Повідомлення в номер / Вгору східцями, що ведуть вниз

Одразу хочу попередити читачів: заголовок не зовсім мій. Його я «запозичив» в американської письменниці Бел Кауфман, яка далекого 1964 року написала роман під такою ж назвою. І хоч там йдеться дещо про інші речі, але головна думка твору і та, що народилася в моїй  голові, схожі: що буде, коли людина йде проти системи – суспільно-політичної, владної, морально-етичної тощо?

Пишучи слово «система», я маю на увазі систему демократичних цінностей, які після розвалу колишнього СРСР намагалися створити в усіх незалежних тепер республіках. Як не дивно, першою цей процес започаткувала Росія, яка була ініціатором проголошення своєї незалежності ще у 90-их роках минулого століття. Її «почин» підтримали інші – зокрема, Білорусь та Україна, лідери яких Станіслав Шушкевич, Леонід Кравчук спільно з Борисом Єльциним підписали пак звану Бєловезьку угоду, яка фактично узаконила розпад Союзу і перешкодила Михайлу Горбачову створити «оновлений» СРСР, чого він дуже прагнув.

Здавалося, 1991 року демократія перемогла повністю й остаточно. Однак, із приходом до влади Володимира Путіна і розпочався отой рух «східцями вгору, що ведуть униз». За 20 років його перебування на президентському посту РФ перетворилася у тоталітарну державу, яка 2014-ого року зважилася на відверту агресію проти України, яка триває й донині.

Слідом пішла Білорусь, де інтелектуала і патріота Станіслава Шушкевича на посаді змінив колишній директор радгоспу радянського вишколу Олександр Лукашенко. Розпочавши із боротьби із так званими «ворогами народу» (злодіями, бандитами, хабарниками), що надзвичайно подобалося його електорату, він теж згодом почав рухатися згаданими вище східцями. Тепер ворогами стали патріотично налаштовані громадяни республіки, політичні опоненти вусатого вождя, колишні керівники держави.

ххх

І В. Путін, і О. Лукашенко повільно, але неухильно стали відроджувати «комунізм» в окремо взятих країнах. Спочатку вони знищили символіку, яка нагадувала революційні події 90-их (гімни, прапори, гасла), потім стали утверджувати елементи командної системи управління економікою, розпочали придушувати будь-які прояви вільнодумства і свободи слова,  всерйоз взялися за корекцію «неправильних» поглядів на історію Росії і Білорусі, зачищення інформаційного простору. Одночасно круто   розвернули зовнішньо-політичний курс на міжнародній арені. Знову стали «агресорами» і «кровожерливими імперіалістами» США, Євросоюз та їх союзники – Польща, Прибалтика і, звичайно ж, Україна.

Невідомо, хто у кого вчився (швидше – «обоє рябоє»), але їх спільна хода східцями, що ведуть вниз, стала особливо відчутною в останні роки. Вони почали регулярно зустрічатися, виручати один одного в критичні моменти,  у всьому бачити «руки» Вашингтона, Берліна, Варшави. Опозиційні партії і рухи були розгромлені: посаджені у в’язниці, видворені за кордон, піддані жорстокій критиці. 

І ось у цих умовах «випаленої пустелі» диктатори провели вибори: Лукашенко торік – президентські, Путін цьогоріч – парламентські. Зрозуміло, що обидва «перемогли», хоча виборці протестували і протестують проти їх результатів. Та обидва взяли на озброєння перевірену на практиці тактику: жодної уваги на протести, а в разі потреби – придушення силою. Олександр Григорович дійшов до  того, що бігав Мінськом в пошукав ворогів з автоматом у руках і сином Миколою поруч. В кінці кінців домігся свого: змусив слухняний народ “одностайно” підтримувати його зовнішню і внутрішню політику, як у кращі застійні часи компартійної диктатури на чолі з  ленінським політбюро ЦК КПРС і дорогим Леонідом Іллічем Брежнєвим. 

ххх

Володимир Володимирович виявився ще хитрішим: він запровадив цьогоріч  «змішану» систему виборів, коли виборці голосували безпосередньо на дільницях, кидаючи бюлетені в урни, або з використанням сучасних засобів зв’язку – так зване електронне голосування. При цьому практично ніхто із спостерігачів не мав доступу до результатів голосування, що пояснювали необхідністю уберегтися від втручання ворожих сил і різного роду опозиції, яка практично у виборах участі взяти не змогла. 

Ноу-хау Путіна і Ко дало блискучий результат: в Держдумі відтепер існуватиме монобільшість в особі партії «Єдина Росія». Такий собі непорушний блок «комуністів і безпартійних», як у добрі старі часи. Не можна ж всерйоз вважати опозиціонерами прихильників дуркуватого Жириновського чи перестарілого комсомольця Міронова. Трохи галасують однопартійці Зюганова (КПРФ), але, думаю, їх швидко втихомирять, допустивши до владного корита.

