Повідомлення в номер / Могила пристрасті й кохання

Є на старому ковельському цвинтарі, що по вулиці Незалежності, місце, яке завжди привертало мою дитячу увагу, коли я, аби скоротити дорогу, летіла (бо дуже боялася) кладовищем зі школи додому. Це – таємнича могила з двома старовинними пам'ятниками, у якій похоронені понад сто років тому молоді гарні люди... 

Того погожого теплого дня я поверталася раніше звичного. Погода була гарна, і я в хорошому настрої йшла через кладовище. Раптом поблизу почула тихе схлипування. Озирнувшись, побачила жінку, яка сиділа на лавочці біля тих двох пам'ятників.

Незнайомка була вся в чорному: чорний, з великими полями капелюшок з чорною вуаллю, чорне довге плаття, чорні мереживні рукавички. Здавалося, що вона зійшла з картини середньовічного художника. У лівій руці жінка стискала білу хустинку, а правою відкинула вуаль з обличчя і несподівано жестом запросила мене сісти поруч. Я, наче заворожена, звернула з алеї, обережно відчинила хвіртку ме-талевої огорожі і присіла біля неї.

Як з'ясувалося, незнайомка була нетутешня, а приїхала з Петербурга відвідати могилу далеких родичів – Раї і Володі Шумовських.

На пам'ятнику із сірого граніту було дві фотографії: справа – молодої гарної дівчини в одязі дворянки із світлою шляпкою на голові, а зліва – миловидного юнака у військовій формі. А під ними великими буквами викресаний напис: "Раиса Игнатьевна Шумовская, скончалась 1 декабря 1904 г. на 18 году жизни" і "Владимир Игнатьевич Шумовский, скончался 15 мая 1905 г. на 19 году жизни". 

Поряд була друга могила, на якій стояв з чорного мармуру обеліск без фото із написом: "Борис Николаевич Гловачевский, поручик 19 Драгунского Кинбурнского полка, скончался 1.12.1904 г., 24 лет. Мир праху твоему".

Тихим голосом жінка в чорному розповіла мені історію цих двох могил. Почута в далекому дитинстві, розповідь назавжди залишилася у моїй пам'яті...

ххх

В багатій дворянській сім'ї Шумовських безтурботно в розкоші росли двоє дітей-близнят – Рая і Володя. До вісімнадцяти років Рая отримала хорошу для дворянки освіту, і батьки почали думати, як свою красиву дочку видати за немолодого, але багатого сусіда, який, до того ж, мав титул графа.

Дівчина таємно від усіх пристрасно кохала красивого, високого, стрункого Бориса Гловачевського – поручика Кінбурнзького полку. Вони зустрічалися під тінню дерев старого парку, що кільцем оточував чудовий дім Шумовських і алеями якого часто прогулювалися гості, запрошені на бал або вечірку.

Закохані ховалися під високими соснами і стояли, міцно обійнявшись. Їхні серця билися в унісон, а прискорене дихання переривалося ніжними поцілунками.

– Мила, – тихо мовив Борис, дивлячись на дівчину сумними очима. – Ходять чутки, що твої батьки віддають тебе заміж за старого графа. Це правда?

– Можливо, але вони мені нічого не казали, – відповіла Рая, стискаючи двома маленькими ручками міцну гарячу руку коханого. – Ти не хвилюйся, бо я люблю тільки тебе і буду тільки твоєю. Ніщо нас не розлучить, хіба що смерть.

Слова дівчини заспокоїли Бориса. Глибоко зітхнувши, він ніжно притис її до себе і поцілував ангельське обличчя милої.

– Я розумію, що довго ховатися нам не можна, а тому завтра піду до твого батька просити твоєї руки, – впевнено сказав хлопець. Рая погодилася, і вони, щасливі, домовилися зустрітися завтра.

Однак з поганим настроєм ішов на побачення Борис. Як сказати коханій, що її батько і слухати не захотів його та майже вигнав зі свого кабінету?! Гнат Шумовський не зважив на кохання молодят, він одне знав: сім'я Гловачевських - бідні дворяни, і Борис не пара його доньці.

