Повідомлення в номер / Діалог з читачами продовжую

9 червня ц. р. у «Вістях Ковельщини» стартувала рубрика  «Запитай у Вельми…», тобто у автора цих рядків, редактора газети. Сьогодні продовжую відповідати на запитання, які цікавлять людей, точніше – на одне із них. 

ххх

— Пане редакторе! Чи буде цьогоріч у Ковелі відзначатися День міста? Як Ви взагалі ставитеся до цього заходу? Чи потрібен він?

Валерій Панасюк.

— Почну, як-то кажуть, з кінця. День міста, безперечно, потрібен. Однак  у цьому році його не буде у зв’язку з воєнним станом в Україні. Так мені пояснили у міськвиконкомі.

Вважаю таке рішення правильним. Бо організовувати будь-які святкування з піснями й танцями у час, коли на фронтах російсько-української війни щодня гинуть наші захисники, аморально. Занадто багато нині сліз і горя, тому  веселощі недоречні.

Взагалі, наскільки я пам’ятаю, в радянські часи Дня міста як такого не було. 6 липня відзначали день визволення Ковеля від німецько-фашистських загарбників, як тоді називали ці урочистості. Проходили вони досить помпезно, за участю високопоставлених осіб обласного і навіть республіканського масштабу, великої кількості учасників боїв за місто, де чомусь переважали представники командного складу і штабних служб. 

Гостинні ковельчани організовували для них зустрічі в трудових колективах, де їх смачно поїли і годували, забезпечували змістовне дозвілля й участь у святкових заходах. На дорогу щедро обдаровували сувенірами, напоями і наїдками. Загальне керівництво здійснювали партійні, радянські і комсомольські органи. 

У дні так званих ювілейних дат (30-річчя, 40-річчя визволення) відбувалися навіть паради військової техніки, тематичні пантоміми, а також інші «крутезні» заходи. Все це подобалося і мешканцям міста, і  їх гостям. Одного разу за домовленістю з командуванням Прикарпатського військового округу, очільник якого В. Скоков був депутатом Верховної Ради СРСР від Ковельського виборчого округу, організували справжній артилерійський салют за аналогією із московським салютом 6 липня 1944 року. Гармати розмістили на стадіоні «Локомотив», але все-одно, коли вони «бабахнули», у квартирах багатьох ковельчан повилітало скло із вікон. 

У 90-их роках ХХ століття вже почали одночасно відзначати й День міста. Але не тільки: з ініціативи депутатів так званого «демократичного блоку» міської ради після мітингів, маніфестацій, парадів духових оркестрів ввечері на березі Турії стали проводити свято Івана Купала, на яке сходилися і з’їжджалися тисячі людей. Дійство було видовищним, масовим і по-справжньому народним, про що старожили Ковеля згадують до цих пір зі смутком на душі і в серці.

Згодом міська влада під тиском деяких представників місцевого духовенства свято Івана Купала відмінила, бо воно, мовляв, не вписувалося у традиції православ’я. Не буду коментувати того рішення – лише нагадаю, що купальські звичаї зберегли до наших днів багато народів Європи. Що стосується Дня міста, то його почали «розділяти» з днем визволення: День міста святкували у першу неділю липня, а день визволення, як і раніше, — 6 липня.

Нині, як відомо, точиться багато дискусій з приводу можливої дати відзначення Дня міста. Зміст цих дискусій коментувати не буду, бо думок багато. Який день обрати, вирішать депутати міської ради та її керівництво. Думаю, таке рішення не забариться. 

Немає одностайності в оцінці 6 липня 1944 року. Дехто вважає, що радянські війська тоді справді визволили Ковель від нацистів, дехто заперечує факт визволення, бо, на їх думку, одна окупація (сталінська) змінила іншу (гітлерівську). В контексті сучасних подій, коли широкомасштабну війну проти України путінці називають визвольною «спеціальною операцією», в ході якої має бути проведена «денацифікація»  і «демілітаризація» нашої незалежної держави, то називати визволенням 6 липня 1944 року теж неправильно. Інша річ, що  шанувати полеглих у роки війни потрібно. Адже в армійських лавах було багато українців, які воювали не за «родіну» і «сталіна», а за свою рідну землю, дружин, дітей, онуків. Не їх вина у тому, що сталінщина виявилася не кращою за гітлерівщину. 

Зрештою, сьогодні  злочини путінських бандитів  перевищують в ряді випадків злочини нацистів. Тому процес декомунізації і дерусифікації – цілком правильний і закономірний.

P. S. Відомо, що звичаї і традиції, які утверджувалися впродовж тривалого часу, не так просто викоренити із нашого життя. Подібне бачимо на прикладі Дня міста. Окремі читачі газети напередодні його проведення у минулі роки присвячують свої творчі доробки славному Ковелю. Думаю, вони варті того, щоб бути надрукованими в газеті.