Повідомлення в номер / Вікторія – значить перемога

Спочатку лікар хотів перервати вагітність, але Юля не схотіла. Сказала: «Раз Бог дав цю дитинку – хай буде!». Медики переживали, що на такому ранньому терміні вагітності почалися кровотечі. Але все було під пильним Божим оком і Його контролем. І тоді лікуючий лікар погодився на рішення мами: «Ні! Вона так бореться за життя! Така малесенька горошинка... Ти народиш і будеш тішитися дитинкою!». 

Юлія Оксенюк з Люблинця Ковельського району вийшла заміж у 19 років. Має троє діток, які їй далися важкими переживаннями і молитвами. Старшу Олександру виносила до 8 місяців, протягом вагітності було шість кровотеч. Але дівчинка народилася здоровою, лише з маленькою вагою – півтора кілограма. Ще цілий місяць дитина лежала в кувезі, поки набрала нормальну вагу. Лікарі Юлі зробили кесарів розтин і хотіли видалити матку. Але, порадившись між собою, вирішили залишити матку, бо мама молода і буде ще народжувати діток. 

Приїхали додому. Здоров’я у мами і Сашеньки було нормальне. Та, коли дитині було 5 місяців, захворіла на запалення легень. Поклали в Ковелі у реанімацію і сказали, щоб готувалися до найгіршого. Але зовсім випадково добра людина  подзвонила в Луцьк і викликала  реанімобіль, щоб перевезти дитину в обласну лікарню, бо серце дівчинки збільшилося в 4 рази. Але Бог не залишав ніколи цю крихітку: лікарі зробили неможливе можливим. Саша видужала, хоча була в реанімації три місяці, бо за неї молилися і батьки, і родина. Згодом ще їздили в Охматдит на обстеження. Дякуючи Богу, все стало добре.

  Через два роки і 3 місяці після Олександри народився Кирило. Юлю вдруге кесерили і суворо заборонили народжувати, бо сказали, що після двох разів більше не можна. Та попри усі застереження через рік і 7 місяців на світ з’явилася донечка Вікторія.

– Лікарі хотіли перев’язати мені труби, але я не погодилася, – розповідає Оксенюк Юлія. – Кажу, скільки Бог дасть діток – хай стільки буде, адже мені тоді було всього 24 роки. Ця третя вагітність була позаплановою. Я нікому нічого не казала, бо знала, що всі будуть проти мого рішення. Найперше довірилася мамі й чоловікові Андрієві. Свекрусі не казала нічого, бо вона була проти і завжди казала: «Хватить народжувати. Постав на ноги цих дітей: погодуй, дай освіту і т.д.». 

Через рік і 7 місяців після народження Кирила на світ з’явилася Вікторія. Я спеціально вибрала таке ім’я, яке означає «перемога». І, справді, з Божою поміччю ми перемогли всі труднощі й переживання. Це був довгий і нелегкий шлях до появи на світ моєї крихітки. Шлях – випробуваний надією, довгими моїми молитвами. 

  Коли найближчі з рідні дізнались про вагітність жінки, то почали дзвонити і вмовляти її, щоб не родила «ніщєту». 

– Я вже й була погодилася на аборт, – розповідає Юля Оксенюк. – Бо чоловікова сестра як медик казала, що дитя може бути інвалідом і я ще зовсім не окріпла, ходжу “зелена”. Тоді термін був невеликий – 7 тижнів. Я вже налаштувалася на операцію. Але лікар подивився мене на УЗД і сказав, що дитя живе, розвиток нормальний і не схотів нічого робити. 

За життя Вікторії ми боролися удвох. Я ревно молилася і просила в Бога допомоги. А вона, моя крихітка, з самого початку зачаття  хапалася за рятівну соломинку, щоб жити. І їй це вдалося. Коли народилася моя дівчинка – лікарі сказали, що вона не буде жити, бо нема там чому жити – дуже маленька. Важила всього 900 грамів.

  У 7 тижнів вагітності Юлю поклали в лікарню на збереження, бо відкрилася кровотеча. Через трохи виписали додому. Та в 6 місяців вагітності вона знову потрапила на цілий місяць у Ковельську лікарню, а потім ще на місяць збереження у Луцьк. Вікторія після народження залишалася   у кувезі 2 тижні, доки не набере вагу. А Юля на тиждень приїхала додому. Удома на маму чекали Саша і Кирило. 

