Повідомлення в номер / Гідність

Коли я здобувала першу вищу освіту у 80-х роках, викладач старослов’янської мови (на той час 90-річний) Олександр Афанасійович Вержбицький дуже вимогливо і навіть прискіпливо ставився до своїх студентів. 

Ми складали екзамени зі старослов’янської мови. І він вислуховував одного студента хвилин 30-40. 

"Сідайте. Вам же важко", – подала я йому стілець. "Ні, я постою". І тільки тоді я зрозуміла, що коли він сяде, то йому важко вставати. 

Але він цього не сказав. Стояв над ним напівзігнувшись, нахилившись вухом до студента. І руку тримав за вухом, щоб краще вловити і втримати звук. Коли він писав на дошці, то лівою рукою підтримував лікоть правої руки. Казали викладачі, що так, як він, знали усі слов’янські мови тільки лічені науковці. Вержбицький так і не створив сім’ї, все життя віддав науці, не мав майже ніяких статків, окрім книжок; проживав весь час у кімнаті студентського гуртожитку. У віці десь за 95 він помер. Але роботи не покинув. Тіло ставало немічним, а розум був ясним до останнього. Гідним високої поваги був цей чудовий викладач.

Так от. Складаю я старослов’янську.

– Звідки ви? – питає мене він.

– Зі Старої Вижівки, – сказала.

– А село Нова Вижва знаєте?

– Знаю. Кілометрів 5 від Старої Вижівки.

Почувши це, викладач розцвів, збадьорився, і вже говорив більше за мене. А я тільки слухала. Мудрий наставник сказав тоді мені, що професор Дзензелівський, його добрий знайомий і колега, колись давно захистив дисертацію, написавши чудову книгу про нововижівських кожухарів. На жаль, точної назви книжки він тоді не назвав. 

Справді, колись у Новій Вижві шили добротні кожухи. Далеко за межами Волині славилося тоді це місто. Звідусюди приїздили сюди люди замовляти кожухи. Була у них і своя шнайдерська мова. 

І тільки тоді, після цієї захопливої мови, викладач став слухати мою відповідь на запитання витягнутого білета.

Треба сказати, що нововижівські учні, закінчуючи 9 класів (неповну середню школу), продовжували здобувати середню освіту в нашій Старовижівській школі. І всі, хто знав цих учнів, погодяться зі мною, що це були здібні, виховані діти. Всі вони навчалися на “відмінно” або “добре”. І, мабуть, дуже мало було таких, хто інколи отримував середню (“трійку” за п’ятибальною системою) оцінку. Варто відзначити, що вихідців із Нової Вижви і досі називають міщанами. Вони завжди тримаються достойно, гідно, гордо. Усі. Ніколи не побачиш, щоб хоч хтось принижував якось себе. Так вони поводяться й тепер.

Доля завела мене у Нову Вижву тричі. Вперше у 1987 році, вдруге – у 2016-му, коли ми із сестрою пішли в похід, до місця колишнього замку князів  Сангушків під кремезними дубами. Брали із собою сало і хліб й сиділи неподалік моста, на тому великому пагорбі. І от тепер я побувала у цьому селі втретє. З якої нагоди? Про це – далі.

Нещодавно в газеті "Вісті Ковельщини" у статті "Душа хлібороба" я згадала імена комбайнерів. І от, прочитавши газету, Василь Жолоб так сказав: "Що про нас писати? Ми – прості люди. Ми жнивуємо, косимо людям, заробляємо гроші. Раз в рік, цей літній місяць ми, так би мовити, на висоті. Ми то ми. Ми не герої. А от є в одному селі такий чоловік. Комбайнер. Без обох ніг. Молотить. От про кого треба писати…”.

Коли я почула про це, то, як і кожна людина, була вражена і боялася, чи зумію знайти потрібні слова для розмови з такою Великою людиною.

Ой  не  треба,  добрі  люди,  вірності  шукати,  бо  єдина  в  світі  вірність,  то  батько  і  мати"  (із пісні Євтушик Л. К.)

Пусь Микола Миколайович. 1983 рік народження. 39 років. Проживає в селі Нова Вижва, що за 5 кілометрів від Старої Вижівки. 

Під’їжджаючи до садиби Пуся, я була дуже здивована. Не чекала, що в центрі серед двору перед картоплекомбайном побачу цю людину. Ось він. Ремонтує машину. Вправно працюють його молоді м’язисті руки. Він без ніг. Трагедія. Великим планом фотографую його руки…

Стримано, небагатослівно тече наша розмова. Підбираю потрібні делікатні слова. Прийшла з білим хлібом, щоб не відштовхнув, дався говорити на таку болючу для нього тему.

– Мені важко спитати вас. Якщо хочете – не відповідайте. І все ж: як ви втратили ноги?

– У 2005 році. 17 років тому. До дівчини йшов. Залізницею від Старої Вижівки до села Борзова. Колія і тонюсінька стежечка вздовж колії. Попав під поїзд. Було мені тоді 22 роки. Місяць лежав у районній лікарні в Старій Вижівці. Лікар-хірург (нині покійний) Тараканець Валентин Степанович рятував мене. Завдяки йому я живий. Найбільше часу він зі мною проводив. Чудовий лікар…

– А та дівчина, до якої ви йшли, відмовилася від вас?

– Ні. Ще два роки після того ми продовжували зустрічатися, але… розійшлись.

– А хто ж найбільше підтримував вас?

– Мама і тато. Кожен батько і кожна мати люблять свою дитину.

– А ще хто подав руку допомоги?

