Зрада
Взимку Оксана цілими днями і вечорами вишивала рушники. Так заведено в цих краях. Коли наречений приходив на заручини – молода повинна кожному свату через плече пов’язати рушник. А якщо цього не було, дівчину вважали лінивою чи скупою.
Оксані вишивати сумно не було – майже щодня до неї приходила Марійка. Дівчата слухали пісень із записів, вели розмову про сільських хлопців. Бо де ж дінешся у невеличкому селі, якщо немає клубу? Рушники виходили гарні, з українським орнаментом, великими квітками.
Оксана чекала з армії хлопця, Василем його звати. Ось-ось він мав повернутись. Хлопець був з іншого села, що знаходиться приблизно за сорок кілометрів. Познайомилась з ним на весіллі близьких родичів. Оксані казав, що відгуляють весілля, побудують у селі найкращу хату, житимуть у дружбі й злагоді.
Оксана обіцяла Марії взяти її за дружку. Йшла весна. Селяни зранку до вечора працювали, гнучи спину, на своїх городах. Радості не було меж, коли Василь прийшов з армії. Зразу ж на другий день на мотоциклі подався до своєї коханої. Через місяць коханій дівчині сказав:
– Скільки вже будемо отак ходити? Давай зробимо заручини, а потім будемо готуватись до весілля. Час не стоїть на місці. Роки ідуть швидко, тим більше молодії літа.
Домовились про заручини на суботу. Оксана жила з матір’ю. Батька забрала тяжка хвороба. Мати раділа, що віддасть доньку за такого симпатичного і роботящого хлопця. Бо що й казати, Василь рубав дрова і допомагав у всіх домашніх роботах, коли приїжджав до Оксани. У селі почали заздрити щастю Насті – Оксаниній матері.
Наближалась субота. Настя з дочкою готувались до заручин. Стіл робили багатий. Зарізали теля, навезли продуктів із Ковеля. Від молодого мали приїхати п’ятнадцять чоловік. Насті допомогли приготуватись до заручин родичі. І ось настав для Оксани той довгожданий вечір. Вона повсякчас виходила з хати подивитись, чи не чути якої-небудь машини (село збоку траси, та й не так часто вони сюди заїжджали). Жителі знали, коли яка машина може їхати.
…Оксана на цей раз швидко вбігла в хату і вигукнула:
– Вже їдуть! Ідіть зустрічайте гостей…
Від пекучого Сонця з гравійної дороги в автобусі стояла пилюка. Тож гості нареченої зупинились біля першої хати села. Вирішили трохи помитись, почиститись від пилу, напитись холодної водички з криниці. Зустріла їх господиня привітним голосом:
– Чого не заходите до хати? Заходьте.
– Та ми трохи від пилюки помиємось, – пояснив старший сват, – бо ж їдемо на заручини. Дівку з вашого села хочемо забрати.
Хазяйкою виявилась мати Марійки – Зоя. Вона швиденько винесла на двір закуску, поставила біля хати стіл. На ньому з’явився бутель горілки. Господиня почала частувати несподіваних гостей і промовляла:
– Та яка там дівка. Ось ви побачили б мою, то залишилися б у нас. Вона гарніша за Оксану, освіту має. Працює в сусідньому селі. А та нічого не має. Чого туди поїдете?! Вони живуть бідно. Хіба ми не знайдемо чимось хорошим вас почастувати? Ось трохи зачекайте. Чоловік зараз прижене з паші корови. Та й Марійка вже повинна бути вдома.
Захмелілі гості не поспішали до Насті. Радили Василю залишитись тут. Незабаром з’явився господар і приїхала з роботи Марійка. Василь зі своїми родичами продовжували гуляти в цій першій хаті, де зупинились. Так швидко Василь поміняв Оксану на Марійку…
Всю ніч у хаті Марійки лунала музика, були танці, жарти, сміх. А в протилежному кінці села було навпаки – гнів, переживання, сором, сльози.
…Оксана теж пізніше вийшла заміж. Але в душі назавжди залишився біль від зради.
Микола Денисюк.
