ЗЛОЧИН
Наодинці з природою спочиває змучена і втомлена душа. Тому кожна людина прагне наповнитися духом краси, чистоти і гармонії. Ще Михайло Коцюбинський, працюючи над створенням свого твору-шедевру «Intermezzo», що в перекладі означає перепочинок, писав про це.
Ліричний герой цього оповідання втомився від людей. І полинув до природи, погладити соболину шерсть ячменів, послухати контральто зозулі, осягнути істини життя, які так ранять людську душу.
Одним із таких постулатів, за словами письменника, є гірка правда, що і “найближча людина готова продати”. От саме про це я буду писати, переповідаючи правду життя.
Колись я вже писала про копача колодязів Пилипа Соботовича. Ця тема і зараз мені небайдужа. Тільки сьогоднішня моя оповідь про криницю, що ще й досі є на межі сіл Буцинь і Синове.
Старожили добре знають цю місцину, де серед нескошених трав загубився цей трагічний колодязь. Та й люди оминають це місце. І води з колодязя не п’ють. Жива криниця стала мертвим колодязем. А бабусі лякали своїх внуків, приказуючи: «Не йди туди, дитино. То погане місце».
l
Колись давно тут жили люди. Хутір перегукувався дзвоном коси із сусідом. Іржали на пасовиську коні. Паслися корови. Ґельґотали гуси. Серед райської природи панувало хутірське просте селянське життя. Правда, сусідів було немало. Сім’ї були багатодітні. Життя вирувало. Світило Cонце. Голубіло небо. І все в природі було так, як і тепер.
Жила тут сім’я. Іван жив на цьому обійсті. Добре жив. Хазяював. Дружина у нього молода, вродлива, гаряча. Любив Іван свою Марію. Дітей було уже двоє. Здається, живи і не тужи…
Але, на жаль, людська натура недосконала і грішна. От Іван став заглядатися на чужих жінок. Своя стала йому не такою бажаною. Стріляв очима то вліво, то вправо. Шукав, за що зачепитися. І таки знайшов.
Ольга наставляла до нього свої зуби, старалася бути безтурботною і веселою, влаштовувала п’янки-гулянки і таки прикоськала Івана, який мало-помалу змінював свої вподобання. Все менше і менше приділяв увагу своїм близьким людям, які щиро, без ігрищ і хитрощів любили його.
І став Іван жити на дві сім’ї. Їхав у поле до тої легковажної жінки. Зв’язався з нею. Серед німої тиші природи і в горобину ніч чинився гріх.
Що йому до страждань у сім’ї? «Хай як хочуть. А я ще молодий і думатиму тільки про те, як мені тепер добре живеться».
Плакала зраджена жінка. Та й люди теж усі вже знали, що в цю сім’ю влізла зрада.
l
А гріх – як трясовина. Засмоктує все глибше і глибше. Довгими поранками Іван думав про те, що все було б дуже добре, якби тільки не Марія, яка заважає жити: плаче, просить, дорікає зрадою. Чим далі, тим все більший спротив вирував у душі чоловіка проти своєї вінчаної дружини.
…Одного літнього вечора Іван не пішов, як зазвичай, зі своєї хати до Ольги. А таки залишився вдома. Марія задоволено думала про те, що Бог почув її молитви, і все якось налагодиться у їхній сім’ї.
З посоловіло-солодким поглядом він став тулитися до Марії, пригорнув до себе ще ближче, підсунувшись до неї на широкій лаві. Наївна Марія трепетала від щастя. «Нарешті», – тішилася вона.
– Ти знаєш, – заговорив чоловік до дружини, – недобре я вчинив із тобою, Маріє. Винуватий я. Давай помиримось. І я більше ніколи не піду від тебе до іншої. Ходи туди, до лісу, пройдемося, погуляємо з тобою, як в молодості.
Марія ожила. Ніби крила виросли у неї за плечима:
– Іване, мій голубе сизокрилий! Прощаю тобі. Ти для мене – щастя і життя, – лепетала Марія в обіймах чоловіка.
Вийшли разом у поле. Сонце аж сахнулося, заплющивши свої ясні очі, злякалося і прикрилося хмаркою від вітру. Не хотіло Сонце бачити, як чинить людина з людиною.
Тихо навкруги. Ноги ступали впевнено. Іван вів за собою дружину. Йшли мовчки. Зрадник думав, що скоро все нарешті скінчиться…
Що ж він задумав? Вихід знайдено.
Ще зранку він готував свій план. Пішов до того колодязя. На початку 1900-х років кругів ще не було. Ліпили колодязі, хто як міг із добротних просмалених брусів. Іван старанно зняв зовнішнє цямриння криниці, що над землею. Відніс це дерево в бік. І вийшло так, що серед трави утворилася смертельна пастка…
l
…Марія довірливо схилилася на Іванове плече. Дихала на повні груди, горнулася, як голубка до свого вірного голуба. Де їй дивитися під ноги? А той «голуб» уважно, як коршун, спрямовував її саме на те місце, у ту прірву.