– Саші на той час було чотири роки, – пригадує Юля. – Коли я приїхала без живота, донька стала питати де «ляля». Вона попросила бабусю, щоб та подзвонила до лікаря і спитала чи є та дитинка, чи нема. Дуже вже вона хотіла побачити сестричку.

Ми з чоловіком Андрієм їздили кожні два дні в Луцьк, щоб дізнатися, як там наша маленька крихітка. Через два тижні мені подзвонили, що дитя переводять в Луцьке відділення неонатального центру. Я поїхала і з дитям пробула майже два місяці, поки малеча набрала вагу. При виписці Вікторія важила 2 кг 400 г. А коли повернулася додому, то Саша і Кирило мене не впізнали! Дивляться так на мене і думають, що то за тьотя приїхала, адже не бачили два місяці. Вперше взяти на руки дитину мені дозволили через 2 тижні після народження. Грудьми я не годувала, бо в лікарні годували зондом, а потім шприцом капали в ротик два тижні, щоб виробився рефлекс ковтання. Моя дитина не знає смаку материнського молока.

Вікторія була така малюсінька, що я її замотувала в декілька рушників, аби було що тримати на руках. Я вела щоденник, де записувала вагу і скільки дитинка з’їла. Якщо прибавляла декілька грамів – я була на сьомому небі від щастя. А якщо було навпаки – сльози і розпач.

Ми йшли впевнено маленькими кроками важкої ходи до великої перемоги. І дійшли, ім’я якій – Вікторія. 

Юля всю надію покладала тільки на Бога. Щодня молиться за своїх дітей. І розуміє, що все, що відбувається у її житті, знаходиться під пильним оком Всевишнього і  по  Його милості та волі. Вона вірила обітницям Бога, що записані в Слові Божому: «Я молилася за дитину цю,   і Господь дав мені жадання моє, що я просила від Нього...» (Перша книга Самуїлова 1:27).

А ті, хто радили позбутися дитини, після народження Вікторії казали: «Ото вже буде маятися, бо, напевно, вродила якусь каліку...». Але дівчинка виросла справжньою красунею, ходить в школу і нею не можуть натішитися рідні – така розумниця. І тепер «доброзичливці», бачачи Вікторію з мамою, кажуть: «Ото та красуня, що була колись маленька?..».

Галина ОЛІФЕРЧУК.

Спочатку лікар хотів перервати вагітність, але Юля не схотіла. Сказала: «Раз Бог дав цю дитинку – хай буде!». Медики переживали, що на такому ранньому терміні вагітності почалися кровотечі. Але все було під пильним Божим оком і Його контролем. І тоді лікуючий лікар погодився на рішення мами: «Ні! Вона так бореться за життя! Така малесенька горошинка... Ти народиш і будеш тішитися дитинкою!». 

Юлія Оксенюк з Люблинця Ковельського району вийшла заміж у 19 років. Має троє діток, які їй далися важкими переживаннями і молитвами. Старшу Олександру виносила до 8 місяців, протягом вагітності було шість кровотеч. Але дівчинка народилася здоровою, лише з маленькою вагою – півтора кілограма. Ще цілий місяць дитина лежала в кувезі, поки набрала нормальну вагу. Лікарі Юлі зробили кесарів розтин і хотіли видалити матку. Але, порадившись між собою, вирішили залишити матку, бо мама молода і буде ще народжувати діток. 

Приїхали додому. Здоров’я у мами і Сашеньки було нормальне. Та, коли дитині було 5 місяців, захворіла на запалення легень. Поклали в Ковелі у реанімацію і сказали, щоб готувалися до найгіршого. Але зовсім випадково добра людина  подзвонила в Луцьк і викликала  реанімобіль, щоб перевезти дитину в обласну лікарню, бо серце дівчинки збільшилося в 4 рази. Але Бог не залишав ніколи цю крихітку: лікарі зробили неможливе можливим. Саша видужала, хоча була в реанімації три місяці, бо за неї молилися і батьки, і родина. Згодом ще їздили в Охматдит на обстеження. Дякуючи Богу, все стало добре.

  Через два роки і 3 місяці після Олександри народився Кирило. Юлю вдруге кесерили і суворо заборонили народжувати, бо сказали, що після двох разів більше не можна. Та попри усі застереження через рік і 7 місяців на світ з’явилася донечка Вікторія.