ххх

Було дуже холодно. Сипав густий сніг і різкий вітер забирався під офіцерську шинелю, стягнуту ременем з кобурою. Борис ледве доніс обважнілі ноги до місця під їх соснами. Рая тихенько підкралася ззаду, обхопила коханого тонкими руками і довірливо притулилася до нього. Борис не поворухнувся, а за мить раптом почав схлипувати. Крізь біль і сльози він повідав любій Раї про непоступливість батька.

– Треба нам підкоритись долі і змиритися, – мовив наостанок хлопець.

– Ні, краще смерть, аніж розлука з тобою! – голос Раї прозвучав твердо. – Виймай свій пістолет, і ми разом помремо. Така, значить, наша доля!.. 

Кров вдарила Борису в обличчя. Він тремтячими руками розстебнув кобуру.

– Стріляй спочатку в мене, – крикнула дівчина. – Стріляй так, щоб я не мучилася. Але спочатку поцілуй мене міцно-міцно на прощання, і нехай Бог нам простить.

– Хай наші душі з'єднаються на небесах, а свята земля повінчає нас, – шепотів Борис, жагуче цілуючи свою суджену і вдивляючись востаннє в її чарівні очі...

Борис не пам'ятав, як вистрілив у груди коханої, тільки побачив, як вона повільно опустилася на білий сніг. Не роздумуючи, вистрілив і собі в груди та впав, тяжко поранений, до ніг уже мертвої Раї...

Закохані померли в один день.

Поховали Бориса поруч з Раєю. Так печально закінчилася взимку їхня любов...

ххх

А весною брат Раї Володимир повертався додому з Петербурга, де навчався військовій справі. Перехожі милувалися струнким вродливим юнаком у парадній офіцерській формі. Юнаку кортіло якнайшвидше зустрітися із улюбленою сестричкою, з якою жили душа в душу і тужили один за одним. Володя обожнював сестру і ніс їй подарунок.

Та коли він переступив поріг дому, серце його тривожно тьохнуло: ніхто не стрічав, а маєток наче вимер. Володимир кинувся у кімнату матері і побачив її в траурі на колінах перед образами.

– Що сталося, де моя дорога сестричка?! – крикнув він, вже здогадуючись про щось непоправне.

– Нашої Раєчки немає, – прошепотіла нещасна мати, піднімаючись назустріч сину. Вона підійшла до нього і впала, ридаючи, на груди.

– Чому мені ніхто не сповістив про її смерть? – кинув син і відсторонив матір.

– Не сердься, синку. Батько заборонив тобі казати про смерть Раї та твого друга Бориса, – ледве мовила згорьована жінка. – Сідай, я все розповім...

Володимир слухав, наче уві сні. Потім різко підвівся і швидко пішов до дверей, кинувши через плече:

– Я до Раї на кладовище.

Брат не йшов, а летів до сестрички. Біля могили зупинився, як вкопаний. Довго мовчки вдивлявся у юне вродливе личко на фото, і в помутнілій свідомості гадюкою заворушилася думка: "Без Раї і мені все не миле...". Молодий офіцер залився слізьми, глянув у небо, ніби прощаючись із білим світом, і приставив пістолет до скроні. Постріл розірвав цвинтарну тишу, а хлопець упав на могилу сестри, заливаючи її кров'ю...

ххх

Ця трагічна історія, герої якої повторили долю Ромео і Джульєтти, сталася в Ковелі не в середньовіччі, а на початку двадцятого століття. Думаю, вона розбудить у читачів прекрасні почуття і спонукає дорожити коханням та берегти його...

Зайшовши у церковну браму, пройдіть повз храм Святого Михаїла і відразу поверніть праворуч. Коли минете стару, зруйновану часом могилу барона Столегорського, – полковника 19-го Драгунського Кінбурнзького полку, то побачите металеву огорожу, за якою і є ця могила пристрасті і любові...