
Бабуся докопує картоплю. Намагаємося домогти, але її ентузіазм і жага до праці частіше змушують нас робити інші справи по господарству. Це радує, що в бабусі є ще сили і енергія працювати й рухатися.
Вже осінь на календарі. Вересневі вечори і ранки такі холодні, часті дощі і важкі сірі хмарі ніби намагаються загнати в депресію. Осіння прохолода завжди давала можливість освіжити думки після спекотного, ще наче літнього дня. Бувають такі теплі дні в осені. Але зараз осіння осінь...Вона ще поки з зеленими листочками, з останнім теплим сонечком, з вітряними і похмурими днями, з блакитним небом, з туманом, дощем і наче вже з морозним повітрям. Осінь така, як є.
Миттю полетіло літо, не встигли і нагрітись. Миттю пролетіли 30 років мого життя. Час змінює нас, наше ставлення до багатьох речей, вчить цінувати живих, берегти їх, допомогати своїм найріднішим і тим, хто потребує уваги. Такі думки, моє осмислення життя, цінності сім’ї.
l
Допиваючи чай на ганку, дивлюся на зорі.
Сьогодні гарний вечір, і видно дуже чітко зірки на небі. Як же чудово спостерігати за ними на батьківщині. Такий холодний вечір, але так тепло на душі і так добре, коли є до кого приїхати у Голоби.
Ностальгія за дитинством, за прекрасним безтурботним періодом життя на рідній Волині, де найдорожчі люди, де на столі все завжди гаряче і смачне, де свіже повітря, де я маленька завжди там, в моїх Голобах.
Людмила ЖАБСЬКА.
«Час невпинно біжить». Ця фраза усім давно відома, але кожен розуміє її по-своєму, в інтерпретації власного життя, досвіду.
Нещодавно наче ходили в школу, чекали перше вересня, щоб приміряти нові наряди, похвалитись перед однокласниками новим шкільним приладдям. Чекала осені дітвора, щоб на вихідних їздити по грибочки в ліс, дозбирати вражай на полях, городах, посмакувати молочної каші зі стиглого гарбуза, позбирати стиглі горіхи.
І так рік за роком аж до 11-го класу минало дитинство. Випуск у доросле життя з маленького селища Голоби у Київ. Дорога далека, але раз в 1-2 місяці обов’язково приїжджала додому, на свою батьківщину, де виросла, де осінь пахне стиглими фруктами, овочами, смажанкою з грибів.
Щоразу, під’їжджаючи додому, мене переповнюють трепетні почуття. Поїзд прибуває рано-вранці. Сходжу на перон і швиденько біжу з валізою до бабусі, яка завжди зустрічає.
Ідемо вулицею додому, хоча часто приїжджаю, а все одно відчуваю всюди зміни. Заходжу в будинок, вітаюсь з дідусем, все подвір’я навколо обійду, обов’язково подивлюся, що, де, як по господарству. Мені завжди було цікаво це, я намагалась у всі питання вникнути, допомогти.
І як час все змінює! Дідуся вже нема з нами 2 роки. Нема з ким ходити по гриби, ніхто не бажає зранку доброго здоров’я, не каже: «Одягайся, щоб не змерзла». Не встиг побачити дідусь таких чудових найменших правнучків.
А зараз розповідь синам про доброго і щедрого дідуся навіює мені чудові спогади дитинства і юності в Голобах.
ххх
...Закінчилося літо... Вже чути курликання журавлів, достигає червона калина біля криниці, і всюди на подвір’ї цвітуть чорнобривці.
Бабуся докопує картоплю. Намагаємося домогти, але її ентузіазм і жага до праці частіше змушують нас робити інші справи по господарству. Це радує, що в бабусі є ще сили і енергія працювати й рухатися.
Вже осінь на календарі. Вересневі вечори і ранки такі холодні, часті дощі і важкі сірі хмарі ніби намагаються загнати в депресію. Осіння прохолода завжди давала можливість освіжити думки після спекотного, ще наче літнього дня. Бувають такі теплі дні в осені. Але зараз осіння осінь...Вона ще поки з зеленими листочками, з останнім теплим сонечком, з вітряними і похмурими днями, з блакитним небом, з туманом, дощем і наче вже з морозним повітрям. Осінь така, як є.
Миттю полетіло літо, не встигли і нагрітись. Миттю пролетіли 30 років мого життя. Час змінює нас, наше ставлення до багатьох речей, вчить цінувати живих, берегти їх, допомогати своїм найріднішим і тим, хто потребує уваги. Такі думки, моє осмислення життя, цінності сім’ї.
ххх
Допиваючи чай на ганку, дивлюся на зорі.
Сьогодні гарний вечір, і видно дуже чітко зірки на небі. Як же чудово спостерігати за ними на батьківщині. Такий холодний вечір, але так тепло на душі і так добре, коли є до кого приїхати у Голоби.
Ностальгія за дитинством, за прекрасним безтурботним періодом життя на рідній Волині, де найдорожчі люди, де на столі все завжди гаряче і смачне, де свіже повітря, де я маленька завжди там, в моїх Голобах.
Людмила ЖАБСЬКА.
Мої Голоби
Залишити коментар