Відокремлений структурний підрозділ «Ковельський промислово-економічний фаховий коледж Луцького національного технічного університету» у своєму гуртожитку з початку війни розмістив більш як 350 осіб – вимушених переселенців.
Добро завжди перемагає зло. У цьому впевнений вихователь гуртожитку Анатолій Сиротюк. І ми усі (коледженська родина) з ним погоджуємося. А тепер деталі.
З початку війни у гуртожитку коледжу мешкали переселенці. Які слова ми тепер вживаємо – часто чуємо й уже не дивуємося: «війна», «переселенці».
З п’ятого березня 2022 року ми прийняли перших українців, які втратили домівки, майно, речі, цінності, а найгірше – рідних і близьких.
Коли до зболених, втомлених людей вийшла наша директорка Тетяна Селівончик, то стало зрозуміло, що інформаційна війна зробила свою справу. Жінки тулилися до стін, тремтячими руками обіймаючи дітей, чоловіки опускали очі, були навіть агресивні спроби захиститися, бо ж думали мешканці сходу України, що перед ними страшні й ненависні западенці, бандерівці. «А ми ж просто любимо свою землю, вітаємо у нас в коледжі, вам нічого боятися, усе, що ми маємо, тепер ваше, ми допоможемо, усе добре…», – так тихо й ніжно почала розмову Тетяна Василівна.
Далі до справи взявся Анатолій Сиротюк (ми називаємо його мегалюдиною), хоча через свою зайву скромність він не зрадіє такому величанню. Разом із Галиною Гилютою, комендантом гуртожитку, чудовою доброю жінкою, взялися облаштовувати побут переселенців. Розселили людей у кімнатах студентів. До речі, дякуємо студентській спільноті й батькам, що із розумінням поставилися до вимушених заходів, адже війна – це страшні й неочікувані обставини та ситуації.
Завдяки ентузіазму, впевненості у перемозі, доброті, співчутливості, порядності наших колег, студентів, батьків вдалося забезпечити нормальне, як для умов воєнного часу, життя наших українців-переселенців.
Зараз у гуртожитку коледжу проживає 30 дітей, 11 інвалідів, 25 людей похилого віку, решта – жінка і декілька чоловіків призовного віку, які стоять на обліку у військкоматі м. Ковеля. Люди забезпечені усім – звичайно, безкоштовно: харчуванням, одягом, засобами гігієни, іншими необхідними речами.
Час від часу Анатолію Олексійовичу (як я вже згадувала – наш невтомний чародій-вихователь), вдається балувати мешканців смаколиками. Та й не тільки, адже інколи достатньо вислухати людину, дати можливість виплакатися, вселити надію, підтримати, тобто надати психологічну реабілітацію. Що й робить щодня Анатолій Олексійович, а ще – допомагає дітям налагодити стосунки одне з одним, сім’ям – у порозумінні в такий складний бентежний час.
Звичайно, долучалися до допомоги й студенти з родинами, працівники коледжу, громадські організації, просто небайдужі. Але основні зусилля для дотримання порядку докладають Анатолій Сиротюк, Галина Гилюта, вахтери гуртожитку. Усе тримає на контролі та займається глобальними питаннями влаштування вимушених переселенців Тетяна Селівончик, директорка коледжу.
Може, дорогому читачеві здалося, що ми напрошуємося на подяки чи ще якусь користь за наші добрі справи. Запевняю вас – ні! Усе, що робиться, усе – для людей. Бо ми добре розуміємо, що людина, яка залишила свій зруйнований дім, залишила у ньому свою душу. Й дуже складно такій людині знову повірити у доброту, милосердя, знайти життєву опору.
У нас довгий час жили студенти з Ірану. Спочатку не усміхалися зовсім, а потім написали у книгу відгуків (такий собі атрибут гуртожитку), що люблять нас і завжди пам’ятатимуть тих, хто дав прихисток у складний час. Таких слів подяки, щемливих, душевних, чуттєвих, є чимало у звичайному зошиті в клітинку. За тими словами подяки – зарубцьовані рани, згорьовані, та все ж із надією, серця. Бо добро завжди перемагає зло! Все буде Україна!
Олена Шульган, заступниця директора з виховної роботи.
P. S. Висловлюємо вдячність церквам, благодійним та громадським організаціям, батькам, студентам, колегам-коледжанам, усім небайдужим громадянам за значну допомогу переселенцям. Доброчинність любить тишу, тому й не називаємо поіменно усіх причетних до допомоги.
Залишити коментар