Пробачте мені, лебеді…
Можливо, люди ще пам'ятають, як на Головачівському плесі у Старовижівському районі браконьєри вистріляли усю лебедину сім'ю. Страшне злодіяння... Але пишу я все це для того, щоб більше ніхто не повторив МОЄЇ незворотної помилки. Бо і я мимоволі стала винуватцем загибелі тих лебедів.
Ген-ген за село тягнеться, звиваючись, піщана Пасицька дорога. Оминаючи з правого боку ліс, що старі люди звуть його “Заміжки”, тече та дорога, як піщана річка, все далі і далі. Минає вільхи, ожинник, потім поспішає до тополі. Старі люди знають ту тополю, пам'ятають її. Скільки років їй було? Важко сказати. Ще я дитиною була, то ця тополя була старою. Але вже її немає. Довічне високе кремезне дерево звалила блискавка років з п'ять-шість тому. А люди за звичкою ще й досі кажуть, пояснюючи, як іти на Смички: "Іди до тополі"…
От і прямуємо дорогою далі. Навкруг стеляться розлогі поля, сінокоси, вартою оточили їх вільхи. Довго-довго йти треба. Кілометрів 3-4. Ось і шлюз через рів. Наліво повернеш – заведе дорога у “Багна” (так називається ліс, де видимо-невидимо чорниць). Прямо підеш – потрапиш у село Пісочне. Люди пішки навпростець саме так колись добирались до цього села. А направо повернеш, то ця доріжка виведе тебе до Головачівського плеса.
О, ця чудесна дика ріка! Головачівське плесо. Багато спогадів у мене пов'язано із цим дивним закутком рідної землі. Ідеш доріжкою. Глянеш наліво – безконечний величезний простір ховається за деревами та кущами. Тут стільки років ми тащили вишій. Колись у жару, збираючи вилами покоси, підняла злежаний вишій, а з-під нього поповзла чорна гадюка. Мабуть, грілася. А ми потривожили…
Ох і багато було роботи! Щоб винести весь вишій, не день і не два робити добре треба. І не одному. А утрьох-вчотирьох-вп'ятьох. Зате потім віддячено тобі буде за працю сторицею. Виростуть 2-3 добрих копичаки або і скирти. Розкошуй взимку, худобо! Хорошого хазяїна маєш. Хоч і важко працювати у палючу спеку: ріже ноги скошена щетина різухи, немилосердно пече Сонце, але босим ногам добре від води, що майже по коліна піднімається між купинами. А, було де і провалитися вище колін, а то й по пояс.
Але найбільше щастя – то Головачівське плесо. Розкіш. Хоч і миттєвий відпочинок. Вскочиш у воду, змочишся з головою – і втому, як рукою зняло. Роби далі. Так було мало не кожного літа. Ото наш курорт і пляж, і відпочинок. Робота – понад усе...
Природа подбала про людину. А людина? Найдосконаліше створіння природи? Що може наробити людина? Отут і починається моя незворотна провина і моє каяття...
Послухай, читачу...
З дня у день ми приходили сюди витягувати вишій. Поки прийдеш – замучишся. А тут ще й робити треба. Каже, щоб підбадьорити нас, батько: "Йдіте, дівчата, подивіться, тільки тихо – за човном у лепесі сім'я лебедина живе". (Бачив батько не раз їх, як довгими поранками орудував тут косою). Підходимо. Справді, великі божественні птахи, білі красені, аж дух перехопило від їхньої королівської величі!
Мати і батько, а за ними хвостиком – незграбні їхні діти, як із казки "Гидке каченя". Пливуть за старшими, гойдаються на хвильках, плавно, протяжно пливуть. А старші крешуть по воді пером...І вирішили ми підгодувати птахів. Щодня приходячи сюди на роботу, я приносила їм їжу: спочатку пшеницю, потім – навіть зварену кашу, хліб... Лебеді сичали, як ми підходили, оборонялись. А ми, насипавши при самій воді їжі, відходили убік.
Мало-помалу нехотя обережно виходили вони на берег, з острахом витягуючи довгі шиї, скльовували їжу. А ми тішилися, раділи. І вже з радістю, а не з обов'язку ходили сюди щодня на роботу. Охоче. Не так на роботу, як провідати своїх підопічних.
Птахи звикли до нас. І вже здалеку, побачивши, що наближається моя червона у білий горошок косинка, поспішали де берега, бо відчували мою прихильність, любов і турботу.
О, нерозумна людино! Навіщо втручаєшся у заборонений світ дикої природи?
Лебеді полюбили людину. Довірилися їй. І чекали...
А ми, завершивши через тиждень-другий роботу, забрали сіно...
Мабуть, ще не день і не два виглядали мудрі птиці оту червону хустку у білий горошок. Виглядали людину. Вірили їй. Любили...
І... дочекалися. Прийшов браконьєр... Довірливі птахи не ховалися. Де їм знати, що прийшла не турбота, не любов, а їхня смерть?..
Зупинись, ненаситна людино! Не руш! Не смій!
У великому неоплатному боргу почуваюся тепер я перед природою. Чи долине до вас, білі красені, моє запізніле каяття? Пробачте мені, лебеді...
Любов Євтушик.
