Довгого життя тобі, рідна школо!
Віхи шкільної історії
Перша школа в селі Рокитниці започаткована після скасування кріпосного права в Росії. Це була церковно-приходська школа, в ній навчалося три групи, всіх разом вчив один вчитель. Містилася вона в одній із селянських хат. Утримання її покладалось на громаду. Під час Першої світової війни вона згоріла.
З 1916 до 1927 року школи не було. Згодом її облаштували в хаті Козла Івана. Це була початкова, де вчив всі класи один вчитель, потім – два. Бажаючих навчатись не бракувало, хоч були труднощі та злидні. В 1932 році жителі села зібрали сходи селян, на яких вирішили скластися грошима і купити хату більших розмірів під шкільне приміщення. Спільними зусиллями хату перевезли і збудували, а гміна надала допомогу у завершенні робіт.
За роки польської влади в школі викладання велося польською мовою. Діти вивчали Закон Божий. А в 1943 році приміщення було спалене.
У повоєнний час школу знову було відкрито. Приміщення змінювалися – найдовше навчання проходило в так званому "панському будинку". У старші класи деякі до 1939 року ходили в село Засмики, а потім – до Білашівської семирічки. Але таких було дуже мало.
У 1957 році правління місцевого колгоспу прийняло рішення спорудити нове шкільне приміщення, і вже з 1958 року діти села почали навчатися в новій восьмирічній школі, залучаючи школярів 5-8-их класів із сусіднього села Ворона.
Знаємо її як дев'ятирічну, І-ІІ ступенів, тепер – як гімназію. Навчається тут більше 60 учнів. В школі завжди працювали досвідчені педагоги, які путівку в життя дали майже тисячі учнів.
Дуже багато зусиль доклали жителі двох сіл, їх будівельні на той час бригади, батьки учнів, щоб вручну звести таке світле, просторе приміщення. А потім кожного десятиліття добудовували ще необхідні споруди, адже школа повинна була мати всі умови для навчання і виховання дітей.
Багато колишніх учнів стали вчителями, що засвідчувало їх любов до педагогічної праці. А скільки різних професій здобули наші випускники! І віриться, що школа ще відкриє шлях багатьом випускникам до омріяних професій та великого життя.
Перша школа в селі Рокитниці започаткована після скасування кріпосного права в Росії. Це була церковно-приходська школа, в ній навчалося три групи, всіх разом вчив один вчитель. Містилася вона в одній із селянських хат. Утримання її покладалось на громаду. Під час Першої світової війни вона згоріла.
З 1916 до 1927 року школи не було. Згодом її облаштували в хаті Козла Івана. Це була початкова, де вчив всі класи один вчитель, потім – два. Бажаючих навчатись не бракувало, хоч були труднощі та злидні. В 1932 році жителі села зібрали сходи селян, на яких вирішили скластися грошима і купити хату більших розмірів під шкільне приміщення. Спільними зусиллями хату перевезли і збудували, а гміна надала допомогу у завершенні робіт.
За роки польської влади в школі викладання велося польською мовою. Діти вивчали Закон Божий. А в 1943 році приміщення було спалене.
У повоєнний час школу знову було відкрито. Приміщення змінювалися – найдовше навчання проходило в так званому "панському будинку". У старші класи деякі до 1939 року ходили в село Засмики, а потім – до Білашівської семирічки. Але таких було дуже мало.
У 1957 році правління місцевого колгоспу прийняло рішення спорудити нове шкільне приміщення, і вже з 1958 року діти села почали навчатися в новій восьмирічній школі, залучаючи школярів 5-8-их класів із сусіднього села Ворона.
Знаємо її як дев'ятирічну, І-ІІ ступенів, тепер – як гімназію. Навчається тут більше 60 учнів. В школі завжди працювали досвідчені педагоги, які путівку в життя дали майже тисячі учнів.
Дуже багато зусиль доклали жителі двох сіл, їх будівельні на той час бригади, батьки учнів, щоб вручну звести таке світле, просторе приміщення. А потім кожного десятиліття добудовували ще необхідні споруди, адже школа повинна була мати всі умови для навчання і виховання дітей.
Багато колишніх учнів стали вчителями, що засвідчувало їх любов до педагогічної праці. А скільки різних професій здобули наші випускники! І віриться, що школа ще відкриє шлях багатьом випускникам до омріяних професій та великого життя.
Боротьба увінчалася перемогою
І ось через 65 років після відкриття школи, у такий тривожний воєнний час російсько-української війни, народилася ідея реорганізувати школу в початкову.
Підстави "накопичували" ніби спеціально. І закрутився "барабан" бюрократії. Тож і високі чиновники, що навідалися з області, були не проти таким чином досягти "економії", а тим більше – на місцях. Братися ж бо вже нема за що. Пора переходити до шкіл.
