Головне — не скільки прожив, а як...Матусю, ластівко сивенька,
Зернинка долі золота,
Чому зробились Ви маленькі,
Мабуть, несли важкі літа?
Ці слова стосуються усіх матерів стареньких, і серед них — Галина Іванівна Халепа, що живе у Голобах. У день поважного ювілею — 80-річчя від дня народження, 5 червня, її вітатимуть рідні, друзі, колеги… Згадають, звичайно, про той час, коли вона була щодня серед людей. А нині з двома паличками рухається тільки по хаті. Територія обмежена, але жінка не сумує, бо за плечима вирувало кипуче і цікаве життя. Є що згадати. У Голобах її всі знають. Раннє дитинство було тяжким на Миколаївщині. Після війни зазнала і голод, і бідність. Не було у що взутись і вдягнутись. Дуже хотілось учитися, щоб вибитись в люди. І добилась свого — стала «медичкою».
Скерування для праці отримала на Волинь, в село Сокіл Рожищенського району. А в цей час в Голобах працював агрономом в колгоспі її майбутній чоловік Сергій Халепа. Обох молодих, завзятих активістів відрядили на обласну конференцію до Луцька. Там і зустрілись дві долі, об’єднавшись через місяць в одну. Галина Іванівна влаштувалась в місцеву лікарню лаборантом.
Не зразу молодим спеціалістам дали житло. Спочатку квартирували по людях. А коли одержали, стала збільшуватись сім’я, і подружжя стало зводити свою домівку по вулиці імені Банделіані, за яку весь час добивались, аби її впорядкували.
Коли приїжджали грузини забирати прах льотчика Героя Радянського Союзу Чічіко Бенделіані, похованого колись в Голобах, вони відвідали вулицю, названу в честь його ім’ям. Тоді вулиця була з твердим покриттям, а тепер асфальтована, правда, не до кінця. І це турбує не тільки її, а й усіх, хто тут проживає. Все ж надіються…
Найбільше щастя — це діти. Донька, як і мама, «медичкою» стала. Працює за фахом, живе в Голобах, щодня навідує неньку.
А от за сина мати напереживалась, передчасна сивина стала свідком. Олександра, як офіцера, послали в той час в гарячу точку, де йшла війна. Заспокоїлась лише тоді, як став на порозі живий-здоровий, бо звідти не всі вертались.
Ну, а згодом пішли онуки-правнуки. Іванка продовжила династію медичних працівників. Але це й у неї не тільки від бабусі і мами, а й сама зрозуміла, що це — покликання. Якось у дорозі прийшлося рятувати життя одному пасажирові, якому стало зле. Після закінчення медичного училища продовжує здобувати вищу освіту.
І Павлик бабусі дуже вдячний, бо вона поїхала в міністерство освіти до Києва, щоб взяти направлення йому для вступу в Львівський ліцей, а там після розмови з бабусею запросили онука її в столичний заклад. І він там був серед перших. Після закінчення вступив до Харківського національного університету внутрішніх справ. Пройшов і АТО. І нині там, де війна. Важко на серці…
Галина Іванівна ще й вправна господиня. Замолоду пекла смачні короваї і паски. З чоловіком тримали велике господарство. Скрізь встигала, бо була молода. Тож спочатку в хорі медичних працівників співала, згодом — в колгоспному. Прийшлось тоді і в Києві на столичній сцені виступати. А згодом — в хорах ветеранів війни і праці «Червона калина» і церковному, допоки здужала. Для хору «Червона калина» складала пісні та вірші, була солісткою. Співали ветерани на багатьох сценах Ковельщини, на конкурсах і фестивалях в районному центрі, Луцьку, Нечимному, у Польщі, Тернополі, Білорусі.
Клуб ветеранів, який організували не без її участі, де проходять репетиції хору і інші заходи, став для неї рідною домівкою.
Хоч медик за фахом, а має поетичну душу. А її пісня про Україну, яку співали калинівці, одержала найвищу нагороду на одному з фестивалів. І зараз мережить слово за словом поетичні рядки.
Все життя ювілярка була активісткою. Без її участі жодна подія в селищі не проходило. Довгий час очолювала волонтерів, за що має Почесну грамоту. Коли почалась війна на Сході, одна з перших взялася за допомогу захисникам, збирали речі, харчі. У бібліотеці під її керівництвом плели захисні сітки для фронту. Має багато подяк і нагород.
Молодшою все життя користувалась велосипедом. Потім чоловік підвозив автівкою на репетиції і різні заходи. Нині вже, відколи вдова, не здужає нічим подолати віддаль. Авто внукові подарувала.
З чоловіком прожили 54 роки, відмітили «золоте» весілля. Син, донька, онуки, правнуки, дім, сад — все, що призначено людині на Землі Богом, виконав Сергій Андрійович і склав крила. Лишився в пам’яті для рідних ф всіх, хто його знав. А пам’ять — вічна.
Ювілярка і в старості не нудьгує. На журнальному столику повно газет, книг. Рано і ввечері живе молитвами, читає Біблію, інші релігійні книги, дивиться телепередачі, слухає Божу службу по радіо. Скрізь чистота, порядок. На вікнах вазони, на стінах — світлини з найріднішими людьми. В дитячій кімнаті повно іграшок, бо частенько навідують бабусю і прабабусю найменшенькі. А в фотоальбомах закарбовані миті життя цієї дружньої родини. А влітку кругом квіти ростуть.
У вільний час плете Галина Іванівна килимки і роздаровує усім. Не може сидіти без роботи.
Особливо боляче, в сльозах, сприймає бабуся нинішню війну в Україні. Там захищають рідну землю двоє її онуків. Щодня вимолює в Бога закінчення війни іф чекає звісточку від них, що живі-здорові.
Цього хочемо всі ми, аби запанував мир і спокій на нашій зраненій землі.
А Вам, Галино Іванівно, дай, Боже, ще не один ювілей святкувати! Здоров’я міцного на многії і щасливі літа!
Валентина ОСТАПЧУК.
Залишити коментар