Як повідомляли "Вісті Ковельщини", нещодавно відбулася презентація нової книги Марії Батраченко "Моє життя – калейдоскоп". Ім'я авторки добре відоме ковельчанам.
Вона – активістка громадсько-політичного життя, з 2019 року очолює міську раду ветеранів, є куратором мистецького факультету Університету ІІІ віку.
А ще пані Марія – багатолітня дописувачка до нашої газети, людина, палко закохана у літературу та журналістику. Як написав у передньому слові до книги міський голова Ігор Чайка, “її творчій енергії та завзяттю можуть позаздрити навіть молоді люди, не кажучи вже про одноліток".
У книгу "Моє життя – калейдоскоп" увійшли найкращі праці, написані в період захоплення Марію Батраченко журналістикою, починаючи із 2003 року. У запропонованих читачам матеріалах – враження автора від туристичних поїздок по Європі, країнах Сходу, розповіді про трагічні долі остарбайтерів, в'язнів нацистських концтаборів Другої світової війни. Вміщено й сценарій деяких вистав за мотивами творів класичної літератури, опрацьованих і підготовлених Марією Павлівною.
Сьогодні пропонуємо увазі читачів газети розповідь під заголовком "Проклятий дім із привидом", вміщений у книзі "Моє життя – калейдоскоп", бажаючи її автору подальших творчих успіхів!
Як повідомляли "Вісті Ковельщини", нещодавно відбулася презентація нової книги Марії Батраченко "Моє життя – калейдоскоп". Ім'я авторки добре відоме ковельчанам.
Вона – активістка громадсько-політичного життя, з 2019 року очолює міську раду ветеранів, є куратором мистецького факультету Університету ІІІ віку.
А ще пані Марія – багатолітня дописувачка до нашої газети, людина, палко закохана у літературу та журналістику. Як написав у передньому слові до книги міський голова Ігор Чайка, “її творчій енергії та завзяттю можуть позаздрити навіть молоді люди, не кажучи вже про одноліток".
У книгу "Моє життя – калейдоскоп" увійшли найкращі праці, написані в період захоплення Марію Батраченко журналістикою, починаючи із 2003 року. У запропонованих читачам матеріалах – враження автора від туристичних поїздок по Європі, країнах Сходу, розповіді про трагічні долі остарбайтерів, в'язнів нацистських концтаборів Другої світової війни. Вміщено й сценарій деяких вистав за мотивами творів класичної літератури, опрацьованих і підготовлених Марією Павлівною.
Сьогодні пропонуємо увазі читачів газети розповідь під заголовком "Проклятий дім із привидом", вміщений у книзі "Моє життя – калейдоскоп", бажаючи її автору подальших творчих успіхів!
У селищі міського типу, який колись був районним центром області, недалеко від залізничної станції (високої химерної споруди ХІХ століття) стоїть дерев'яний дім, який нічим не відрізняється від інших, хіба що дахом (покритий блискучою цинковою бляхою) і великими голубими віконницями на широких вікнах, завжди щільно закритими.
Місцеві жителі цей дім намагаються обійти десятою дорогою. І правильно роблять, тому що з цим будинком пов'язано багато чого загадкового і навіть містичного.
В домі давним-давно ніхто не живе. По містечку ходять чутки, що по його пустих кімнатах вдень гуляє мертва тиша, а вночі бродить, як мара, з дикими криками привид старої сивочолої жінки із розпущеним волоссям.
Не завжди так було. Сьогодні всіма покинутий дім пам'ятає щасливий час, коли його кімнатами бігали ніжки смаглявого, кучерявого хлопчини, а із-за напів-відчинених дверей кухні лунав дзвінкий голос молодої красивої жінки:
– Вітюнчик! Перестань бігати по кімнатах! Запрошую тебе до обіду!
Пізно ввечері широко відчинялися вхідні двері і в їх отворі з'являлась висока кремезна постать молодого вродливого чоловіка.
– Рідня! Зустрічайте батька, годувальника сім'ї, який повертається дуже стомлений з роботи додому! - грубий голос хазяїна заповнював весь будинок.
Кожного дня одне і те ж саме. Сім'я Коваленків проживала тихо, мирно, майже ні з ким в містечку не спілкуючись, навіть із сусідами.
Михайло Васильович Коваленко працював в районному прикордонному місті на залізничній станції машиністом паровоза, а Катерина Петрівна, його кохана дружина, займалася домашнім господарством і вихованням єдиного сина.
