Повідомлення в номер / Трагедія кохання капітана Грея і його Ассоль

ТРАГІЧНА ДОЛЯ ЖІНКИ, ЯКІЙ ОЛЕКСАНДР ГРІН ПРИСВЯТИВ «ПУРПУРОВІ ВІТРИЛА»

Через два роки після смерті Гріна Олександр Малишкін, зустрівши 39-річну Ніну Грін у гостях у Паустовських, став перед нею на коліна та вигукнув: «Ассоль! Чому ж ти сива?..».

У 1921 році в житті письменника Олександра Гріна відбулися дві доленосні події. Він поставив крапку в своїй знаменитій повісті «Пурпурові вітрила» і зустрів велике кохання — Ніну Миронову. Власне, їй і присвятив свою книгу. Вона про чесних, добрих людей та пошуки простого людського щастя. Кажуть, навіть Максим Горький плакав над повістю та перечитував гостям сцену зустрічі Грея та Ассоль.

8 останніх років життя (1924-1932) Олександр Грін прожив у Криму, куди його хитрістю змусила переїхати дружина Ніна. Вона прикинулася хворою, щоб витягнути чоловіка з тьми пітерських п’яних кутежів.

1924 року вони приїхали до Криму, де Ніна могла б «поправити здоров’я». Купили у Феодосії квартиру на вул. Галерейна, 10 (тепер там музей Гріна). Розорившись на судових позовах з видавництвом, квартиру довелося продати і переїхати у 1930 році у дешевше місто Старий Крим. Тут радянська цензура, із мотивуванням «ви не зливаєтеся з епохою», ще сильніше вдарила по сімейному бюджету, заборонивши перевидання Гріна. Вони почали хворіти та голодувати. На всі листи з проханням про допомогу, які він надсилав до Спілки письменників, отримував відмову. Йому відмовили також і у пенсії, як «ідеологічному ворогу».

«Хитрун, ач, який хитрун, – шепотілися письменники за його спиною, коли Грін приїжджав до Москви, – влаштувався, бачите, в Криму, в теплі й ситості, а ми…» Він же гордо мовчав: не розповідати ж їм, що коли одного разу купив Ніні в подарунок срібну чашку зі блюдцем і ложкою, вона розплакалася – «на ці гроші місяць можна прожити».

У Гріна, можливо, саме через погане харчування та потрясіння розвинувся рак шлунка. Наприкінці квітня 1931 року, будучи вже серйозно хворим, він востаннє ходив (через гори) у Коктебель в гості до Волошина. Цей маршрут досі популярний серед туристів та відомий як «стежка Гріна». Наприкінці 1931 року Гріну стало дуже погано. Ніна викликала з Феодосії знайомого лікаря – але він не мав сили полегшити страждання письменника.

8 липня 1932 року, на 52-му році життя, Олександр Грін помер. Ніна обрала для його могили місце на Старо-Кримському цвинтарі. Труну його, просту, дерев’яну (в Криму не було ні дощок, ні цвяхів, і людей ховали в простирадлах), Ніна оббила дрібними трояндами, які він любив найбільше. Письменників на похороні не було…

Через два роки після смерті Гріна письменник Малишкін   в гостях у Паустовських зустрів 39-річну Ніну, став перед нею навколішки і вигукнув: «Ассоль! Ну чому ж ти сива?».

l

Німецька окупація застала Ніну Грін у Старому Криму, де вона жила зі старою матір’ю та працювала медсестрою у місцевій лікарні. Коли вона хотіла втікати, було вже пізно. До листопада 1941 року жінки вже ґрунтовно голодували і почали серйозно хворіти. «В останніх числах січня 1942 року хтось із місцевих жителів, які працюють в управі, запропонував мені місце коректора в невеликій друкарні, відкритій міською управою <…> Голод, сильне фізичне виснаження та занепад сил після тяжкої хвороби змусили мене цю пропозицію прийняти», – пізніше згадувала Ніна Грін.

