Перемога починається з хліба
Зернова проблема нині, в час російсько-української війни, виявилася у центрі уваги світового політикуму. Міжнародна спільнота ще раз переконалася у тому, що хліб – всьому голова, а тому докладає неймовірних зусиль, аби лишень українське зерно потрапило на ринок продовольства й запобігло можливому голодомору в країнах третього світу.
Сьогодні, як відомо, в Україні тривають жнива. Ми побували в Облапах, щоб на власні очі побачити, як проходить тут збирання хліба, з якого, власне, починається наша майбутня Перемога. Село, якому цьогоріч виповнюється 520 літ, входить до складу Дубівської об’єднаної громади.
По-різному складалася доля його жителів впродовж багаторічної історії.
Нині основною опорою для селян є ТзОВ «Облапське». Розмова з його керівником Леонідом Петровичем Самчуком ранкової пори торкнулася жнив, що проходять у час, коли в країні триває війна. Виявилося, що комбайни вже о 8-й годині ранку виїхали в с. Седлище на обмолот ріпаку. Цікавлюся у керівника, яка загальна ситуація в господарстві?
– Не зовсім проста, – каже Леонід Петрович. – Війна дається взнаки. Хвилює питання збуту зерна. Маємо деякі складнощі з пальним. В банках беремо безвідсоткові кредити під заставу, аби лишень купити пальне. Для сушіння зерна придбали твердопаливний котел. Пальне на кожен день розписане по літрах. Стоїмо вже в черзі на кредит, щоб восени нормально обсіятись. Найближчим часом буду виїжджати в Польщу домовлятись про збут насіння ріпаку.
Крім того, вчасно сплачуємо податки, допомагаємо сільськ. Тимчасово переміщених людей не залишаємо без уваги, беремо на роботу.
На тракторах і комбайнах – молоді хлопці. Всі вони намагаються працювати так, щоб у цей надскладний час, коли країна воює з ворогом і там, на Сході та Півдні, своє життя на полях боїв віддає цвіт нації, не зважаючи на погоду, годину доби чи заробітну плату, прагнуть швидше зібрати й зберегти вирощений врожай.
На жаль, безперервні дзвінки і обмаль вільного часу не дали змоги продовжити нашу розмову. Леонід Самчук запропонував поїхати в с. Седлище, де я, до речі, ніколи не був, щоб побачити обмолот ріпаку. «Сідайте в трактор, який транспортує зерно, і побудете на жнивах, – порадив механік Василь Мар’юсик. Погоджуюся. Але через декілька хвилин Василь гукає. «Швиденько сідайте в МАЗ, він їде раніше до комбайнів».
По дорозі розмовляю з водієм Віктором. Цікавимося, як працюється, як керівник? «Класний мужик. Він і з людьми поговорить, іноді анекдот під настрій розкаже. Своїм працівникам допомагає, кошти виділяє для придбання хати в рахунок зарплати. Мені роботу дав. Сказав: «Відремонтуєш машину – будеш мати роботу». Всі разом відремонтували, тепер працюю, задоволений. Хоч старенька машина, але свою роботу робить. Своє легкове авто дає хлопцям, якщо треба доїхати до роботи».
Так у розмові вже й Буцинську гору проїхали. Як завжди, тут – жвава торгівля обабіч дороги дарами лісу. В Седлищі попросив водія зупинитись біля розлогого здоровенного дерева. Як з’ясувалось, це – більш як столітній в’яз, під кроною тіні якого сиділи чоловіки вже поважного віку.
Вітаюся: «Доброго спекотного дня! Я з редакції ковельської газети». – «Дуже приємно», – чую у відповідь. – «Вісті Ковельщини» – то вже й наша газета, бо ми зараз належимо до Ковельського району. Від нестерпної спеки заховались. Чекаємо худобу з пасовиська. Хоч важкувато, але ще тримаємо корівок. Як без них у селі? Багато пережили, а тепер знов біда – війна”.
«Їдемо! Немає часу на розмови, бо там комбайни чекають», – підганяє водій. Трішки схолонувши і витерши піт, я знову в дорозі. І ось ми в урочищі «Рудинець». В розмові з Володимиром Лебединським – головним агрономом ТзОВ дізнаюся, що площі під ріпаком займають 557 га, врожайність непогана при вологості 8-9%, яку зразу ж на полі визначає інший агроном. На площах працює 6 комбайнів. Обід привозять на полях вчасно, на полі він особливо смачний.