Це, звичайно, обурило сільські громади, батьків, учнів та всіх відповідальних громадян. Вони розуміли, що гроші потрібно збирати десь там, на митницях, де валізами перевозять кошти, де обкрадають ділки країну. А, можливо, й ще десь…
У дану конфліктну ситуацію, що виникла, було втягнуто депутатів та виконавчу владу. Від них багато чого залежало. Не обійшло таке "планове" дійство мою рідну школу. Вона другий рік поспіль рятується, бореться, згуртовуючи батьків та громаду, в ім'я того, щоб не залишитися купою цегли чи будинком-привидом на селі. Прикладів не бракує: двоповерхова колишня споруда сільського клубу, молочарня, бригадні споруди колгоспу… А в моєму рідному селі Ворона – колишній добротний сільський магазин ССТ.
Будучи депутатом райради, впродовж всієї своєї каденції старався допомогти односельчанам, щоб цю споруду оновили ті, хто обікрав, привласнив нерухоме майно сільмагу, поставив на шлях руйнації. Заявляв протести, дві сесії стояв біля президії по 4 години на ногах,
засвідчуючи безпорадність слідчих та прокурорів, байдужість влади, аморальність "орендарів". Вірив, що буде світло в кінці тунелю.
Але ні: не побачив я його, як і пайовики ССТ, або простіше кажучи, жителі села. Тепер залишилися тільки статті на шпальтах газет та листи-звернення в архівах ради, відписки суперечливого змісту від правових інстанцій та керівників.
А ось в питанні порятунку згуртувалося багато людей, які вирішили стояти твердо. Школа для мене стала рідною ще з 1963 року: тут вчився, вчителював, директорував 15 років (найдовше з усіх). Правда, зі слів теперішнього керівника закладу, в школі назріла "проблема пенсіонерів". Не відаю, як ця проблема буде розв'язана, адже до когорти пенсіонерів належу і я…
Дякую батькам, які забили на сполох з приводу підготовленого плану оптимізації навчальних закладів до 2027 року, згідно з яким наша гімназія мала стати у 2022 році початковою школою. Не один раз робили виїзди до депутатів на сесії, просили, переконували, доказували, чекали підтримки. Дякуючи Богу, приходило порозуміння, і школу ніби залишили на 2024 рік. Здавалося, наступив спокій. Але де там!
Батьків не жарт стривожив сигнал про припинення діяльності школи вже з 1 вересня цього року. Їм довелося добре вивчити законодавство, зрозуміти суть понять "реорганізація", "ліквідація", "перепрофілювання", "алгоритм дій" і т. п.
Головне – вони побачили, що може залишитись непочутою громада. Тому стали оббивати пороги "білих" домів, тривожити посадовців, брати консультації в адвокатів, збирати по кілька разів підписи жителів, шукати підтримку від співчуваючих.
Люди беззаперечно вірили: школа повинна мати майбутнє! Батьки та вчителі не претендували на те, щоб її утримувати коштом, взятих з інших навчальних закладів. Гроші на освіту в громаді мають бути! Слід "ініціаторам" такого наступу на школу шукати економію коштів в інших місцях.
І тепер, після справедливих рішень депутатів, настав крах окремих особистих амбіцій. Кажу вам: поводьтеся гідно, якщо не хочете допомогти, більше не ініціюйте того, що ви вважаєте правильним особисто для себе. Народ оцінює все за своїми критеріями. І він має рацію.
Радує те, що майже стовідсоткова присутність осіб, задіяних в даній круговерті, вчинила справедливо, по совісті та Закону.
Впродовж тривалого часу боротьби довелося почути й оцінку своєї участі у важливій громадській справі. Звучали і звучать докори особисто до мене. Але ще другорядне. Найважливіше, що правда, Закон, сила народу вирішальні, а не поодинокі амбіції.
Дякую батькам, депутатам, односельчанам за їх правильну позицію щодо збереження освітнього закладу в селі!
Першовересень вже ступив на поріг. Чаклунка осінь зустрічає з дарунками нас. Вітаю, рідненька школо, тебе! Миру, міцного здоров'я, успіхів у всьому!
Микола ЧУЛЬ, вчитель-пенсіонер, депутат Ковельської районної ради сьомого скликання.
НА СВІТЛИНАХ: приміщення школи у Рокитниці (2013 р.); учні Воронської початкової школи зі своїми вчителями (1962 р.), які пізніше навчалися у 5-8-их класах Рокитницької восьмирічки; незабутня зустріч з відомою волинською поетесою і журналісткою, уродженкою с. Рокитниця Оленою Чабан; випускники 2013 року; найбільший клас за всю історію школи (1974 р.).
Фото з архіву автора.
Довгого життя тобі, рідна школо!
Боротьба увінчалася перемогою
засвідчуючи безпорадність слідчих та прокурорів, байдужість влади, аморальність "орендарів". Вірив, що буде світло в кінці тунелю.
Головне – вони побачили, що може залишитись непочутою громада. Тому стали оббивати пороги "білих" домів, тривожити посадовців, брати консультації в адвокатів, збирати по кілька разів підписи жителів, шукати підтримку від співчуваючих. 
Залишити коментар