Таким чином, революція (чи точніше контрреволюція) путінсько-лукашенківського зразка перемогла на просторах «єдіного союзного государства».  Про це свідчить і одностайність Москви і Мінська у поглядах на сучасне міжнародне становище. Знову на озброєння тут  беруть старі гасла в політиці, економіці, соціальній сфері, заплющуючи очі на реальні проблеми в Росії і Білорусі. 

Особливо це було помітно 17 вересня, у день, коли в 1939 році радянські війська ввійшли Західну Україну і Західну Білорусь, уклавши  перед тим 23 серпня того ж року ганебний пакт Молотова-Ріббентропа. Треба було чути і бачити, як в унісон співали російські і білоруські політики й пропагандисти, славлячи мудрість і далекоглядність Сталіна та його поплічників. Їх голоси лунали брехливо і нахабно, ніби не було епохи гласності, розсекречених архівів КПРС і КДБ, розвінчаних теорій і практик людиновбивць – більшовиків і нацистів, знищених, ув’язнених, замордованих жертв тоталітаризму.

ххх

Подумалося: як можна після того, що розсекречено, прочитано, побачено, оприлюднено, вірити у казочки більшовицького змісту, не намагатися зрозуміти суті подій, минувшини і сьогодення? 

Відповідь напрошується одна: коли тобі кілька десятків літ втовкмачують у голови пропагандистські штампи радянського зразка, переписують історію у стилі «Короткого курсу ВКП(б)», а, отже, образно кажучи, ведуть східцями в  «підвал» неуцтва і фальсифікацій, мимоволі повіриш у те, що насправді є безсоромною брехнею. Але хто тобі скаже правду, коли Путін і Лукашенко особисто контролюють процеси виховання підростаючого покоління, вказують науковцям, педагогам, історикам, краєзнавцям, письменникам і журналістам, що і як писати, не «очорнювати» минуле, а зображати і показувати його винятково у райдужному світлі? Сміливці, котрі пробували щось заперечити, жорстоко покарані – що в Росії, що в Білорусі.

ххх

Дехто із читачів  скаже мені: «Яке нам діло до Росії і Білорусі? Нам своїх проблем вистачає». Згоден. Але справа в тому, що деякі симптоми внутрішньополітичного життя в Україні насторожують і змушують замислитися над тим, чи не починаємо ми рухатися теж східцями, які нібито ведуть вгору, а насправді вниз? Щоб не бути голослівним, процитую колишнього члена ЗЕ-команди, екс-міністра фінансів України, екс-секретаря РНБО Олександра Данилюка, який нещодавно оприлюднив в «Українській правді» такий допис: 

«Лише за останній місяць Офіс Президента отримав контроль над МВС, разом із судовою мафією загальмував судову реформу, заблокував призначення на керівника САП, законодавство про процедуру призначення керівника НАБУ.

Але кульмінацією стала вчорашня (21.09) кристалізація коаліції “узурпації” – “Слуга Народу”, групи “Довіра” та ”За майбутнє”. Тобто Офіс, Коломойський та гроші».

Далі автор стверджує, що метою їх є змінити керівництво парламенту на лояльне, а також зробити олігархів залежними від волі Офісу шляхом прийняття “деолігархічного”   Закону та отримати контроль над медіа. Саме Коломойський став ідеологом такої конструкції. Доки він очікує запиту на екстрадицію до США, а також рішення Лондонського суду, він прагне «задобрити» Президента, відволікти увагу від себе імітацією загальної боротьби з олігархами. 

Україна – в новій реальності. ОП сконцентрує все у своїх руках і поводитиметься ще більш зухвало, нікого і нічого не боячись. В кінці сказано так: «Хоч останніми роками за Лукашенком закріпилося звання “останній диктатор Європи”, але на наших очах і вже у нашій країні підростає новий, який чітко користується прикладом раннього Путіна та Лукашенка».

ххх

Додам, що цю статтю автор написав у співдружності з відомими політичними і державними діячами України, які не хочуть повторення російсько-білоруського варіанту розвитку подальших суспільно-політичних процесів. Можливо, їх побоювання є безпідставними, а, можливо, й ні. В будь-якому випадку не хотілося б, аби під виглядом боротьби з олігархатом в нашій державі почали відроджуватися симптоми тоталітаризму.

Звичайно, Україна – це не Росія і не Білорусь. Але є у нас і ті, хто не проти повторити досвід двох сусідніх країн. А які політики, така й політика. Це сказав не я. Так колись висловився нині покійний головний редактор газети «Волинь» Полікарп Шафета – блискучий публіцист, талановитий письменник, котрий вміло оцінював суть подій і явищ, а також причетних до них людей.

Оцінюймо й ми, щоб не ступити на східці, які ведуть вниз.