– Всі підтримали… Тільки… – і замовк.

– Ви отримуєте якусь пенсію?

– Так. Мізерних 3000 з чимось плюс 150 гривень на кожну дитину. У мене ж тепер сім’я є, діти.

Микола ожив. І очі засвітилися. І вже не стримано, а щиро став розповідати про свою родину.

– У мене є три дочки. Найменшенькій два роки; 10 жовтня – день народження середньої донечки: 1 вересня піде у перший клас. А найстаршій – десять. Буде навчатись у п’ятому. Хлопчик ще у мене був… Не так давно поховали. ДЦП. Було йому три роки…

– Не згадуєте ту колишню дівчину?

Замовк. Помовчав.

– Ні. Люблю свою сім’ю: жінку, дітей, маму і тата.

Не сказав: “батька” і “матір”, а ласкавіше: “маму” і “тата”.

– У батьків ви один син?

– Ні. Ще брат є, на два роки молодший. Живе з жінкою і дітьми окремо. Побудував свою хату. Мешкає на Великопіллі (так називають частину Нової Вижви, де є велике, колись колгоспне поле). А моя сім’я живе тут, в цій хаті, з батьками.

Господарський двір родини Пусів свідчив про те, що хазяї – дуже працьовиті люди. Гараж, багато побудованих підсобних приміщень, де море різноманітної техніки. В обійсті є й обгороджений ставок. Чого тут тільки немає! І трактор, і іномарка-машина, яку Микола Пусь із сільськогосподарського реманенту переробив на ручне управління. Своїми руками він змайстрував і триколісний скутер. 

"Склав, просто склав, – говорить він. – Тоді і в районній газеті про мене писали… Але я не хочу, не люблю, щоб мене так хвалили. Я ж ніякий не бізнесмен. Все життя живу у своєму селі. Я простий трудяга. Що про мене писати?

– Ви вистояли…

– Так. Бо вирішив далі жити. Я зрозумів, що тільки на себе треба надіятися і боротися за життя… Бо від нашої влади допомоги не завжди діждешся. Тому я стараюся до чиновників не звертатись, бо допомоги – нуль…

– А що це за бак такий величезний?

– Це мої батьки, колишні колгоспники, молоко приймають. Підприємець Бащук Володимир Васильович запропонував їм цю роботу. 

І далі про себе:

– Найбільше мені служать мої руки (дивлюсь – поруч інвалідний візок – авт.).

– А як же?.. – обірвала і не наважилася продовжити. 

Він зрозумів:

– На руках. Все на руках.

І тільки тоді, уважно придивившись, я помітила стерті кісточки на руці, на зігнутому кулаці. І синій мізинець. Важко ж пересуватись руками: стираються ґулки на пальцях.

– Колись, у 2012 році, приїхали мене шукати журналісти з Луцька. Жнива. Гаряча пора. Мене вдома не було: я молотив комбайном жито у полі. Знайшли мене там – якраз я косив. Говорили. Питали. “Як? Що?”.

– А ви?

– Що я? Може, не треба, – кажу, – не пишіть… Якось було мені так, що й не сказати.

– Але написали?

– Так, в якійсь обласній газеті.

І так йому було незручно про це говорити, ще більше, ніж про саму трагедію…

І я зрозуміла, чому він так відмовлявся від нашої зустрічі. Великої скромності цей чоловік. Дуже великої. Але йому властива і надзвичайна людська гідність. Він не впав духом. Вистояв. Живе. Працює, незважаючи на таку велику біду.

“Ось із кого треба брати приклад для наслідування, – думала я. – У такий важкий час, коли йде війна, багато каліцтв, багато горя. А життя Миколи Пуся показує і вчить, як треба гідно жити на цій землі. Бо між працею і життям завжди стоїть знак рівності. Працюєш – виживеш. Замаєшся – ні”.

Я не знала, не вміла і не  могла ще щось запитати. Так хвилювалася, що аж ноги тремтіли. Але взяла себе в руки і про себе подумала: "У тебе ноги трясуться, не соромно тобі? А чоловік, дивися, без ніг".

Оготовталась. І знову стала шукати шляхи для продовження розмови. Де поділися мої слова? У душі було так, як на морі у шторм. Перейнялася дуже. І наостанок запитала:

– А про що ви мрієте?

Чоловік трохи розгубився і сказав:

– Якщо чесно, то я про це і ніколи не думав. 

– А тепер, у такий для нас нелегкий воєнний час? Що ви думаєте? Буде мир?

– Надіємося, що так. Як заслужили у Господа Бога, так і буде. Щоб був мир. А все інше – дурниці. 

Пауза… Мовчанка затягнулася. Я чомусь не можу порушити цю тишу. Дивлюсь на цього вродливого сильного чоловіка, з отакими  залізними руками і сталевою волею. І боюся образити його багатослів’ям. А Микола, світла і добра душа, став говорити:

– Мама в церкву ходить. І я твердо знаю, що все дає Бог: і силу, і терпіння. Бог є, все це бачить і помагає. Без Бога ми нічого не варті. Шкода, що є люди, які цього ніяк не розуміють і не цінують.

Попрощалися. Подякувала.

ххх

…Додому йшла пішки. Наздогнала жіночка на скутері, зупинилась, підвезла. Їй років 40. Сама з села Лісняки. Людмила. Але живе у Новій Вижві. По дорозі про родину Пусів додала:

– Прекрасна працьовита сім’я. Дружина Юля по сусідству від них жила, от і побралися. Люблять одне одного. І живуть душа в душу.

ххх