Тим часом комбайни продовжують працювати. За ними по стерні поважно ходять лелеки, шукаючи поживу. На хвилину-другу з Володимиром зупиняємо комбайн «Джон Дір», який, здається, не їде, а пливе із величезною жаткою. Цікавимося: «Як працюється? Не спекотно? – «Та ні – в мене кондиціонер, все добре», – говорить комбайнер Леонід Демчук. Однак напружений ритм роботи змусив швидко закінчити нашу розмову. А я, пригадав, як раніше, коли комбайнер виходив з кабіни, то тільки його очі блищали і зуби, а все решта було припорошеним пилюкою.
Скажу щиро: радіє душа від побаченого і почутого. Як добре, що на Ковельщині люди мають можливість і роблять все, аби швидше зібрати вирощений врожай, розуміючи те, що там, на Сході і Півдні України, корчиться від пострілів і полум’я вогню налите зерном колосся, стогне від вирв земля.
l
В Облапи приїхав трохи стомлений, але задоволений. Бесідую з Романом Омельченком, переселенцем із Слов’янська, який працює на розвантаженні зерна. Він каже: «В Облапи я приїхав із сім’єю. Такого ставлення до нас не очікував. Коли виїжджали у березні сюди на Захід, то нас лякали: «Куди ви їдете, там трохи людей не їдять. Якщо можете, то висловіть через газету слова вдячності Леоніду Петровичу, який прийняв мене на роботу і завжди запитує, чим допомогти, всім жителям Облап, котрі нас прийняли, як своїх рідних».
Далі було знайомство із селом. Організувала зустрічі Галина Солопчук, багаторічна передплатниця газети «Вісті Ковельщини». Вона розповідає: «Наше село гарне, газифіковане, все, що потрібно, в нас є. У зв’язку з війною у 25 хат заселили 95 переселенців. Підтримуємо постійний зв’язок із хлопцями нашого села, які воюють, допомагаємо всім, що вони просять. Сприяє нам в цьому Л. П. Самчук. В селі зберегли і примножили всю необхідну інфраструктуру. Зберегли пожежну автомашину, утримують водіїв, в пристойному вигляді місцева школа. Доглянутий центр надання соціальних послуг, де проживає 13 людей. У відремонтованій лікарській амбулаторії лікують земляків”.
Неподалік своїми золотими куполами виблискує на Сонці храм Симеона Стовпника ПЦУ. Тут лікують людські душі і серця в такі моменти життя, які потребують душевного спокою. В храмі збереглась ікона Почаївської Божої Матері, Євангеліє, датоване 1837 роком, яке люб’язно показав отець Любомир.
Побували ми і в багатодітних сім’ях Оксани Килиби, чоловік якої Юрій – учасник АТО і зараз несе строкову службу, а також на подвір’ї сім’ї Людмили Супрунюк та сім’ї переселенців, відвідали інші заклади села.
l
Їдучи додому, зустрів ватагу хлопчаків. Зупинився: «Давайте я вас сфотографую. А куди ви йдете?» – На «свій» блок-пост!». Так що відлуння війни торкнулося й дітей.
Підсумовуючи побачене і почуте, розумієш значимість людини в любові до своєї «малої батьківщини», до рідного села, яке є найкрасивішим, найріднішим, бо немає кращого місця там, де ти народився, де минули роки дитинства, школи і юності. Свято бережуть і пам’ятають свою історію облапці, де в далекій минувшині їх пращури тягнули кіньми важкі лемеші плугів, скроплюючи землю потом.
Сьогодні їх нащадки скроплюють на Сході і Півдні своєю кров’ю і потом землю, віддаючи життя за волю і незалежність України, а тут на полях працює сучасна техніка миру.
Сергій ДАНИЛЮК.
P. S. В зоні АТО загинули Роман Данилевич, Микола Клецько, Ігор Кірєєв (всі – жителі с. Облап). Вічна їм пам’ять!
Зернова проблема нині, в час російсько-української війни, виявилася у центрі уваги світового політикуму. Міжнародна спільнота ще раз переконалася у тому, що хліб – всьому голова, а тому докладає неймовірних зусиль, аби лишень українське зерно потрапило на ринок продовольства й запобігло можливому голодомору в країнах третього світу.