1944 року померла її мати, і Ніна поїхала в Одесу до друзів. Прямо з пароплава її та інших пасажирів зняв загін німецьких солдатів. За кілька днів жінку вивезли до Німеччини до табору під Бреслау.

У 1945 році, коли очевидним став кінець війни, табір спалили, а полонених погнали на захід. По дорозі, під час бомбардування, скориставшись панікою, Ніна Грін сховалася в купі сміття, а потім дісталася радянських військ. Зустріли її насторожено.

У жовтні 1945 року Грін нарешті повернулася до Старого Криму, але за місяць була заарештована. Слідчий заявив напряму: «Державі важливі не причини, що змусили вчинити злочин, а важливий сам злочин». Головне звинувачення – робота на німців у Криму та в Німеччині.

Ніна відбула майже весь свій термін і вийшла на волю у 1955 році за амністією. Після смерті Сталіна в 1953 році заборона на твори багатьох письменників була знята – твори Гріна були повернуті. Вони видавалися мільйонними тиражами. Отримавши стараннями друзів Гріна гонорар за «Вибране» (1956), Ніна приїхала до Старого Криму, насилу відшукала покинуту могилу чоловіка і з’ясувала, що будинок, де помер Грін, перейшов до чиновника і використовувався як курник. У цьому будинку Ніна хотіла відкрити музей письменника, але чиновник нізащо з курником розлучатися не хотів.

l

Друзі-письменники Гріна написали відкритий лист на захист будиночка Гріна. Через рік потужний удар по «курятнику» завдав фейлетон Леоніда Ленча «Курка та безсмертя». Чиновник відомстив жорстоко. Його стараннями Старим Кримом поповзли чутки, ніби Ніна Грін переливала кров убитих немовлят пораненим німцям. На вулицях навздогін письменницькій вдові шипіли «Фашистка!». У Ніни від таких переживань стався інсульт.

У 1960 році до 80-річчя Олександра Гріна Ніна таки отримала ордер і ключі від його будиночка і в день народження письменника відкрила його для відвідувачів. У ньому вона провела останні десять років свого життя. У липні 1970 року був відкритий Музей Гріна у Феодосії, але лише через рік будинок Гріна в Старому Криму теж отримав статус музею. Кримський обком  не забув про давній конфлікт з Ніною: «Ми за Гріна, але проти його вдови. Музей буде лише тоді, коли вона помре».

Ніна Миколаївна Грін померла у Києві 27 вересня 1970 року, її так і не реабілітували. Поховати себе вона заповіла поряд із чоловіком, але їй навіть цього не дозволили. Заборонив ЦК компартії України. Поховали її на тому ж цвинтарі, але знову познущались – в іншому кінці. 

Однак Грін недарма вчив вірити в чудеса. У ніч на 23 жовтня 1970 року, у день народження Ніни, п’ять шанувальників Гріна розкопали її могилу і перенесли труну з прахом до чоловіка. Люблячі люди повинні бути разом.

Лише 1997 року Ніну Грін реабілітували.

Лариса Середюк.

Переклад з російської 

Сергія Яровенка,

якого така історія не могла не надихнути. Отож, по її прочитанню з’явився ось такий вірш:

Ассоль 

із сивиною

Ассоль з волоссям сивим:

Струнка й п’янка. Слідів не видно

 лихоліть.

Давно поблякли пурпуровії

 вітрила.

Та у очах любов, як і раніш,

 іскрить щомить.

Немає капітана Грея:

У засвітах зіркам, напевно, пише

 оди.

Без парусів застигли в сумі реї,

Мов сиротини, скиглять щогли.

Стара Ассоль вдивляється 

у море

І споминає молодість свою.

У згадках радість залишає,

 відкидає горе,

Тихенько шепотить: «Мій

 капітане, я тебе люблю».

А капітан давно лежить в могилі,

Розтоптаний колегами 

і реалізмом –

Романтики безграмотним були

 не милі

З їх більшовицьким

 фанатизмом.

Ассоль із Греєм – більш, ніж

 фантастичне,

Щоб зрозуміти – потрібні

 щирість й доброта.