Враз різко закричала якась дика птаха, ніби попереджала про небезпеку. Ось воно, ще пів кроку. І сильно штовхнув Марію в колодязь. Кринична холодна вода поглинула тіло молодої жінки. Рука хапалася за траву, але марно. Крик нестерпний: «Рятуйте, хто в Бога вірує!».
Іван побіг щодуху подалі й нарешті спинився. Сів під осикою. Як Іуда Іскаріот, що зрадив Ісуса Христа. А там десь далеко борсалась в смертельній агонії його вінчана дружина…
Скільки часу пройшло, важко сказати. Чи година, чи дві. Підвівся Іван на рівні ноги, поплівся до криниці. Сторожко ступаючи, зупинився на місці свого злочину. Тихо… Кінці у воду. Все. Приніс дерево, сховане поблизу, те, що із зовнішнього цямриння, прилаштував, ніби так і було. І вже темною ніччю приблудився до хати. Діти солодко спали. Де їм знати, що їхня матуся пішла від них навіки…
l
На ранок Іван сполохано переповідав, що зникла його жінка. Мовляв, увечері пішла по воду. Він заснув. А вона так і не повернулася.
Зібралися люди. Пішли шукати до криниці. Один старий мудрий чоловік помітив, що зовнішні дошки насвіжо збиті, але промовчав і повернувся до своєї хати, – від гріха подалі.
Якось дістали з колодязя мертве тіло. Поховали…
Що стало із вбивцею? Точно не скажу, але суть одна: його не покарали. Все йому тоді минулося. А як жив далі? Як дізнатися? Давно старожили забрали із собою в могилу цю таємницю.
І стоїть до цих пір на межі сіл Синова і Буциня той колодязь на колишньому хуторі. І ніхто вже не п’є воду із нього. Відомо, погане місце.
P. S. Дуже часто буває так і серед нас. Сліпа довіра може зробити нас безпечними.
Зазвичай ми не чекаємо зла від найближчих людей – чоловіка чи жінки. На жаль, бувають і прикрі винятки. Тож будьмо уважними і обачними, вміймо передбачити можливі підлі вчинки інших.
Любов ЄВТУШИК.
Наодинці з природою спочиває змучена і втомлена душа. Тому кожна людина прагне наповнитися духом краси, чистоти і гармонії. Ще Михайло Коцюбинський, працюючи над створенням свого твору-шедевру «Intermezzo», що в перекладі означає перепочинок, писав про це.
Ліричний герой цього оповідання втомився від людей. І полинув до природи, погладити соболину шерсть ячменів, послухати контральто зозулі, осягнути істини життя, які так ранять людську душу.
Одним із таких постулатів, за словами письменника, є гірка правда, що і “найближча людина готова продати”. От саме про це я буду писати, переповідаючи правду життя.
Колись я вже писала про копача колодязів Пилипа Соботовича. Ця тема і зараз мені небайдужа. Тільки сьогоднішня моя оповідь про криницю, що ще й досі є на межі сіл Буцинь і Синове.
Старожили добре знають цю місцину, де серед нескошених трав загубився цей трагічний колодязь. Та й люди оминають це місце. І води з колодязя не п’ють. Жива криниця стала мертвим колодязем. А бабусі лякали своїх внуків, приказуючи: «Не йди туди, дитино. То погане місце».
ххх
Колись давно тут жили люди. Хутір перегукувався дзвоном коси із сусідом. Іржали на пасовиську коні. Паслися корови. Ґельґотали гуси. Серед райської природи панувало хутірське просте селянське життя. Правда, сусідів було немало. Сім’ї були багатодітні. Життя вирувало. Світило Cонце. Голубіло небо. І все в природі було так, як і тепер.
Жила тут сім’я. Іван жив на цьому обійсті. Добре жив. Хазяював. Дружина у нього молода, вродлива, гаряча. Любив Іван свою Марію. Дітей було уже двоє. Здається, живи і не тужи…
Але, на жаль, людська натура недосконала і грішна. От Іван став заглядатися на чужих жінок. Своя стала йому не такою бажаною. Стріляв очима то вліво, то вправо. Шукав, за що зачепитися. І таки знайшов.
Ольга наставляла до нього свої зуби, старалася бути безтурботною і веселою, влаштовувала п’янки-гулянки і таки прикоськала Івана, який мало-помалу змінював свої вподобання. Все менше і менше приділяв увагу своїм близьким людям, які щиро, без ігрищ і хитрощів любили його.
І став Іван жити на дві сім’ї. Їхав у поле до тої легковажної жінки. Зв’язався з нею. Серед німої тиші природи і в горобину ніч чинився гріх.