ххх
Йшли роки. Маленький хлопчина Вітюнчик виріс у високого стрункого юнака Віктора, дуже здібного до навчання. Віктор в Одесі закінчив торговий технікум, а потім - військову академію.
В містечку, де народився Віктор, довгий час чекала хлопця закохана в нього сусідка Оленка - студентка Львівського університету, але не дочекалась.
Віктор був не тільки здібним студентом, а ще й здібним залицяльником: закохувався багато разів в гарненьких дівчат, а вони закохувались в нього.
Сталось так, що на одній із вечірок хлопець познайомився і нарешті закохався "по самі вуха" в біляву струнку дівчину, не таку вже й красуню, молодшого лейтенанта інженера-конструктора з проектування і забудови військових аеродромів.
Росіянка Маша Задоріна, родом із Воронежа, стала його дружиною і, завдячуючи своєму авторитарному характеру, завищеному темпераменту, швидко погасила у велелюбному Вікторові всі "страсті-мордасті".
Шури-мури закінчились, і почалось у Віктора Михайловича серйозне сімейне життя із валізами на руках в зв'язку з переїздом із одного місця військової служби на інше.
Дуже рідко бачилися із своїм сином Михайло Васильович і Катерина Петрівна, а коли син приїжджав із своєю дружиною Машою, то не знали, куди його посадити і як молодятам догодити.
Майже ніяких звісток не було від Віктора, коли почав він служити в Німеччині.
Зажурилась Катерина Петрівна. Туга за сином підірвала її здоров'я і вона почала хворіти і, нарешті, захворіла так, що довелося її покласти в лікарню.
Ось так для неї закінчився дім, Михайло Васильович і почалася лікарня.
– Мішо, – звернулась Катерина Петрівна до свого чоловіка, який прийшов в лікарню її провідати. – Дуже тебе прошу поїхати в місто до моєї сестри Віри і привезти сюди в лікарню її дочку Марію. Ти ж знаєш, як я сильно люблю племінницю. Хочу її побачити.
– Добре. Добре, Катю! Я зроблю все, що ти забажаєш. Тільки будь мені здорова, в лікарні довго не залежуйся, - тримаючи в своїх широких долонях маленькі,чомусь такі холодні ручки дружини, сумним, як ніколи тихим голосом, говорив Михайло Васильович, не зводячи погляду із помарнілого, але ще такого красивого обличчя своєї коханої.
Через декілька днів поріг лікарняної палати, де лежала Катерина Петрівна, переступила її племінниця Марія. Вона швиденько підбігла до лікарняного ліжка своєї тьоті Каті, обняла її, поцілувала, присіла і почала безупинно говорити.
Темно-карі очі Катерини Петрівни просто сяяли від спілкування із Марією.
– Марійко, – звернулась до племінниці Катерина Петрівна ласкаво. – Розчеши мене, заплети косу і виклади на голові короною, як у тебе.
– Із великим задоволенням виконаю ваше бажання, – весело відповіла Марія і взялась за роботу.
Все було добре, аж раптом Марія відчула просто льодяну холодність тіла тьоті Каті і злякано закричала: "Швидше, швидше, лікаря сюди!"
Катерина Петрівна померла в той же день, коли приїхала до неї Марія, майже на руках у племінниці.
ххх
На поховання матері Віктор приїхав не сам, а з дружиною Машою і дочкою Світланою. Віктор так безупинно плакав, просто ридав, що люди здивовано переглядались між собою.
Марія, як могла, заспокоювала свого двоюрідного брата. Просила його не забувати про батька, здоров'я якого сильно підкосила смерть коханої дружини.
Пройшло дев'ять днів після смерті Катерини Петрівни, аж раптом вона приходить до Марії у сні, просить її разом з нею піти до їхнього дому, бо там щось лихе коїться: треба розібратися, що і до чого. Сон кольоровий і досить дивний. Марія із покійною тьотею Катею ідуть по широкій дорозі, підходять до дому Катерини Петрівни і бачать таку картину: всі вікна в домі світяться, грає музика, звучать циганські пісні, в танці рухається багато людей.
- Марійко, біда! Мій чоловік Міша геть здурів. Дім і все добро, нами спільно нажите, віддав чужим людям, а наш рідний син Вітя, єдиний наш син залишився без спадщини. Ні дому! Ні лому! - крізь сльози сумно говорила Катерина Петрівна.