Та час не той – лише важке,

 практичне,

Горланисте і фанатичне, 

Що славить лиш вусатого вождя.

Закохані не встигли на

 вітрильник,

Який летів в далекі далі.

Жорстокий час переключив

 рубильник:

Любов і щастя замінили сурми 

і печалі.

В труні неструганій, але 

з трояндами,

У глибочінь земну подався Грей.

Ассоль залишилась одна 

з проблемами

І сотнями чужих ідей.

Щоб вижити в буремнім світі,

Ассоль занурилась в пітьму

 людського:

Концентраційні табори німецькі

 і совітів…

Ні. Не бажав їй Грей такого.

А потім – ненависть у спину,

Шипіння від низьких людців.

Стара Ассоль зціпила зуби

 і несла свою “провину”,

Аж поки світ безумний не

 згорів…

Пройшло. На березі морськім

 Ассоль

Все дивиться в далеку даль:

Де її Грей, її життя король?

Під пурпурним вітрилом 

у далечінь летить їх корабль…

Сергій ЯРОВЕНКО.

ТРАГІЧНА ДОЛЯ ЖІНКИ, ЯКІЙ ОЛЕКСАНДР ГРІН ПРИСВЯТИВ «ПУРПУРОВІ ВІТРИЛА»

Через два роки після смерті Гріна Олександр Малишкін, зустрівши 39-річну Ніну Грін у гостях у Паустовських, став перед нею на коліна та вигукнув: «Ассоль! Чому ж ти сива?..».

У 1921 році в житті письменника Олександра Гріна відбулися дві доленосні події. Він поставив крапку в своїй знаменитій повісті «Пурпурові вітрила» і зустрів велике кохання — Ніну Миронову. Власне, їй і присвятив свою книгу. Вона про чесних, добрих людей та пошуки простого людського щастя. Кажуть, навіть Максим Горький плакав над повістю та перечитував гостям сцену зустрічі Грея та Ассоль.

8 останніх років життя (1924-1932) Олександр Грін прожив у Криму, куди його хитрістю змусила переїхати дружина Ніна. Вона прикинулася хворою, щоб витягнути чоловіка з тьми пітерських п’яних кутежів.

1924 року вони приїхали до Криму, де Ніна могла б «поправити здоров’я». Купили у Феодосії квартиру на вул. Галерейна, 10 (тепер там музей Гріна). Розорившись на судових позовах з видавництвом, квартиру довелося продати і переїхати у 1930 році у дешевше місто Старий Крим. Тут радянська цензура, із мотивуванням «ви не зливаєтеся з епохою», ще сильніше вдарила по сімейному бюджету, заборонивши перевидання Гріна. Вони почали хворіти та голодувати. На всі листи з проханням про допомогу, які він надсилав до Спілки письменників, отримував відмову. Йому відмовили також і у пенсії, як «ідеологічному ворогу».

«Хитрун, ач, який хитрун, – шепотілися письменники за його спиною, коли Грін приїжджав до Москви, – влаштувався, бачите, в Криму, в теплі й ситості, а ми…» Він же гордо мовчав: не розповідати ж їм, що коли одного разу купив Ніні в подарунок срібну чашку зі блюдцем і ложкою, вона розплакалася – «на ці гроші місяць можна прожити».

У Гріна, можливо, саме через погане харчування та потрясіння розвинувся рак шлунка. Наприкінці квітня 1931 року, будучи вже серйозно хворим, він востаннє ходив (через гори) у Коктебель в гості до Волошина. Цей маршрут досі популярний серед туристів та відомий як «стежка Гріна». Наприкінці 1931 року Гріну стало дуже погано. Ніна викликала з Феодосії знайомого лікаря – але він не мав сили полегшити страждання письменника.