Можливо, люди ще пам'ятають, як на Головачівському плесі у Старовижівському районі браконьєри вистріляли усю лебедину сім'ю. Страшне злодіяння... Але пишу я все це для того, щоб більше ніхто не повторив МОЄЇ незворотної помилки. Бо і я мимоволі стала винуватцем загибелі тих лебедів.
Ген-ген за село тягнеться, звиваючись, піщана Пасицька дорога. Оминаючи з правого боку ліс, що старі люди звуть його “Заміжки”, тече та дорога, як піщана річка, все далі і далі. Минає вільхи, ожинник, потім поспішає до тополі. Старі люди знають ту тополю, пам'ятають її. Скільки років їй було? Важко сказати. Ще я дитиною була, то ця тополя була старою. Але вже її немає. Довічне високе кремезне дерево звалила блискавка років з п'ять-шість тому. А люди за звичкою ще й досі кажуть, пояснюючи, як іти на Смички: "Іди до тополі"…
От і прямуємо дорогою далі. Навкруг стеляться розлогі поля, сінокоси, вартою оточили їх вільхи. Довго-довго йти треба. Кілометрів 3-4. Ось і шлюз через рів. Наліво повернеш – заведе дорога у “Багна” (так називається ліс, де видимо-невидимо чорниць). Прямо підеш – потрапиш у село Пісочне. Люди пішки навпростець саме так колись добирались до цього села. А направо повернеш, то ця доріжка виведе тебе до Головачівського плеса.
О, ця чудесна дика ріка! Головачівське плесо. Багато спогадів у мене пов'язано із цим дивним закутком рідної землі. Ідеш доріжкою. Глянеш наліво – безконечний величезний простір ховається за деревами та кущами. Тут стільки років ми тащили вишій. Колись у жару, збираючи вилами покоси, підняла злежаний вишій, а з-під нього поповзла чорна гадюка. Мабуть, грілася. А ми потривожили…
Ох і багато було роботи! Щоб винести весь вишій, не день і не два робити добре треба. І не одному. А утрьох-вчотирьох-вп'ятьох. Зате потім віддячено тобі буде за працю сторицею. Виростуть 2-3 добрих копичаки або і скирти. Розкошуй взимку, худобо! Хорошого хазяїна маєш. Хоч і важко працювати у палючу спеку: ріже ноги скошена щетина різухи, немилосердно пече Сонце, але босим ногам добре від води, що майже по коліна піднімається між купинами. А, було де і провалитися вище колін, а то й по пояс.
Але найбільше щастя – то Головачівське плесо. Розкіш. Хоч і миттєвий відпочинок. Вскочиш у воду, змочишся з головою – і втому, як рукою зняло. Роби далі. Так було мало не кожного літа. Ото наш курорт і пляж, і відпочинок. Робота – понад усе...
Природа подбала про людину. А людина? Найдосконаліше створіння природи? Що може наробити людина? Отут і починається моя незворотна провина і моє каяття...
Послухай, читачу...
З дня у день ми приходили сюди витягувати вишій. Поки прийдеш – замучишся. А тут ще й робити треба. Каже, щоб підбадьорити нас, батько: "Йдіте, дівчата, подивіться, тільки тихо – за човном у лепесі сім'я лебедина живе". (Бачив батько не раз їх, як довгими поранками орудував тут косою). Підходимо. Справді, великі божественні птахи, білі красені, аж дух перехопило від їхньої королівської величі!
Мати і батько, а за ними хвостиком – незграбні їхні діти, як із казки "Гидке каченя". Пливуть за старшими, гойдаються на хвильках, плавно, протяжно пливуть. А старші крешуть по воді пером...І вирішили ми підгодувати птахів. Щодня приходячи сюди на роботу, я приносила їм їжу: спочатку пшеницю, потім – навіть зварену кашу, хліб... Лебеді сичали, як ми підходили, оборонялись. А ми, насипавши при самій воді їжі, відходили убік.
Мало-помалу нехотя обережно виходили вони на берег, з острахом витягуючи довгі шиї, скльовували їжу. А ми тішилися, раділи. І вже з радістю, а не з обов'язку ходили сюди щодня на роботу. Охоче. Не так на роботу, як провідати своїх підопічних.
Птахи звикли до нас. І вже здалеку, побачивши, що наближається моя червона у білий горошок косинка, поспішали де берега, бо відчували мою прихильність, любов і турботу.
О, нерозумна людино! Навіщо втручаєшся у заборонений світ дикої природи?
Лебеді полюбили людину. Довірилися їй. І чекали...
А ми, завершивши через тиждень-другий роботу, забрали сіно...
Мабуть, ще не день і не два виглядали мудрі птиці оту червону хустку у білий горошок. Виглядали людину. Вірили їй. Любили...
І... дочекалися. Прийшов браконьєр... Довірливі птахи не ховалися. Де їм знати, що прийшла не турбота, не любов, а їхня смерть?..
Зупинись, ненаситна людино! Не руш! Не смій!
У великому неоплатному боргу почуваюся тепер я перед природою. Чи долине до вас, білі красені, моє запізніле каяття? Пробачте мені, лебеді...
Любов Євтушик.
Пробачте мені, лебеді…
Залишити коментар