– Лікарі хотіли перев’язати мені труби, але я не погодилася, – розповідає Оксенюк Юлія. – Кажу, скільки Бог дасть діток – хай стількибуде, адже мені тоді було всього 24 роки. Ця третя вагітність була позаплановою. Я нікому нічого не казала, бо знала, що всі будуть проти мого рішення. Найперше довірилася мамі й чоловікові Андрієві. Свекрусі не казала нічого, бо вона була проти і завжди казала: «Хватить народжувати. Постав на ноги цих дітей: погодуй, дай освіту і т.д.». 

Через рік і 7 місяців після народження Кирила на світ з’явилася Вікторія. Я спеціально вибрала таке ім’я, яке означає «перемога». І, справді, з Божою поміччю ми перемогли всі труднощі й переживання. Це був довгий і нелегкий шлях до появи на світ моєї крихітки. Шлях – випробуваний надією, довгими моїми молитвами. 

  Коли найближчі з рідні дізнались про вагітність жінки, то почали дзвонити і вмовляти її, щоб не родила «ніщєту». 

– Я вже й була погодилася на аборт, – розповідає Юля Оксенюк. – Бо чоловікова сестра як медик казала, що дитя може бути інвалідом і я ще зовсім не окріпла, ходжу “зелена”. Тоді термін був невеликий – 7 тижнів. Я вже налаштувалася на операцію. Але лікар подивився мене на УЗД і сказав, що дитя живе, розвиток нормальний і не схотів нічого робити. 

За життя Вікторії ми боролися удвох. Я ревно молилася і просила в Бога допомоги. А вона, моя крихітка, з самого початку зачаття  хапалася за рятівну соломинку, щоб жити. І їй це вдалося. Коли народилася моя дівчинка – лікарі сказали, що вона не буде жити, бо нема там чому жити – дуже маленька. Важила всього 900 грамів.

  У 7 тижнів вагітності Юлю поклали в лікарню на збереження, бо відкрилася кровотеча. Через трохи виписали додому. Та в 6 місяців вагітності вона знову потрапила на цілий місяць у Ковельську лікарню, а потім ще на місяць збереження у Луцьк. Вікторія після народження залишалася   у кувезі 2 тижні, доки не набере вагу. А Юля на тиждень приїхала додому. Удома на маму чекали Саша і Кирило. 

– Саші на той час було чотири роки, – пригадує Юля. – Коли я приїхала без живота, донька стала питати де «ляля». Вона попросила бабусю, щоб та подзвонила до лікаря і спитала чи є та дитинка, чи нема. Дуже вже вона хотіла побачити сестричку.

Ми з чоловіком Андрієм їздили кожні два дні в Луцьк, щоб дізнатися, як там наша маленька крихітка. Через два тижні мені подзвонили, що дитя переводять в Луцьке відділення неонатального центру. Я поїхала і з дитям пробула майже два місяці, поки малеча набрала вагу. При виписці Вікторія важила 2 кг 400 г. А коли повернулася додому, то Саша і Кирило мене не впізнали! Дивляться так на мене і думають, що то за тьотя приїхала, адже не бачили два місяці. Вперше взяти на руки дитину мені дозволили через 2 тижні після народження. Грудьми я не годувала, бо в лікарні годували зондом, а потім шприцом капали в ротик два тижні, щоб виробився рефлекс ковтання. Моя дитина не знає смаку материнського молока.

Вікторія була така малюсінька, що я її замотувала в декілька рушників, аби було що тримати на руках. Я вела щоденник, де записувала вагу і скільки дитинка з’їла. Якщо прибавляла декілька грамів – я була на сьомому небі від щастя. А якщо було навпаки – сльози і розпач.

Ми йшли впевнено маленькими кроками важкої ходи до великої перемоги. І дійшли, ім’я якій – Вікторія. 

Юля всю надію покладала тільки на Бога. Щодня молиться за своїх дітей. І розуміє, що все, що відбувається у її житті, знаходиться під пильним оком Всевишнього і  по  Його милості та волі. Вона вірила обітницям Бога, що записані в Слові Божому: «Я молилася за дитину цю,   і Господь дав мені жадання моє, що я просила від Нього...» (Перша книга Самуїлова 1:27).

А ті, хто радили позбутися дитини, після народження Вікторії казали: «Ото вже буде маятися, бо, напевно, вродила якусь каліку...». Але дівчинка виросла справжньою красунею, ходить в школу і нею не можуть натішитися рідні – така розумниця. І тепер «доброзичливці», бачачи Вікторію з мамою, кажуть: «Ото та красуня, що була колись маленька?..».