Волонтери привітали ювілярку
Той день, хоч і лютневий, але був напрочуд сонячним, теплим, ніби сама природа подарувала Марії Володимирівні Козачок таке диво у її 95-річний ювілей.
Радісно, дзвінко пролунали в домі ветерана щирі вітання дітей-волонтерів із прицерковної школи Свято-Георгіївського храму селища. Теплі слова вітань з найкращими побажаннями висловив настоятель Голобської округи архімандрит Ніфонт (на знімку).
Колись Марія Володимирівна завжди відвідувала храм, аби подякувати Всевишньому за свою жіночу, не завжди легку, долю, поставити свічечку за здоров’я дітей, онуків. А пережити довелося чимало.
«Матір замінила мачуха, коли мені було 9 років, батько назавжди залишився на полі бою Другої світової війни, — сльози туманять очі ювілярки. – А яке життя сиротам у роки війни та в голодні, холодні повоєнні роки? І нині думаю, як вижила? Працювала «по людях» за харчі, якусь одежину. Так ішли роки, наповнені важкою, не зажди дитячою роботою».
Звичайно, то скупі слова гірких спогадів, за якими – велике життя.
«Але день Божої допомоги настав, — листає своє життя-спогад Марія Володимирівна. – Якось почула, що в Голобах відкривають лікарню. Мене взяли на роботу санітаркою в родильне відділення. Чи можна передати радість? То була на той час робота не з легких. Робили ремонт, точніше, будували-відбудовували приміщення. Наводили лад, білили, латали, мурували, топили грубки і уже в діючих палатах наводили чистоту. Але звикла, спрацювалась з колективом, до самої пенсії трудилась».
Її хвалили, поважали за працелюбність, сумлінність, відповідальність. Має багато подяк. Як би там не було, життя брало своє.
«Молодість є молодість, — продовжує життєву сповідь Марія Володимирівна, — Тут же, в Голобах, зустріла свою долю – Віктора Тимофійовича, який став на багато років добрим, люблячим чоловіком, турботливим батьком для наших дітей. На перших порах дуже важко було. Віктор – фронтовик, прийшов додому після госпіталю, поранений, виснажений війною, на місці хати застав згарище. Теж сирота – батька не пам’ятає, мама потрапила в німецьке концтабірне пекло, де в муках й закінчилась її земна стежина».
Ось так дві сирітські долі сплелися в одну, і, мабуть, під щасливою зіркою Бог благословив їх на спільне життя. Бо на тій життєвій стежині було всього: радість і горе, злети і падіння, втрати і тривоги. Козачки мудро виходили з різних життєвих ситуацій, зберігши протягом 66 років любов, повагу один до одного. Вже пішов у Вічність, залишивши важкий біль для родини, господар дому.
«Пролетіли літа, як ключ журавлів над хатою, — роздумує нині жінка. – Виросли діти, радію онукам, правнукам. Шкода, що далеко, але часто приїжджає дочка Валя з Мукачева, син Анатолій – з Києва. Їм не завжди виходить – робота в дочки-інженера на підприємстві в Мукачево, син – заступник генерального директора Національної академії медичних наук України, але не було такого дня, щоб не зателефонували”.
Марія Володимирівна, не дивлячись на вік, веде активний спосіб життя.
«Всю хатню роботу виконує сама, — говорить ювілярка. – Їсти собі наготую, помию. Діти продуктами забезпечують. Все привезуть. Радію, що кровинки мої – люблячі, хороші, добрі люди. Це і є наше найбільше багатство, наша радість, щастя і надія на спокійний завтрашній день».
У свої роки Марія Володимирівна читає, а найбільше любить «Вісті Ковельщини».
«Скільки себе пам’ятаю, — стверджує, — місцева газета завжди була в домі. Це – обов’язково. Чоловік завжди читав, ми обговорювали ту чи іншу статтю. Мені здається, що таких людей немає, що не читають «міськрайонку». Не можна не любити її. Це – своє, наше, дороге. Я пережила операцію на око, але від початку до кінця прочитую. Мені цікаво і про погоду знати, і про всі події».
І як було приємно чути, що в спілкуванні Марія Володимирівна називала навіть давніші статті газети, які їй сподобались.
Не дивлячись на роки, ювілярка – цікава співбесідниця, знаюча, активна.
В цей нелегкий час для країни, звертається до Господа, аби був мир на нашій землі, бо її материнське почуття переплітаються з тривогою за дітей, онуків, завтрашній день держави, бо знає ціну миру. Про долю її можна сказати так:
Життя прожити – не поде
перейти,
Життя прожити чесно
треба вміти,
Аби добром у дітях,
онуках зацвісти.
І щоб могли і правнуки
радіти.
З нагоди ювілею Марії Володимирівни Козачок її вітали селищний голова Сергій Гарбарук, соціальна служба селища, знайомі. Не забули поздоровити Аркадій Степанюк, Борис Андріюк, що дуже втішило ювілярку.
І я щиро зичу щасливого, тихого, здорового, оточеного рідними, довголіття!
Валентина СІЧКАР.
Фото автора.
