Мовчання під час війни – золото!Є така примовка, яку ми досить часто забуваємо: "Язик мій – ворог мій!".
В умовах війни, яка нині триває, можна доповнити цю приказку словами: "Ворог не тільки мій, а всієї держави!". Йдеться, звичайно, не про заливний язик із хріном, а наш, людський, котрий у декого занадто "довгий".
Справді-бо, люди, які багато говорять, або, по-народному кажучи, базікають, не дуже приємні у спілкуванні. Їх словесна тріскотня не тільки надокучає, а часто призводить до непередбачуваних наслідків у співбесідників – головного болю, серцевої аритмії і навіть діареї (перепрошую за відвертість).
Особливо небезпечні базіки під час воєнного стану. Недарма ж в совіцькій армії вчили: "Балакун (болтун) – знахідка для шпигуна". Ця настанова сьогодні актуальна, як ніколи. Бо іноді краще промовчати, аніж бовкнути щось зайве. Але подивіться, що коїться в соціальних мережах, окремих засобах масової інформації (як друкованих, так і електронних), в передачах радіо і телебачення. Іноді складається враження, що дехто спеціально розводить теревені, щоб продемонструвати свою обізнаність з усім і всіма, підкреслити значимість власної персони в інформаційному просторі, не замислюючись над наслідками.
Особисто мене обурює, коли деякі журналісти, забуваючи про обережність, у своїх репортажах, інтерв'ю намагаються подавати інформацію, без якої легко можна обійтися. Наприклад, розповідають чи пишуть про об'єкти стратегічного значення, називаючи місця їх розташування, кількість і види вироблюваної продукції, прізвище керівника й чисельність персоналу тощо.
Є любителі хайпу, котрі, не зважаючи на суворі попередження військової і цивільної влади, розміщують в соціальних мережах, в інтернеті фотосвітлини з місць надзвичайних ситуацій, наслідків ворожих обстрілів, сповіщають про суми матеріальних збитків та інші деталі, які нікому, крім наших ворогів, не потрібні.
Не перевелися піарники і серед чиновництва. Дехто з них полюбляє робити селфі з місць, де це не тільки небажано, а й заборонено. Нещодавно подібно вчинили двоє київських високопосадовців, котрі сфотографувалися з великою групою військових на одному з полігонів. Через кілька днів цей полігон був обстріляний рашистськими ракетами, внаслідок чого загинули десятки людей. Високопосадовці, як і годиться, залишилися живими. Постає запитання: це випадковість чи службова недбалість? Якщо останнє, то винних слід покарати згідно із законами воєнного стану. Але про таке я, не чув.
Мені також незрозуміло, для чого у ЗМІ повідомляти про маршрути евакуаційних потягів і час їх відправлення з тієї чи іншої станції. Особливо полюбляє це робити віцепрем'єрка пані Верещук, на місці якої я б не розголошував подібної інформації. Ворог дуже підступний і підлий, що засвідчив навіть трагічний випадок у Краматорську, по вокзалу якого зненацька вдарили орки. Кількість жертв жахає.
Поширеною практикою стала надто самовпевнені і хвалькуваті пости в соцмережах українських урядовців. Перед Великоднем пан Шмигаль заявив, що військові готують "пасочки" для окупантів на свято (він, очевидно, мав на увазі обстріли ворожих позицій). Окупанти, можливо, прочитали цей пост і вдарили по мирних житлових кварталах, глузливо написавши на бомбах і снарядах "Христос воскрес!". Один з боєзарядів влучив в Одесі у квартиру, де мешкала молода журналістка, її тримісячна дитинка і мати. Чоловік дивом врятувався, вийшовши у той момент в магазин за продуктами для сім'ї. Оце вам і "пасочки", пане прем'єре. Не треба реклами майбутнім військовим операціям. Спочатку зробіть, а тоді хваліться. Зрештою, військові й без вас знають, як, коли і чим бити ворога.
Під час різноманітних брифінгів і пресконференцій цивільні особи високого рангу, намагаючись додати собі авторитету, розповідають про напрями майбутніх ударів ЗСУ, називають цілі, які українські вояки збираються вразити, а то ще й нахваляються перемогами, які їм уявляються. Не треба ділити шкіру невбитого ведмедя, який, навіть зазнавши важкого поранення, дуже небезпечний.
Ще одна проблема у наших державних службовців – нестримне бажання публічно оприлюднити інформацію про те, якого виду зброю і в якій кількості нам допоміг доставити Захід. А деякі самовпевнені особи навіть вказують шлях, яким ця зброя діставатиметься місця призначення. І що маємо в результаті? Обстріли стратегічно важливих залізничних станцій, на відновлення яких потрібен тривалий час. А ворог не дрімає і посилює наступ на Сході і Півдні країни.
Тож, шановні українці, будьмо пильними і не надто балакучими. Частіше згадуймо ще одну приказку: "Мовчання – золото!". Особливо в період військових дій, від наслідків яких залежить доля Української держави, а, значить, кожного з нас.
Охрім СВИТКА.
Залишити коментар