Повідомлення в номер / КАТРУСЯ

25.07.2022

КАТРУСЯ

“Батько любить своє дитя, мати любить своє дитя, дитя любить батька і матір. Але це не те, браття: любить і звір своє дитя. Але поріднитися… по душі, а не по крові, може тільки людина”…

М. В. Гоголь.

1 вересня 1939 року розпочалася Друга світова війна. Ворог наступав із заходу. Першою була захоплена Польща. Саме тоді й проживала в селі Волаєвичі Грубешівського повіту сім’я Петра Сафатовича. Анастасія, дружина Петра, вже мати трьох дітей: Катерини, Йосипа та Володі.

Коли Каті минуло 16, дівчина стала задумуватися, як заробити копійку, бути опорою для батьків. Вона ж найстарша. Мрії її здійснилися, і в неповних сімнадцять, після закінчення польської гімназії, вона стала працювати вихователькою у Грубешівському сиротинці-інтернаті.

Коли Польщу захопили гітлерівці, життя у Грубешові, як і в інших населених пунктах (містечках і селах), похитнулося. Ворог наступав все далі на схід. А в містечку лунали постріли, вибухи бомб і снарядів. Тоді стіни сиротинця здригалися, дрижали шибки вікон, ставало страшно.

У такі моменти молоденька Катруся кричала:

— Ховайтеся! Обстріл!

І діти, як по команді, відбігали від вікон, присідали або лягали на підлогу. А старшенькі притискалися до несучої стіни.

Життя продовжувалося. І вихованці інтернату вже почали звикати до таких обстрілів. Ішов 1943 рік.

Але одного разу все ніби обірвалося. З гуркотом різко розчинилися двері сиротинця. І швидко, миттєво стали на ношах заносити німецьких поранених. Непрохані гості махали руками і жестами давали знати, що треба звільнити приміщення. Але ж діти... Нікому не цікаво!!!

— Шнель, шнель! — кричав один з офіцерів.

Катруся злякано дивилася і не знала, що робити. Діточки, як курчатка біля мами, обступили її, трималися за спідницю, шукали захисту. Чужинці не давали часу на роздуми. Один із них наставив на дітей автомат, провів ним по гурту, але не вистрілив, дав знати:

— Вимітайтесь! Або смерть!

Катруся з 14-ма дітьми, переляканими і довірливо-вірними своїй виховательці, вийшла зі свого прихистку. У чому були. Часу на збори ніхто не давав, і пішли вони із подвір’я, не озираючись назад.

Раптом за спиною почула німецький оклик. Інтуїтивно Катруся озирнулася.

Офіцер махнув рукою. Мовляв, підійди.

Злякалася. Тремтіли ноги. Але вона, приставивши пальчик до губ, наказала діткам чекати, а сама з острахом стала іти назустріч офіцеру. Зупинилась.

А він простягнув їй вузличок. Багато років потому, усе життя вона згадувала цю мить, простягала руки і казала:

— Люба, він дав мені вузличок. А в ньому гречка. Ось стільки, — і показувала дві долоньки-пригорщі.

— Навариш, мовляв, дітям, — дав знати чоловік.

Катрусині діточки-сироти були різного віку: хлопчики та дівчатка віком від трьох до чотирнадцяти років. Чи можна ж було нагодувати їх пригорщами гречки? Але й на тому спасибі, думала Катя.

...Йшли пішки. До Волаєвич. Наздогнала підвода. І якийсь добрий чоловік запитав:

— Куди йдете?

— У Волаєвичі, — сказала заплакана дівчина.

— А діти чиї?

— Мої, — сумно, але твердо мовила.

— Сідайте, якось підвезу.

Хоч якась маленька втіха. Повсідалися, як горобчики. Направилися у село. Їдуть. А у душі тихо, як у вусі. Спокійно. Свої.

Катруся вела дітей до свого дому. Думала: “Що скажуть батьки?” Але знала, що це тепер її діти. І вона прихистить їх у себе, як рідних.

Не дуже привітно зустріла її мати. Коли дівчина пояснила, що сталося, мати Настя з відчаєм стала доказувати, що і самим нічого їсти, а то – ще чотирнадцять ротів.