Той день, хоч і лютневий, але був напрочуд сонячним, теплим, ніби сама природа подарувала Марії Володимирівні Козачок таке диво у її 95-річний ювілей.
Радісно, дзвінко пролунали в домі ветерана щирі вітання дітей-волонтерів із прицерковної школи Свято-Георгіївського храму селища. Теплі слова вітань з найкращими побажаннями висловив настоятель Голобської округи архімандрит Ніфонт (на знімку).
Колись Марія Володимирівна завжди відвідувала храм, аби подякувати Всевишньому за свою жіночу, не завжди легку, долю, поставити свічечку за здоров’я дітей, онуків. А пережити довелося чимало.
«Матір замінила мачуха, коли мені було 9 років, батько назавжди залишився на полі бою Другої світової війни, — сльози туманять очі ювілярки. – А яке життя сиротам у роки війни та в голодні, холодні повоєнні роки? І нині думаю, як вижила? Працювала «по людях» за харчі, якусь одежину. Так ішли роки, наповнені важкою, не зажди дитячою роботою».
Звичайно, то скупі слова гірких спогадів, за якими – велике життя.
«Але день Божої допомоги настав, — листає своє життя-спогад Марія Володимирівна. – Якось почула, що в Голобах відкривають лікарню. Мене взяли на роботу санітаркою в родильне відділення. Чи можна передати радість? То була на той час робота не з легких. Робили ремонт, точніше, будували-відбудовували приміщення. Наводили лад, білили, латали, мурували, топили грубки і уже в діючих палатах наводили чистоту. Але звикла, спрацювалась з колективом, до самої пенсії трудилась».
Її хвалили, поважали за працелюбність, сумлінність, відповідальність. Має багато подяк. Як би там не було, життя брало своє.
«Молодість є молодість, — продовжує життєву сповідь Марія Володимирівна, — Тут же, в Голобах, зустріла свою долю – Віктора Тимофійовича, який став на багато років добрим, люблячим чоловіком, турботливим батьком для наших дітей. На перших порах дуже важко було. Віктор – фронтовик, прийшов додому після госпіталю, поранений, виснажений війною, на місці хати застав згарище. Теж сирота – батька не пам’ятає, мама потрапила в німецьке концтабірне пекло, де в муках й закінчилась її земна стежина».
Ось так дві сирітські долі сплелися в одну, і, мабуть, під щасливою зіркою Бог благословив їх на спільне життя. Бо на тій життєвій стежині було всього: радість і горе, злети і падіння, втрати і тривоги. Козачки мудро виходили з різних життєвих ситуацій, зберігши протягом 66 років любов, повагу один до одного. Вже пішов у Вічність, залишивши важкий біль для родини, господар дому.
«Пролетіли літа, як ключ журавлів над хатою, — роздумує нині жінка. – Виросли діти, радію онукам, правнукам. Шкода, що далеко, але часто приїжджає дочка Валя з Мукачева, син Анатолій – з Києва. Їм не завжди виходить – робота в дочки-інженера на підприємстві в Мукачево, син – заступник генерального директора Національної академії медичних наук України, але не було такого дня, щоб не зателефонували”.
Марія Володимирівна, не дивлячись на вік, веде активний спосіб життя.
«Всю хатню роботу виконує сама, — говорить ювілярка. – Їсти собі наготую, помию. Діти продуктами забезпечують. Все привезуть. Радію, що кровинки мої – люблячі, хороші, добрі люди. Це і є наше найбільше багатство, наша радість, щастя і надія на спокійний завтрашній день».
У свої роки Марія Володимирівна читає, а найбільше любить «Вісті Ковельщини».
«Скільки себе пам’ятаю, — стверджує, — місцева газета завжди була в домі. Це – обов’язково. Чоловік завжди читав, ми обговорювали ту чи іншу статтю. Мені здається, що таких людей немає, що не читають «міськрайонку». Не можна не любити її. Це – своє, наше, дороге. Я пережила операцію на око, але від початку до кінця прочитую. Мені цікаво і про погоду знати, і про всі події».
І як було приємно чути, що в спілкуванні Марія Володимирівна називала навіть давніші статті газети, які їй сподобались.
Не дивлячись на роки, ювілярка – цікава співбесідниця, знаюча, активна.
В цей нелегкий час для країни, звертається до Господа, аби був мир на нашій землі, бо її материнське почуття переплітаються з тривогою за дітей, онуків, завтрашній день держави, бо знає ціну миру. Про долю її можна сказати так:
Життя прожити – не поде перейти,
Життя прожити чесно треба вміти,
Аби добром у дітях, онуках зацвісти.
І щоб могли і правнуки радіти.
З нагоди ювілею Марії Володимирівни Козачок її вітали селищний голова Сергій Гарбарук, соціальна служба селища, знайомі. Не забули поздоровити Аркадій Степанюк, Борис Андріюк, що дуже втішило ювілярку.
І я щиро зичу щасливого, тихого, здорового, оточеного рідними, довголіття!
Валентина СІЧКАР.
Фото автора.
Волонтери привітали ювілярку
Залишити коментар