Що йому до страждань у сім’ї? «Хай як хочуть. А я ще молодий і думатиму тільки про те, як мені тепер добре живеться».
Плакала зраджена жінка. Та й люди теж усі вже знали, що в цю сім’ю влізла зрада.
ххх
А гріх – як трясовина. Засмоктує все глибше і глибше. Довгими поранками Іван думав про те, що все було б дуже добре, якби тільки не Марія, яка заважає жити: плаче, просить, дорікає зрадою. Чим далі, тим все більший спротив вирував у душі чоловіка проти своєї вінчаної дружини.
…Одного літнього вечора Іван не пішов, як зазвичай, зі своєї хати до Ольги. А таки залишився вдома. Марія задоволено думала про те, що Бог почув її молитви, і все якось налагодиться у їхній сім’ї.
З посоловіло-солодким поглядом він став тулитися до Марії, пригорнув до себе ще ближче, підсунувшись до неї на широкій лаві. Наївна Марія трепетала від щастя. «Нарешті», – тішилася вона.
– Ти знаєш, – заговорив чоловік до дружини, – недобре я вчинив із тобою, Маріє. Винуватий я. Давай помиримось. І я більше ніколи не піду від тебе до іншої. Ходи туди, до лісу, пройдемося, погуляємо з тобою, як в молодості.
Марія ожила. Ніби крила виросли у неї за плечима:
– Іване, мій голубе сизокрилий! Прощаю тобі. Ти для мене – щастя і життя, – лепетала Марія в обіймах чоловіка.
Вийшли разом у поле. Сонце аж сахнулося, заплющивши свої ясні очі, злякалося і прикрилося хмаркою від вітру. Не хотіло Сонце бачити, як чинить людина з людиною.
Тихо навкруги. Ноги ступали впевнено. Іван вів за собою дружину. Йшли мовчки. Зрадник думав, що скоро все нарешті скінчиться…
Що ж він задумав? Вихід знайдено.
Ще зранку він готував свій план. Пішов до того колодязя. На початку 1900-х років кругів ще не було. Ліпили колодязі, хто як міг із добротних просмалених брусів. Іван старанно зняв зовнішнє цямриння криниці, що над землею. Відніс це дерево в бік. І вийшло так, що серед трави утворилася смертельна пастка…
ххх
…Марія довірливо схилилася на Іванове плече. Дихала на повні груди, горнулася, як голубка до свого вірного голуба. Де їй дивитися під ноги? А той «голуб» уважно, як коршун, спрямовував її саме на те місце, у ту прірву.
Враз різко закричала якась дика птаха, ніби попереджала про небезпеку. Ось воно, ще пів кроку. І сильно штовхнув Марію в колодязь. Кринична холодна вода поглинула тіло молодої жінки. Рука хапалася за траву, але марно. Крик нестерпний: «Рятуйте, хто в Бога вірує!».
Іван побіг щодуху подалі й нарешті спинився. Сів під осикою. Як Іуда Іскаріот, що зрадив Ісуса Христа. А там десь далеко борсалась в смертельній агонії його вінчана дружина…
Скільки часу пройшло, важко сказати. Чи година, чи дві. Підвівся Іван на рівні ноги, поплівся до криниці. Сторожко ступаючи, зупинився на місці свого злочину. Тихо… Кінці у воду. Все. Приніс дерево, сховане поблизу, те, що із зовнішнього цямриння, прилаштував, ніби так і було. І вже темною ніччю приблудився до хати. Діти солодко спали. Де їм знати, що їхня матуся пішла від них навіки…
ххх
На ранок Іван сполохано переповідав, що зникла його жінка. Мовляв, увечері пішла по воду. Він заснув. А вона так і не повернулася.
Зібралися люди. Пішли шукати до криниці. Один старий мудрий чоловік помітив, що зовнішні дошки насвіжо збиті, але промовчав і повернувся до своєї хати, – від гріха подалі.
Якось дістали з колодязя мертве тіло. Поховали…
Що стало із вбивцею? Точно не скажу, але суть одна: його не покарали. Все йому тоді минулося. А як жив далі? Як дізнатися? Давно старожили забрали із собою в могилу цю таємницю.
І стоїть до цих пір на межі сіл Синова і Буциня той колодязь на колишньому хуторі. І ніхто вже не п’є воду із нього. Відомо, погане місце.
P. S. Дуже часто буває так і серед нас. Сліпа довіра може зробити нас безпечними.
Зазвичай ми не чекаємо зла від найближчих людей – чоловіка чи жінки. На жаль, бувають і прикрі винятки. Тож будьмо уважними і обачними, вміймо передбачити можливі підлі вчинки інших.
Любов ЄВТУШИК.
ЗЛОЧИН
Залишити коментар