Але Петро стишив крик дружини.

Сироти з Катрусею зникли з очей у сусідній кімнаті.

Добрий Петро вгомонив жінку:

— Дивись, наша Катя сама ще дитина, молоденька. Злякалася, але дітей не покинула. Добра душа. Слава Богу, що живі залишилися! Якось воно буде... Тепер нас аж дев’ятнадцятеро. — І щиро засміявся.

Настя винувато мовчала.

Але час не стоїть на місці. Катрусина любов до сиріток об’єднала родину. Була корова. Молоко. Змелють борошно. Затірки зварять. Напече Настя в печі на бляшках дерунів. Поріжуть та й смакують їх із кислим молочком. Зріднилися.

Стало важче, коли запустилася корова. Телятко буде скоро. “Але якось так Бог давав, — згадувала Катя, — що було-таки що їсти: картопля, буряки, інші овочі. Тримали і птицю. Був і садок: 65 дерев. Так і жили. Рятував і коник. Людям треба зорати. От і несуть діткам, хто що може, щоб віддячити.

Вихованці звикали до хазяйства. Один хлопчик (назвемо його Сашком) все тішився коником. І мріяв, що як виросте, то будуть у нього свої коні.

А Наталочка мріяла, щоб скоріше було телятко, і питала: “Коли ж нарешті буде теличка? Або бичок...”.

Була зима… Діти ще спали. А в хаті вже метушилися. Петро на милицях (бо він отримав інвалідність у роки Першої світової) приніс у хату – ні, не приніс, а притягнув рядном великий оберемок сіна. Що це? Дітки потроху попросиналися. Чого у кухні світиться серед ночі?

— Не спите? — ласкаво запитала Катруся. — А у нас радість.

— Яка? — сонно запитала Оленка.

— Є вже телятко. А хто хоче побачити теличку?

Сон як рукою зняло. І дітки висипали на кухню, наче горох із глечика.

У плиті топилося. Теплий дух зігрівав хату. Пооддаль від вогню – сіно. І стоїть, невпевнено хитаючись на ногах, чорне телятко із білою зірочкою на лобі і світлішими носочками на ногах. Сизуваті його очі вперше дивляться на світ, здивовано і уважно.

— Телятко має обсушитися. Надворі морозно, — сказала бабуся Настя. — А на ранок відведемо до корівки-матері. Хай кормить свою дитинку.

Пройдуть роки. Але я думаю, що дітки не раз і не два згадуватимуть цю прекрасну картину, коли телятко, невпевнене і маленьке, принесли у хату. Таке не забувається.

...Одного разу захворів Микитка. Йому 8 років. Лобик гарячий. Катруся не на жарт перелякалася. До матері: “Що робити?”.

— Натри його гусячим жиром. Катруся заповзято і впевнено стала розтирати гусячим жиром тіло хлопчика. Потім обмотала його, як маленьке немовля, у домоткане лляне простирадло і притулила до себе, як найдорожчий скарб. Так і заснули. А на ранок хлопчик спітнів і став потрохи із дня на день одужувати.

Звичайно, чутки про те, де діти із сиротинця, дісталися і до освітянського начальства. Стало їм відомо, що Катруся Шегедіна забрала їх додому за рідних, врятувавши їм життя...

І досі в нас удома зберігається велика ікона. Нещодавно ми виймали раму, щоб потріпані від часу краї картини укріпити фольгою. На звороті прочитали напис, зроблений хімічним олівцем, датований 14 червня 1943 року: “В честь посвяченння домівки дитячого садка в п. Грубешеві... Посвячено і цього образа Пресвятої Праведної Пречистої Діви Марії й віддано на молитовну пам’ять дітям садка, які є і які будуть у цьому садку виховуватись...”

Прийшла весна. Дихалося світлим духом, втішалося свіжим леготом. Аж небо проясніло і ніби піднялося ще вище над обрієм. Просиналася природа. Оживали ліси і поля. Де-не-де озивалася пташка, оспівуючи гармонію неба і землі. Починалося нове життя...

