Ми – з України
До невпізнання змінює свій вигляд храм ПЦУ св. Петра і Павла у Голобах. З руїни виросла красуня завдяки ентузіазму, здібностям і працьовитості отця Андрія Сеха. Він і мурує, і криє, і фарбує, і т. п. Його запрошують допомагати зводити церкви в інші міста і села, бо він майстер на всі руки і безвідмовний. На його рахунку – уже кілька церков.
Зачаровує і подвір'я, яке потопає у трояндах і квітах. Зустрічає парафіян статуя Матері Божої, яку доглядає і заквітчує матінка Ірина та небайдужі парафіяни. Надійною підтримкою у церковній справі і фізичній праці став для нього син Андрій. Діти священника здібні, виховані, працьовиті. Діана і Андрій склали ЗНО на 200 балів і стали студентами Львівського університету імені Івана Франка. Були гордістю школи. Думаю, що і там не підведуть. Старається бути подібною до них і найменша – Настя.
Захоплює мене жителька Голоб, учителька початкових класів, яка працює у Поповичах, Ірина Камінська. Працьовита, совісна, безкорислива. Вона стала наче рідна дочка для сусідок- пенсіонерок. Встигає скрізь: вчасно подати показники лічильників вдома, у батьків і у них. Вчасно заплатити. Дати розсаду помідорів і потім їх обробляти, приготувати смачний домашній майонез.
Щось із телевізором у бабусь – “попробую”, щось із мобільним – “гляну”, закрутки зробити – “зараз”! А коли захворіла Афанасія Кобиш (якій 93), доглядала, як рідну: варила їсти, мила, прибирала, розчісувала, постачала продукти. "Я щаслива, що живу на цій вулиці, маючи таких сусідів, як Камінські, Стас, який почує, що я хочу витягти води, мерщій вибігає з хати, витягне воду і занесе в хату", – каже Галина Артемівна Грицюк.
Поважають старість і подружжя лікарів Кобильчуків. Одній Микола Олександрович несе посадкову картоплю, іншій – цьогорічну, стає у пригоді як хірург. Будучи у відпустці, сідає у машину, бере відповідні інструменти і їде знімати гіпс із поламаної руки. За спасибі, бо ми – з України!
Жила і працювала в Голобах учителька Галина Титівна Броневицька. Одинока, без родини. І коли відійшла у засвіти, вдячні учні спорудили їй пам'ятник. Це пам'ятник не тільки їй. Це пам'ятник найвищої моральності, любові, співчуття і розуміння. Це краса людської душі українця!
Існує у Голобах соціальна служба. Це – служба милосердя, бо туди входять люди, які співчувають, хочуть виручати. А керівництво повинно мати на обліку тих, у кого надзвичайно тяжке становище, але згідно із Законом до них не можна залучати соцпрацівника. Є у Голобах сім'я, де обоє прикуті до ліжка. Роками! Є дочка, яка живе з ними, але позмінно працює в Луцьку. Мусить працювати! Невже не можна пояснити соцпрацівникам ситуацію і вийти гуртом посадитти картоплю, а другий раз – зібрати?
Обходяться ж підопічні, коли соцпрацівник у відпустці. Це всього два разочки на рік! Але яка це була б матеріальна і особлива моральна підтримка тим, які у свідомості, але змушені бачити тільки стелю і три стіни! Нехай відчують, що вони непокинуті, незабуті, що ми вміємо дорожити людиною, бо ми – українці. А це ж всього два дні на рік не відвідати своїх підопічних, а зробити добро іншій людині, яка цього так потребує.
Уявіть себе на місці дочки, яка любить своїх батьків, береже, як може. Найняла доглядальницю на ті дні, коли на роботі. Дуже совісна жінка. Дай, Боже, їй здоров'я за те, що співчуває людям і розділяє їх біль. Всі розуміють, що, відбувши добу на роботі, людина потребує відпочинку, а тут далеко до нього. Це для роздуму і виправлення становища.
Можливо, не всім сподобаються мої думки, то нехай вибачають, але так не повинно бути. Боляче про таке писати, але й мовчати далі не можу.
Лідія ГАРЛІНСЬКА.