Сьогодні, як відомо, в Україні тривають жнива. Ми побували в Облапах, щоб на власні очі побачити, як проходить тут збирання хліба, з якого, власне, починається наша майбутня Перемога. Село, якому цьогоріч виповнюється 520 літ, входить до складу Дубівської об’єднаної громади.
По-різному складалася доля його жителів впродовж багаторічної історії.
Нині основною опорою для селян є ТзОВ «Облапське». Розмова з його керівником Леонідом Петровичем Самчуком ранкової пори торкнулася жнив, що проходять у час, коли в країні триває війна. Виявилося, що комбайни вже о 8-й годині ранку виїхали в с. Седлище на обмолот ріпаку. Цікавлюся у керівника, яка загальна ситуація в господарстві?
– Не зовсім проста, – каже Леонід Петрович. – Війна дається взнаки. Хвилює питання збуту зерна. Маємо деякі складнощі з пальним. В банках беремо безвідсоткові кредити під заставу, аби лишень купити пальне. Для сушіння зерна придбали твердопаливний котел. Пальне на кожен день розписане по літрах. Стоїмо вже в черзі на кредит, щоб восени нормально обсіятись. Найближчим часом буду виїжджати в Польщу домовлятись про збут насіння ріпаку.
Крім того, вчасно сплачуємо податки, допомагаємо сільськ. Тимчасово переміщених людей не залишаємо без уваги, беремо на роботу.
На тракторах і комбайнах – молоді хлопці. Всі вони намагаються працювати так, щоб у цей надскладний час, коли країна воює з ворогом і там, на Сході та Півдні, своє життя на полях боїв віддає цвіт нації, не зважаючи на погоду, годину доби чи заробітну плату, прагнуть швидше зібрати й зберегти вирощений врожай.
На жаль, безперервні дзвінки і обмаль вільного часу не дали змоги продовжити нашу розмову. Леонід Самчук запропонував поїхати в с. Седлище, де я, до речі, ніколи не був, щоб побачити обмолот ріпаку. «Сідайте в трактор, який транспортує зерно, і побудете на жнивах, – порадив механік Василь Мар’юсик. Погоджуюся. Але через декілька хвилин Василь гукає. «Швиденько сідайте в МАЗ, він їде раніше до комбайнів».
По дорозі розмовляю з водієм Віктором. Цікавимося, як працюється, як керівник? «Класний мужик. Він і з людьми поговорить, іноді анекдот під настрій розкаже. Своїм працівникам допомагає, кошти виділяє для придбання хати в рахунок зарплати. Мені роботу дав. Сказав: «Відремонтуєш машину – будеш мати роботу». Всі разом відремонтували, тепер працюю, задоволений. Хоч старенька машина, але свою роботу робить. Своє легкове авто дає хлопцям, якщо треба доїхати до роботи».
Так у розмові вже й Буцинську гору проїхали. Як завжди, тут – жвава торгівля обабіч дороги дарами лісу. В Седлищі попросив водія зупинитись біля розлогого здоровенного дерева. Як з’ясувалось, це – більш як столітній в’яз, під кроною тіні якого сиділи чоловіки вже поважного віку.
Вітаюся: «Доброго спекотного дня! Я з редакції ковельської газети». – «Дуже приємно», – чую у відповідь. – «Вісті Ковельщини» – то вже й наша газета, бо ми зараз належимо до Ковельського району. Від нестерпної спеки заховались. Чекаємо худобу з пасовиська. Хоч важкувато, але ще тримаємо корівок. Як без них у селі? Багато пережили, а тепер знов біда – війна”.
«Їдемо! Немає часу на розмови, бо там комбайни чекають», – підганяє водій. Трішки схолонувши і витерши піт, я знову в дорозі. І ось ми в урочищі «Рудинець». В розмові з Володимиром Лебединським – головним агрономом ТзОВ дізнаюся, що площі під ріпаком займають 557 га, врожайність непогана при вологості 8-9%, яку зразу ж на полі визначає інший агроном. На площах працює 6 комбайнів. Обід привозять на полях вчасно, на полі він особливо смачний.
Тим часом комбайни продовжують працювати. За ними по стерні поважно ходять лелеки, шукаючи поживу. На хвилину-другу з Володимиром зупиняємо комбайн «Джон Дір», який, здається, не їде, а пливе із величезною жаткою. Цікавимося: «Як працюється? Не спекотно? – «Та ні – в мене кондиціонер, все добре», – говорить комбайнер Леонід Демчук. Однак напружений ритм роботи змусив швидко закінчити нашу розмову. А я, пригадав, як раніше, коли комбайнер виходив з кабіни, то тільки його очі блищали і зуби, а все решта було припорошеним пилюкою.