Взимку Оксана цілими днями і вечорами вишивала рушники. Так заведено в цих краях. Коли наречений приходив на заручини – молода повинна кожному свату через плече пов’язати рушник. А якщо цього не було, дівчину вважали лінивою чи скупою.
Оксані вишивати сумно не було – майже щодня до неї приходила Марійка. Дівчата слухали пісень із записів, вели розмову про сільських хлопців. Бо де ж дінешся у невеличкому селі, якщо немає клубу? Рушники виходили гарні, з українським орнаментом, великими квітками.
Оксана чекала з армії хлопця, Василем його звати. Ось-ось він мав повернутись. Хлопець був з іншого села, що знаходиться приблизно за сорок кілометрів. Познайомилась з ним на весіллі близьких родичів. Оксані казав, що відгуляють весілля, побудують у селі найкращу хату, житимуть у дружбі й злагоді.
Оксана обіцяла Марії взяти її за дружку. Йшла весна. Селяни зранку до вечора працювали, гнучи спину, на своїх городах. Радості не було меж, коли Василь прийшов з армії. Зразу ж на другий день на мотоциклі подався до своєї коханої. Через місяць коханій дівчині сказав:
– Скільки вже будемо отак ходити? Давай зробимо заручини, а потім будемо готуватись до весілля. Час не стоїть на місці. Роки ідуть швидко, тим більше молодії літа.
Домовились про заручини на суботу. Оксана жила з матір’ю. Батька забрала тяжка хвороба. Мати раділа, що віддасть доньку за такого симпатичного і роботящого хлопця. Бо що й казати, Василь рубав дрова і допомагав у всіх домашніх роботах, коли приїжджав до Оксани. У селі почали заздрити щастю Насті – Оксаниній матері.
Наближалась субота. Настя з дочкою готувались до заручин. Стіл робили багатий. Зарізали теля, навезли продуктів із Ковеля. Від молодого мали приїхати п’ятнадцять чоловік. Насті допомогли приготуватись до заручин родичі. І ось настав для Оксани той довгожданий вечір. Вона повсякчас виходила з хати подивитись, чи не чути якої-небудь машини (село збоку траси, та й не так часто вони сюди заїжджали). Жителі знали, коли яка машина може їхати.
…Оксана на цей раз швидко вбігла в хату і вигукнула:
– Вже їдуть! Ідіть зустрічайте гостей…
Від пекучого Сонця з гравійної дороги в автобусі стояла пилюка. Тож гості нареченої зупинились біля першої хати села. Вирішили трохи помитись, почиститись від пилу, напитись холодної водички з криниці. Зустріла їх господиня привітним голосом:
– Чого не заходите до хати? Заходьте.
– Та ми трохи від пилюки помиємось, – пояснив старший сват, – бо ж їдемо на заручини. Дівку з вашого села хочемо забрати.
Хазяйкою виявилась мати Марійки – Зоя. Вона швиденько винесла на двір закуску, поставила біля хати стіл. На ньому з’явився бутель горілки. Господиня почала частувати несподіваних гостей і промовляла:
– Та яка там дівка. Ось ви побачили б мою, то залишилися б у нас. Вона гарніша за Оксану, освіту має. Працює в сусідньому селі. А та нічого не має. Чого туди поїдете?! Вони живуть бідно. Хіба ми не знайдемо чимось хорошим вас почастувати? Ось трохи зачекайте. Чоловік зараз прижене з паші корови. Та й Марійка вже повинна бути вдома.
Захмелілі гості не поспішали до Насті. Радили Василю залишитись тут. Незабаром з’явився господар і приїхала з роботи Марійка. Василь зі своїми родичами продовжували гуляти в цій першій хаті, де зупинились. Так швидко Василь поміняв Оксану на Марійку…
Всю ніч у хаті Марійки лунала музика, були танці, жарти, сміх. А в протилежному кінці села було навпаки – гнів, переживання, сором, сльози.
…Оксана теж пізніше вийшла заміж. Але в душі назавжди залишився біль від зради.
Микола Денисюк.
Зрада
Залишити коментар