- Тьотю Катю, це не може бути правдою. Заспокойтесь. Підемо звідси, - Марія взяла за руку Катерину Петрівну і тут же зі страхом відпустила льодяну руку.
- Піду в дім сама, без тебе, розберусь і покараю винних.
Покійниця перескочила через глибокий рів, швидко пішла до рідної хати, залишивши Марію стояти на місці.
Прокинулась Марія, і ніяк не може дійти до тями - що цей сон означає?
Через багато років сон перетворився в реальність.
ххх
Сумно, одиноко в хаті без коханої дружини Михайлу Васильовичу. Потрохи почав прикладатися до чарки, завелися погані друзі, причепилася хвороба: каме-ні в нирках. Болі допікали все сильніше і сильніше, але терпів, в лікарню не лягав.
Одного разу до нього в хату зайшла із своїми трьома дітьми молдаванка Лейла, яка проживала в їхньому містечку, яку колись привіз із Молдавії тутешній мешканець – там служив в армії.
Чоловік Лейли поїхав в якесь відрядження у Київ і звідти не повернувся. Лейла трохи почекала, не дуже шукаючи в мирний час безвісти зниклого чоловіка, та й почала думати, як їй краще влаштувати нове сімейне гніздечко.
Михайло Васильович Лейлі підійшов по всіх “параметрах”. Обплутала молодиця одинокого вдівця хитрощами, зачарувала вродою, темпераментом і, звичайно, роками (була молодша від нього десь на років сімнадцять).
Як тільки Лейла поселилась в хаті Михайла Васильовича, все змінилось. В першу чергу із дому вилетіла тиша, за тишею на двір повилітали різні речі, а в хаті поселилися шум, гамір, дитячий сміх - цілий "базар-вокзал".
Вже не було так самотньо, та не зникав сум за минулим, не відступала хвороба.
Тяжкохворого, майже непритомного Михайла Васильовича забрала "швидка" в лікарню, із якої він додому вже не повернувся.
ххх
Про смерть свого батька Віктор Михайлович дізнався від сусідів.
Прибиті горем Віктор, Маша і Світлана зійшли із поїзда, пішли до своєї хати.
Раптом із неї почала вивалюватись ціла купа незнайомих людей: дорослих, дітей в яскравих одежах. Із вилами, із сокирами в руках ця купа посунула прямо на них.
Попереду, розмахуючи якимсь папером в руці, йшла дуже швидко висока чорнява жінка. Це була Лейла. Вона наказала своїм людям зупинитись за півметра до ошелешених, наляканих Віктора, Маші та Світлани.
Полковник Віктор Михайлович злякався не за себе, а за життя своїх рідних, найдорожчих для нього в світі Маші і Світлани. Він вийшов наперед, закриваючи їх собою.
- Я знаю, що ви - Віктор, син мого чоловіка Михайла, - суворо промовила Лейла. - Ховати свого батька ідіть звідси відразу на кладовище, а в цю хату ви більше ніколи не зайдете, бо цей дім віднині мій. Я доглядала вашого хворого батька, і він цей дім і все, що в ньому, записав на мене. Ось у мене на руках важливий документ, підписаний вашим батьком.
Віктором оволодів спокій, якась незрозуміла байдужість. Він підійшов до Лейли, взяв із рук незнайомої жінки документ дарування, прочитав, впізнав сильно нахилений вправо підпис батька, повернув папір жінці назад.
- Мені все зрозуміло! Батько нас із мамою зрадив. Він мені вже не батько, - в голосі Віктора Михайловича задзвеніли суворі металеві нотки. - Тепер послухайте ви мене дуже уважно. Зрадника я не дозволяю ховати поруч із моєю мамою. Ми звідси поїдемо, а ви везіть покійника із хати не на старе кладовище, як ви собі задумали, а на нове – туди, до лісу. Я вас не прошу, а наказую! Ви знаєте, що я - військова людина, і якщо ви не виконаєте мій наказ, я вас всіх розстріляю. Мені зараз все одно. Ніякого трибуналу не побоюсь!
В правій руці Віктора Михайловича блиснув пістолет і гримнув постріл в повітря.
Миттєво люди розсипались, хто куди.
Віктор Михайлович в останній раз глянув наповненими слізьми очима на дім, дорогий його серцю, дім, в якому він народився і виріс, відкрив хвіртку, пропустивши вперед дружину, доньку, повільно вийшов слідом за ними на дорогу і пішов, не озираючись, щоб ніколи більше сюди не повертатись.