До невпізнання змінює свій вигляд храм ПЦУ св. Петра і Павла у Голобах. З руїни виросла красуня завдяки ентузіазму, здібностям і працьовитості отця Андрія Сеха. Він і мурує, і криє, і фарбує, і т. п. Його запрошують допомагати зводити церкви в інші міста і села, бо він майстер на всі руки і безвідмовний. На його рахунку – уже кілька церков.
Зачаровує і подвір'я, яке потопає у трояндах і квітах. Зустрічає парафіян статуя Матері Божої, яку доглядає і заквітчує матінка Ірина та небайдужі парафіяни. Надійною підтримкою у церковній справі і фізичній праці став для нього син Андрій. Діти священника здібні, виховані, працьовиті. Діана і Андрій склали ЗНО на 200 балів і стали студентами Львівського університету імені Івана Франка. Були гордістю школи. Думаю, що і там не підведуть. Старається бути подібною до них і найменша – Настя.
Захоплює мене жителька Голоб, учителька початкових класів, яка працює у Поповичах, Ірина Камінська. Працьовита, совісна, безкорислива. Вона стала наче рідна дочка для сусідок- пенсіонерок. Встигає скрізь: вчасно подати показники лічильників вдома, у батьків і у них. Вчасно заплатити. Дати розсаду помідорів і потім їх обробляти, приготувати смачний домашній майонез.
Щось із телевізором у бабусь – “попробую”, щось із мобільним – “гляну”, закрутки зробити – “зараз”! А коли захворіла Афанасія Кобиш (якій 93), доглядала, як рідну: варила їсти, мила, прибирала, розчісувала, постачала продукти. "Я щаслива, що живу на цій вулиці, маючи таких сусідів, як Камінські, Стас, який почує, що я хочу витягти води, мерщій вибігає з хати, витягне воду і занесе в хату", – каже Галина Артемівна Грицюк.
Поважають старість і подружжя лікарів Кобильчуків. Одній Микола Олександрович несе посадкову картоплю, іншій – цьогорічну, стає у пригоді як хірург. Будучи у відпустці, сідає у машину, бере відповідні інструменти і їде знімати гіпс із поламаної руки. За спасибі, бо ми – з України!
Жила і працювала в Голобах учителька Галина Титівна Броневицька. Одинока, без родини. І коли відійшла у засвіти, вдячні учні спорудили їй пам'ятник. Це пам'ятник не тільки їй. Це пам'ятник найвищої моральності, любові, співчуття і розуміння. Це краса людської душі українця!
Існує у Голобах соціальна служба. Це – служба милосердя, бо туди входять люди, які співчувають, хочуть виручати. А керівництво повинно мати на обліку тих, у кого надзвичайно тяжке становище, але згідно із Законом до них не можна залучати соцпрацівника. Є у Голобах сім'я, де обоє прикуті до ліжка. Роками! Є дочка, яка живе з ними, але позмінно працює в Луцьку. Мусить працювати! Невже не можна пояснити соцпрацівникам ситуацію і вийти гуртом посадитти картоплю, а другий раз – зібрати?
Обходяться ж підопічні, коли соцпрацівник у відпустці. Це всього два разочки на рік! Але яка це була б матеріальна і особлива моральна підтримка тим, які у свідомості, але змушені бачити тільки стелю і три стіни! Нехай відчують, що вони непокинуті, незабуті, що ми вміємо дорожити людиною, бо ми – українці. А це ж всього два дні на рік не відвідати своїх підопічних, а зробити добро іншій людині, яка цього так потребує.
Уявіть себе на місці дочки, яка любить своїх батьків, береже, як може. Найняла доглядальницю на ті дні, коли на роботі. Дуже совісна жінка. Дай, Боже, їй здоров'я за те, що співчуває людям і розділяє їх біль. Всі розуміють, що, відбувши добу на роботі, людина потребує відпочинку, а тут далеко до нього. Це для роздуму і виправлення становища.
Можливо, не всім сподобаються мої думки, то нехай вибачають, але так не повинно бути. Боляче про таке писати, але й мовчати далі не можу.
Лідія ГАРЛІНСЬКА.
Ми – з України
Залишити коментар