"Безсмертна" бабуся ТаняСтолітня бабуся ще сама порається на городі, підтримує порядок скрізь, і не хоче йти жити ні до кого зі своєї хати, бо тут вкладена її праця, тут її спогади прожитих років.
Сайчун Тетяна Іванівна народилася 18 січня 1922 року в с. Осова Холмського повіту в Польщі. Оскільки сім'я батьків мала шестеро дітей, то дівчинка змалечку стала заробляти собі на хліб. Вона ходила до пана садити ліс. Нелегко було, але мусила працювати. Дуже рано Тетяну віддали батьки заміж.
– Мені й 16 років не було, як Антон заслав сватів, – розповідає Тетяна Іванівна… – Ще два місяці не хватало – дівка "зелена ягода" була. Думаю, пройде тих два місяці, і жених, може, передумає. Але ні – не передумав! Він був для мене "старий" парубок – на 11 років був старший. Я його не любила, а любила лісничого сина, який разом зі мною працював у пана на посадці лісу. Він мені помагав, воду підносив, щоб поливати дерева. Ми любили одне одного. Але він пішов служити в армію і там загинув. Я дуже сумувала за ним.
Антон Сайчун довго служив у польській армії, а тому, прийшовши додому, вирішив одразу женитися. І хоча Тетяна не хотіла його – все-таки пішла, бо колись ніхто ні в кого не питав згоди. Віддали – і все! Навіть у першу шлюбну ніч Тетяна спала не з чоловіком, а з дружкою, яку поклала коло себе.
– То було не весілля, – пригадує бабуся. – Мені весело не було, бо я всеньке виселлє проплакала. Журба на серці велика була. А на другий день мати з батьком принесли скриню з приданим і насварили мене за те, що я плакала на весіллі і не хотіла йти заміж. Чоловік був добрий – не обіжав мене, помагав. Отак і прожила я з ним усе життя.
Багато чого довелося пережити Тетяні Сайчун. На останньому місяці вагітності її з чоловіком евакуювали на Волинь, бо німець напав на Польщу. Їхали товарняком, і на станції Голоби Ковельського району у Тетяни почалися пологи. В куточку вокзалу, відгородженого якимось лахом, з'явилася на світ перша донечка. Пологи приймав якийсь лікар, а потім породіллю перевезли в пологовий будинок Голоб, де вона пробула кілька днів.
Потрапили вони у Миколаївську область – подалі від кордону з Польщею. Молода сім'я пробула там приблизно три роки. Поселили їх до якоїсь бабусі, вона була дуже доброю до біженців – гляділа дитинку, поки ті ходили працювати в колгоспі.
Згодом Тетяна з чоловіком і дитиною повернулися у своє село Осова, з якого під примусом виселяли українців з території Польщі в Україну.
– Нашвидкуруч збирали нехитрі пожитки, бо вже на порозі нашої хати сиділи поляки, – пригадує бабуся. – Скілько- то ми мали землі, і все мусили покинути.
Після всіх поневірянь, сім'я Сайчун осіла в Рівненській області, де у них народилася друга дочка. Стали створюватися колгоспи, а Тетяна з чоловіком не хотіли вступати в колгосп – тож втекли у Здолбунівський район, в с. Глинськ.
– Нас поселили в половині хати, де проживали чехи, – розповідає бабуся. – Працювала в городній ланці. Та колгоспи “дійшли” й туди. Мусили ми вступати в колгосп. Я була ланковою 3 роки, Антон працював у Здолбунові на цегельні. Щодня на роботу пішки ходив 10 км. Начальство цегельні запропонувало нам житло у Здолбунові, і ми вже тоді виїхали з села і стали там обоє працювати. Колись була в мене виробнича травма, то я перейшла працювати прибиральницею в контору, де працювала до самої пенсії.
Бабуся Таня завжди була хорошою господинею, куховаркою. Її кликали на кожне весілля куховарити – навіть у Ковелі була. Кругом хати і в хаті – скрізь порядок. Жодної зелинки нема в городі – все повиполює.
У 1980 році Тетяна Іванівна овдовіла. Перед смертю чоловік їй сказав: " Я хочу, щоб ми померли в один день...".
– Та я ж ще молода, – кажу йому. – А ти вже хочеш, щоб я вмирала. Ревнував мене дуже. Після Антонової смерті сваталися до мене женихи, але я не схотіла. Як же я піду заміж? А що скажуть діти – сміятися будуть! Та й куда я піду зо свеї хати? Я ж стільки труда вклала! Важко працювала, копійку до копійки складала. Навіть тепер, коли мені виповнилося 100 років, я ні до кого не піду жити. Хочуть мене глядіти – хай приходять в мою хату і живуть. А я – нікуди не піду! Раніше жив зо мною онук, але вже ось 10 років, як вибрався і живе у Києві, а я хазяюю сама.
Ще бабуся садить город, квіти, восени сама помаленьку викопала бульбу (2 сотки). Не забувають стареньку дочки і онуки. Дочки передають молоко, харчі. А онуки привезуть усе, що треба. Ще помаленьку Тетяна Іванівна їсти зварить собі сама, хоча вже трохи стала недобачати. Журиться, що не може вже спекти якого пляцка. Онуки дуже полюбляють бабусин холодець і тушковану капусту – все рецепт просять. А бабуся каже: " Та який там рицепт ?! Я все на гоко даю!". Дуже смачно вже у неї все виходить, бо готує з любов'ю.
Ще чотири роки тому ювілярка давала майстер-клас з писанкарства. Старечі вузлуваті руки повільно і майстерно виводили цікаві узори Холмщини на яєчній шкарлупі. Бабуся має хорошу пам'ять – пам'ятає геть усе до дрібниць. Навіть пам'ятає, скільки курей і качок було в хазяйки, де були в біженцях. Пам'ятає всі прізвища людей, яких колись вона знала. Гарна співрозмовниця. Дотримується всіх постів, хоча має тиск більше, ніж 200. Це вже 20 років вона живе з таким тиском. Добра душею, любить командувати, щоб було так, як вона скаже. Ще і зараз показує: "Фарбуйте мені вікна в хаті щоб було хороше". Дітлахи на вулиці бабу Таню називають "безсмертна".
– Та я й сама не вірю, що прожила сто років, – каже ювілярка. – Чому я так довго живу – сама не знаю! Не можу змиритися, що болять ноги, погіршився слух. А ще хочеться щось робити, а не сидіти, склавши руки. Доки я ворушуся – то я ще живу! Адже маю дві дочки, семеро онуків, восьмеро правнуків і 2 праправнуки – є для кого жити! Дуже хотілося б хоча б іще раз вступити на рідну землю Холмщини, де пройшли мої дитинство та юність.
...Доживає віку столітня ювілярка у своїй власній хаті – не хоче йти ні до кого, хоча дочки і онуки кличуть до себе. Живе своїми спогадами, які тереблять сон кожну ніч. І хто б міг подумати, що я у 100 років мушу пережити війну. Я обов'язково дождуся Перемоги!
Галина ОЛІФЕРЧУК.
Залишити коментар