Як було наказано Віктором Михайловичем, так було зроблено: ховали його батька не на старому кладовищі відразу за містечком, не біля коханої дружини, а на новому кладовищі майже в лісі.
На похованні Михайла Васильовича його сина Віктора з невісткою і онучкою не було.
ххх
Лейла недовго сумувала за Михайлом Васильовичем, а продовжувала далі наводити нові порядки уже не в чужому, а в своєму домі. Вона продавала все, що могла продати в дворі, в хаті і навіть надумала збудувати літню кухню, повністю поремонтувати старенький хлів, де знаходились корівка Красавка і два кабанчики. Та не завжди мрії здійснюються…
Стомлена після порання на дворі, в хліві і хаті, Лейла швидко заснула, та раптом серед ночі відчула на собі чийсь льодяний подих і льодяний дотик чиєїсь руки до свого тіла.
Вона відкрила очі і жахнулася: біля її ліжка стояла прозора постать літньої жінки в білому одязі, із розпущеним по плечах довгим сивим волоссям.
Лейла відразу зрозуміла: в домі поселився привид справжньої його хазяйки.
Жінка-привид мовчки постояла на місці, потім сильно закричала, із криками рушила далі до дверей, пішовши бродити по всьому будинку. В ту ніч в хаті ніхто не спав, ледве дочекались світанку.
Спокійне життя для Лейли з її дітьми в домі сім'ї Коваленків закінчилось. Лейла не знала, що робити далі.
- Ось прийшла наша корівка з паші, піду надою молочка, напою всіх вас свіжим молочком, - прикидаючись щасливою, весело говорила Лейла, заспокоюючи своїх дітей. - Завтра піду до священика, попрошу його відслужити службу в нашому домі. Все буде добре, адже від Божого слова сатанинська сила зникне.
Лейла взяла глечик із водою, відро для доїння, стільчик і пішла в хлів до корівки Красавки, присіла на стільчик біля її правого боку, почала мити теплою водичкою роздуте коров'яче вим'я.
Красавка була чомусь неспокійною, як ніколи, сильно махала хвостом, тупцювала на місці, ще й повернула голову в бік Лейли і глянула на неї злими, кров'ю налитими очима. Без будь-якої причини, ні з того, ні з сього раптом підняла високо праву ногу і прямо копитом сильно вдарила Лейлу по голові. Удар був такої сили, що нещасна жінка не встигла навіть зойкнути, як снопом звалилась зі стільчика на земляну підлогу хліва.
Смерть Лейли була миттєвою….
ххх
Жителі містечка дивувались, не могли довго повірити в несподівану смерть Лейли.
Якесь прокляття, містика нависли над колись таким щасливим домом із голубими віконницями.
Відразу після поховання своєї матері діти Лейли покинули жахливий дім і виставили його на продаж.
Звідкілясь в містечку з’явився зниклий чоловік Лейли, послухав від людей в різних варіантах розповідь про життя без нього своєї покійної дружини, був дуже наляканий, спакував валізи і разом із своїми дітьми зник із містечка тепер уже назавжди.
Одержавши статус військового пенсіонера, Віктор Михайлович із сім'єю поселився в надзвичайно мальовничому обласному центрі Західної України, але подалі від того всього, що він пережив.
В рідне містечко їздив сам і відразу із поїзда йшов на кладовище до могили мами.
Дочка Світлана, працюючи в туристичному агентстві перекладачем, познайомилась із французом, вийшла за нього заміж і виїхала у Францію.
Всіма подіями найбільше була шокована Марія. При зустрічі із своїм двоюрідним братом Віктором задавала йому, а в першу чергу собі, одне і те ж саме запитання: "Чому відразу після своєї смерті тьотя Катя прийшла у сні до мене, а не до тебе, Вікторе, чи навіть не до дяді Міші?"
Після того, як сон через багато років справдився, Марія повірила в тісний зв'язок містики із реальністю.
Деколи Марія приїжджала в містечко до подруги, підходила до знайомої хвіртки, довго сумним поглядом дивилась на "проклятий дім із привидом" (так назвали його місцеві жителі), але вона згадувала чомусь тільки хороше, пов'язане з ним, незалежно від негативного, таким рідним, близьким домом її дитинства, її юності, білим домом із голубими віконницями.
Дім неодноразово продавали. Заселяли, але рано чи пізно він ставав взагалі нікому не потрібний.
Не з своєї вини, а з вини людей, на жаль…
Залишити коментар