Скажу щиро: радіє душа від побаченого і почутого. Як добре, що на Ковельщині люди мають можливість і роблять все, аби швидше зібрати
вирощений врожай, розуміючи те, що там, на Сході і Півдні України, корчиться від пострілів і полум’я вогню налите зерном колосся, стогне від вирв земля.
ххх
В Облапи приїхав трохи стомлений, але задоволений. Бесідую з Романом Омельченком, переселенцем із Слов’янська, який працює на розвантаженні зерна. Він каже: «В Облапи я приїхав із сім’єю. Такого ставлення до нас не очікував. Коли виїжджали у березні сюди на Захід, то нас лякали: «Куди ви їдете, там трохи людей не їдять. Якщо можете, то висловіть через газету слова вдячності Леоніду Петровичу, який прийняв мене на роботу і завжди запитує, чим допомогти, всім жителям Облап, котрі нас прийняли, як своїх рідних».
Далі було знайомство із селом. Організувала зустрічі Галина Солопчук, багаторічна передплатниця газети «Вісті Ковельщини». Вона розповідає: «Наше село гарне, газифіковане, все, що потрібно, в нас є. У зв’язку з війною у 25 хат заселили 95 переселенців. Підтримуємо постійний зв’язок із хлопцями нашого села, які воюють, допомагаємо всім, що вони просять. Сприяє нам в цьому Л. П. Самчук. В селі зберегли і примножили всю необхідну інфраструктуру. Зберегли пожежну автомашину, утримують водіїв, в пристойному вигляді місцева школа. Доглянутий центр надання соціальних послуг, де проживає 13 людей. У відремонтованій лікарській амбулаторії лікують земляків”.
Неподалік своїми золотими куполами виблискує на Сонці храм Симеона Стовпника ПЦУ. Тут лікують людські душі і серця в такі моменти життя, які потребують душевного спокою. В храмі збереглась ікона Почаївської Божої Матері, Євангеліє, датоване 1837 роком, яке люб’язно показав отець Любомир.
Побували ми і в багатодітних сім’ях Оксани Килиби, чоловік якої Юрій – учасник АТО і зараз несе строкову службу, а також на подвір’ї сім’ї Людмили Супрунюк та сім’ї переселенців, відвідали інші заклади села.
ххх
Їдучи додому, зустрів ватагу хлопчаків. Зупинився: «Давайте я вас сфотографую. А куди ви йдете?» – На «свій» блок-пост!». Так що відлуння війни торкнулося й дітей.
Підсумовуючи побачене і почуте, розумієш значимість людини в любові до своєї «малої батьківщини», до рідного села, яке є найкрасивішим, найріднішим, бо немає кращого місця там, де ти народився, де минули роки дитинства, школи і юності. Свято бережуть і пам’ятають свою історію облапці, де в далекій минувшині їх пращури тягнули кіньми важкі лемеші плугів, скроплюючи землю потом.
Сьогодні їх нащадки скроплюють на Сході і Півдні своєю кров’ю і потом землю, віддаючи життя за волю і незалежність України, а тут на полях працює сучасна техніка миру.
Сергій ДАНИЛЮК.
P. S. В зоні АТО загинули Роман Данилевич, Микола Клецько, Ігор Кірєєв (всі – жителі с. Облап). Вічна їм пам’ять!
Перемога починається з хліба
По дорозі розмовляю з водієм Віктором. Цікавимося, як працюється, як керівник? «Класний мужик. Він і з людьми поговорить, іноді анекдот під настрій розкаже. Своїм працівникам допомагає, кошти виділяє для придбання хати в рахунок зарплати. Мені роботу дав. Сказав: «Відремонтуєш машину – будеш мати роботу». Всі разом відремонтували, тепер працюю, задоволений. Хоч старенька машина, але свою роботу робить. Своє легкове авто дає хлопцям, якщо треба доїхати до роботи».
вирощений врожай, розуміючи те, що там, на Сході і Півдні України, корчиться від пострілів і полум’я вогню налите зерном колосся, стогне від вирв земля.
Залишити коментар