Так, саме так. Нове, незнане життя. А що ж буде далі?

Сьогодні свято — Сороки. День уже побільшав. Якось і на душу полегкість прийшла. Катя це відчувала, тільки не могла пояснити, чому на серці так погідно і тепло.

І здається мені, що ця гармонія душі була невипадковою. Наповнена любов’ю до дітей, Катруся щедро дарувала багатства душі своєї цим крихіткам – від найменшеньких до найстарших. Але і від них вона відчувала тиху дитячу взаємність: це були світлі погляди, чиста кришталева усмішка, радість дитячих розмов і захоплення від сонячного Всесвіту.

Весна розкривала свої груди для ще більшого тепла. Земля дихала тихо і спокійно. І чекала своєї черги народжувати нові врожаї, плодоносити, щоб далі жити.

— А чи є хто вдома? — почулося у сінях.

— Добривечір, заходьте!

Поріг переступила жінка:

— Доброго здоров’я вам у хату!

— Помагай Біг на все добре.

— Спасибі.

— А що скажете? — запитав сивочолий Петро і глянув на гостю.

Худенька, ще молода жіночка з блідим обличчям і виразними, глибоко посадженими карими очима стояла біля одвірка і несміливо запитала:

— А де ж усі?

І ніби у відповідь з кімнати покотилося колесо дітлахів. Які ж вони різні! Які милі!

— Катрусю, — гукнув батько. І в хату вступила молода дівчина років 20. Волосся біло-жовтаве, довге, викладене круглим овалом на рівні плечей. Очі голубі-голубі, як у пісні: “Ой ви очі волошкові”. Хотілося співати від цієї світлої краси. Одягнена у білу сукню. І на тому білому тлі ніби хтось розгубив блакитні горошки.

Розговорилися.

— Сім’я у мене. Чоловік хороший. Статки є, хоч і невеликі, але дітей у нас немає вже 9 років. Порадилися ми з моїм Степаном і просимо вас дуже: чи не могли б ви нам довірити дитиночку або хоч двоє? Візьмемо. Просимо вас дуже. Стануть вони нам за рідних, — видихнула гостя.

Як поштовх у груди — здригнулося серце Катрусі.

— Невже тепер, коли ми стали єдиним цілим, доведеться відривати від себе ці ніжні дитячі створіння? — питала у себе дівчина, а голосом промовила:

— А хто піде до цієї тьоті? Кому вона стане за рідну маму?

Дітки збилися у кучку насторожено. А п’ятирічний Іванко дзвінко вигукнув: “А тато у нас буде?”.

— Буде, — почули у відповідь.

Іванко, несміло ступаючи, відділився від натовпу діток, ступив крок і раптом озирнувся. Взяв за ручку свою сестричку Антосю, і разом вони стали перед своєю майбутньою мамою.

...Сумно якось і самотньо стало без Іванка та Антосі. Водночас радісно й спокійно, бо добра і дбайлива Ніна Володимирівна (так звали ту жінку) “прикипіла” до сиріт, і вони злилися із нею.

Потихеньку стали звикати... Поповзли чутки по селу, що Андрусева Ніна усиновила та удочерила двох діток... І мішок розв’язався.

Стали приходити і приїжджати люди. І потрохи один за одним позабирали дітей за рідних. Всі дитинчата знайшли своє рідне кубельце — тата і маму.

Без дітей Катруся життя свого не уявляла. Тому у повоєнні роки працювала у дитячому садочку: після переселення у вересні 1944 р. (операція “Вісла”) — у Торчині, а приблизно з 50-х років і до виходу на пенсію — у Старій Вижівці.

Любов ЄВТУШИК.

P. S. І хочеться вірити, що ті діти, яким тепер уже 80 або й 90 років, не забули Грубешівський дитсадок і свою молоденьку виховательку із Волаєвич — Катрусю, яка вихопила їх із страшного пекла війни і врятувала, щоб далі жити.

НА СВІТЛИНАХ: дитячий садок у Старій Вижівці (фото 1959 року); Катруся з дітьми сиротинця водять «Подоляночку» (фото 1939-1940 р.р.).