8 липня 1932 року, на 52-му році життя, Олександр Грін помер. Ніна обрала для його могили місце на Старо-Кримському цвинтарі. Труну його, просту, дерев’яну (в Криму не було ні дощок, ні цвяхів, і людей ховали в простирадлах), Ніна оббила дрібними трояндами, які він любив найбільше. Письменників на похороні не було…

Через два роки після смерті Гріна письменник Малишкін   в гостях у Паустовських зустрів 39-річну Ніну, став перед нею навколішки і вигукнув: «Ассоль! Ну чому ж ти сива?».

ххх

Німецька окупація застала Ніну Грін у Старому Криму, де вона жила зі старою матір’ю та працювала медсестрою у місцевій лікарні. Коли вона хотіла втікати, було вже пізно. До листопада 1941 року жінки вже ґрунтовно голодували і почали серйозно хворіти. «В останніх числах січня 1942 року хтось із місцевих жителів, які працюють в управі, запропонував мені місце коректора в невеликій друкарні, відкритій міською управою <…> Голод, сильне фізичне виснаження та занепад сил після тяжкої хвороби змусили мене цю пропозицію прийняти», – пізніше згадувала Ніна Грін.

1944 року померла її мати, і Ніна поїхала в Одесу до друзів. Прямо з пароплава її та інших пасажирів зняв загін німецьких солдатів. За кілька днів жінку вивезли до Німеччини до табору під Бреслау.

У 1945 році, коли очевидним став кінець війни, табір спалили, а полонених погнали на захід. По дорозі, під час бомбардування, скориставшись панікою, Ніна Грін сховалася в купі сміття, а потім дісталася радянських військ. Зустріли її насторожено.

У жовтні 1945 року Грін нарешті повернулася до Старого Криму, але за місяць була заарештована. Слідчий заявив напряму: «Державі важливі не причини, що змусили вчинити злочин, а важливий сам злочин». Головне звинувачення – робота на німців у Криму та в Німеччині.

Ніна відбула майже весь свій термін і вийшла на волю у 1955 році за амністією. Після смерті Сталіна в 1953 році заборона на твори багатьох письменників була знята – твори Гріна були повернуті. Вони видавалися мільйонними тиражами. Отримавши стараннями друзів Гріна гонорар за «Вибране» (1956), Ніна приїхала до Старого Криму, насилу відшукала покинуту могилу чоловіка і з’ясувала, що будинок, де помер Грін, перейшов до чиновника і використовувався як курник. У цьому будинку Ніна хотіла відкрити музей письменника, але чиновник нізащо з курником розлучатися не хотів.

ххх

Друзі-письменники Гріна написали відкритий лист на захист будиночка Гріна. Через рік потужний удар по «курятнику» завдав фейлетон Леоніда Ленча «Курка та безсмертя». Чиновник відомстив жорстоко. Його стараннями Старим Кримом поповзли чутки, ніби Ніна Грін переливала кров убитих немовлят пораненим німцям. На вулицях навздогін письменницькій вдові шипіли «Фашистка!». У Ніни від таких переживань стався інсульт.

У 1960 році до 80-річчя Олександра Гріна Ніна таки отримала ордер і ключі від його будиночка і в день народження письменника відкрила його для відвідувачів. У ньому вона провела останні десять років свого життя. У липні 1970 року був відкритий Музей Гріна у Феодосії, але лише через рік будинок Гріна в Старому Криму теж отримав статус музею. Кримський обком  не забув про давній конфлікт з Ніною: «Ми за Гріна, але проти його вдови. Музей буде лише тоді, коли вона помре».

Ніна Миколаївна Грін померла у Києві 27 вересня 1970 року, її так і не реабілітували. Поховати себе вона заповіла поряд із чоловіком, але їй навіть цього не дозволили. Заборонив ЦК компартії України. Поховали її на тому ж цвинтарі, але знову познущались – в іншому кінці. 

Однак Грін недарма вчив вірити в чудеса. У ніч на 23 жовтня 1970 року, у день народження Ніни, п’ять шанувальників Гріна розкопали її могилу і перенесли труну з прахом до чоловіка. Люблячі люди повинні бути разом.

Лише 1997 року Ніну Грін реабілітували.