А г а ф і я1
На кладовищі у Старій Вижівці, у центрі тої його частини, що зветься "старі могилки", стоїть пам'ятник. Серед усіх інших він вирізняється своєю надзвичайністю. Бо пам'ятник цей – скульптура постаті Ісуса Христа. На високому постаменті стоїть у гіпсі завмерла постать у довгій ризі. У лівій руці тримає хрест, а права лежить на грудях, прикриваючи святу чисту душу. Босі ноги виглядають з-під довгої плахти. Вся постава Ісуса Христа – свідчення мудрості і сили духу, спокою і врівноваженості, смутку і таємничості. Скульптор вловив ці риси характеру і вдало передав їх у камені.
Погляньмо на обличчя. Обрамлене довгим волоссям та бородою, воно акцентує увагу глядача на погляді: хоч мертвому, але чудодійно проникливому.
Тяжка задума в глибоких очах береже в собі мудрість всесвіту. Плавні лінії скульптури-пам'ятника, складки хвилеподібно падаючого шовку одягу вдало відтворені у гіпсі.
Здалеку видно цей монумент. Він стоїть, як ангел-хранитель усіх мертвих, що спочивають у цій землі. І ніякі громи і блискавки їм не страшні, бо на сторожі стоїть Сам Ісус Христос, що увіковічений у матерії каменю.
2
Автор цього чудового витвору мистецтва – не талановитий скульптор з академічною освітою, не досвідчений митець, а простий скромний сільський чоловік. Мій батько – Сопронюк Кирило Гнатович.
Цей надзвичайний пам'ятник спорудив він своїй матері, яку знав дуже мало. Бо померла вона молодою, в 39 літ. Звали її Агафією.
Нелегке життя прожила вона. Найстарша дочка її, Настя, згадувала колись, що їй тоді, як померла мати, було 16. Залишилась мати для неї у пам'яті вічно молодою. "Невеличка, худенька, в червоній хустині, у квітчастій спідниці. Такою і бачу її завжди у спину, ніби отамо пішла. В такому одязі її поховали, такою й пам'ятаю".
Страшний був похорон матері. Небагатолюдний. Кінець листопада. На порозі зима. Холодно і морозно. Задубіла земля. Злегка сипле сухий сніг, але земля ще не прикрита ним, тверда і холодна, відбивається стуком у чоботи. У чоботи... Добре, у кого вони є... Плачуть у хаті сироти-діти, плачуть, але не можуть піти за матір'ю на кладовище. Не можуть провести її в останню дорогу. Не можуть. Бо босі. Нема в що взутися. Одні чоботи. Взув Василь перший і побіг за домовиною.
Сидять діти біля вікна, як біб, обліпили шибку і дивляться за купкою людей, що все віддалялася, а там далі злилася з кладовищем.
Поховали. Стихло в хаті. Лиш час від часу зривається здушений хлип дитячий. І знову ридання тяжке заглушує тишу.
Нещасна великомучениця Агафія. Дала життя п'ятнадцятьом дітям. Не всі вижили. Чого ж так рано вибралась мати з цього світу? Чому? Бо страшно втомилася жити, замучена щорічними пологами, жадала вічного спочинку...
3
Після похорону Василько втрати в сон. Йому тільки 8 років. Він один із дітей зміг провести матір до глибокої ями. Він один. Чого ж не може спати дитина? Не може. Бо як заплющить оченята, то все ввижається малому материна домовина. А в ній – така рідна і дорога матуся. Така рідна, але нежива...
Навіть мертвою мала Агафія в собі життя. Вона була вагітна. І от-от мала народити вже 16-ту дитину. Ненароджена дитина в лоні матері ще жива. Відчуває, видно, страх смерті, стукає, ворушиться живіт. Рветься і проситься, нещасне, на світ, тільки ніхто не хоче того лишнього життя, того зайвого сирітського рота. Нехай вмирає з матір'ю... Хитається в домовині живіт покійниці... Ледве накрили віко. Поховали. Удвох...
А десь через 30 літ після її смерті мій батько, Кирило Гнатович, вирішив поставити своїй матері пам'ятник.
Коли бував у Львові, заходив на Личаківське кладовище, шукав, за що зачепитися. Фотографував пам'ятники. Нарешті знайшов.
І задумав він втілити свої мрії у чудесній статуї Ісуса Христа.
Довгих півроку серед могильної тиші і таємничого шепоту дерев тяжко працював з гіпсом. Спочатку було страшно самому тут. А потім звик. День у день приходив на кладовище. І ліпив статую.
Про що думав? Хто зна. Тільки руки саморобним різцем творили життєпис найдорожчій на світі, найріднішій і майже незнаній матері – Агафії.
Любов ЄВТУШИК.
Залишити коментар