Щастя не позичиш
Зачепила мене одна життєва історія, тож вирішила поділитися нею з читачами газети.
Жити – це вже щастя. Лишень треба навчитися – просто жити. Щастя не купиш і не позичиш. Це те, що ти, мабуть, заслужив. Тому й буває, що в одного кругом благодать, а в іншого – навпаки.
Арсен змалку купався в розкоші. Батьки не відмовляли ні в чому, бо мали можливість, а він – одинак. От і звик хлопець брати все і мати від того велике задоволення. Але ж рано чи пізно треба за все розплачуватись. Та це не дуже його хвилювало. Не вдалось одне, за друге брався, не роблячи з попереднього висновок. Так і жив, як перекотиполе. Батьки не дуже цим переймались, аби здоровий був. Колись порозумнішає.
А діти – це екзамен, який батьки складають перед Богом. Батьки Арсенові не склали його.
Звабивши дівчину, Арсен залишив її наодинці з дитям. Може, це не його, кинув їй на прощання і зник.
А Олеся? Знала, що він пестунчик і все має: дім у батьків, машина, дача… На що надіялась? Попасти в рай?
Вона жила з бабусею, бо батька й не знала. Він ще до народження доньки залишив цей світ через хворобу. А мати, як і багато таких, шукала щастя–долю в Італії. Дочці присилала через земляків гроші, аби вчилась. А вона ото так навчилась…
Щастя, що бабуся поруч і допомагала глядіти правнучка.
Коли ж мати дізналася про її вчинок, відмовилась посилати гроші. На бабусину пенсію не дуже надіялась, бо старенькій самій треба було на все. Допомога від держави як матері-одиночці її не тішила, бо це виходить, що син лише народився і вже матір годує, а не вона його. Прикро! Ті гроші на книжку клала синові на майбутнє.
Вирішила шукати роботу. А куди ж без освіти? Або санітаркою, або прибиральницею чи посудомийкою. От і мила посуд в ресторані. На чоловіків і не дивилась. Обпеклась раз – і на все життя наука. Зате на неї задивлялись: молода, красива, прудка в роботі. Якось навіть директор ресторану звернув на неї увагу. Чому така, мовляв, в розквіті краси і молодості, працює, а не вчиться чи не шукає більш престижнішої роботи? А коли взнав, перейнявся співчуттям до дівчини.
– Життя зламалось, пішло під укіс. Моє щастя десь загубилось. Більше його не шукатиму, буду жити для сина, виховуватиму так, щоб не був підлим, як його батько.
Нічого не сказав Петро Іванович. Але з того часу придивлявся до Олесі.
Якось, прослідкувавши за нею, побачив з дитям, коли у вихідний відпочивала в парку. Задивився не на неї, а на хлопчика. Таке миле дитя. У нього аж серце защеміло. І оце ж дитя вже безбатченко? Як же складеться його доля? Сидів у машині недалеко і думу думав…
…І згадалось своє. Дитячий будинок, бо батьків не знав і не відав. Школа, армія. А там пройшов крізь пекло Афганістану. Був у складі миротворців в Косово. Знав лише тяжкі випробування. А коли вернувся живий-здоровий, розпочав з нуля. Про одруження і мови не було, бо куди ж приведе дружину, як сам не має кутка? Вчився заочно в торгово-економічному виші і працював на будівництві. Спочатку жив у гуртожитку. Потім заробив на квартиру. Тепер можна й сім’ю заводити. Оглянувся, аж уже за 30 перевалило. Хто ж за старого заміж піде? А як же хотілось, ніколи не маючи сім’ї, мати власну. Прихильниць було багато. Де ж: ресторатор, квартира, машина. Та жодна не хвилювала, не зачепила серце. А тут не стільки Олеся, як ще її синочок приглянувся…
…Підійшов, привітався, взяв малого на руки.
– Ой, Петре Івановичу, несподівана зустріч! А сама подумала: як було б гарно, щоб це був татко для синочка.
– Не Петро Іванович, а Петро. Я не на службі, а на відпочинку. А зустріч сподівана і запланована.
–?...
–Так, так, Олесю. Я давно слідкую за тобою і хочу тобі запропонувати стати моєю дружиною. Досить мені холостякувати, а малому твоєму рости без батька. Ну як, Руслане Петровичу, поцілуй татка, я давно скучив за тобою, – і перший чмокнув малого в обидві щічки.
– Вже нагулялись? Ідемо додому.
– Куди? – це Олеся здивовано.
– Як куди? До мене. Чи, може, мама, Русланчику, не хоче такого татка старого для тебе? Хоче молодого?
Олеся заплакала, підійшла, поцілувала Петра.
– Це знак згоди значить?
– Таке щастя мені й не снилось. Я вже не кажу про себе, бо давно Ви як людина мені сподобались, а зворушило ще й те, що рідний батько відмовився від сина, а чужий став ріднішим. Треба ж бабусю повідомити, щоб не хвилювалась.
– А бабуся все знає і рада за нас з тобою.
–?..
– Я вже був у неї, ми все обговорили. І вона збирає речі, бо ми і її заберемо. Обіцяла глядіти Русланчика, а ти будеш вчитися.
Олеся знову заплакала від хвилювання.
– Сьогодні я, мабуть, найщасливіша за всіх людей.
– Не тільки ти, а ми втрьох щасливі, – мовив Петро і обняв ще й Олесю. – А сльози сьогодні і завжди, щоб були останні.
–Це від радості і щастя.
Валентина ОСТАПЧУК.
Зачепила мене одна життєва історія, тож вирішила поділитися нею з читачами газети.
Жити – це вже щастя. Лишень треба навчитися – просто жити. Щастя не купиш і не позичиш. Це те, що ти, мабуть, заслужив. Тому й буває, що в одного кругом благодать, а в іншого – навпаки.
Арсен змалку купався в розкоші. Батьки не відмовляли ні в чому, бо мали можливість, а він – одинак. От і звик хлопець брати все і мати від того велике задоволення. Але ж рано чи пізно треба за все розплачуватись. Та це не дуже його хвилювало. Не вдалось одне, за друге брався, не роблячи з попереднього висновок. Так і жив, як перекотиполе. Батьки не дуже цим переймались, аби здоровий був. Колись порозумнішає.
А діти – це екзамен, який батьки складають перед Богом. Батьки Арсенові не склали його.
Звабивши дівчину, Арсен залишив її наодинці з дитям. Може, це не його, кинув їй на прощання і зник.
А Олеся? Знала, що він пестунчик і все має: дім у батьків, машина, дача… На що надіялась? Попасти в рай?
Вона жила з бабусею, бо батька й не знала. Він ще до народження доньки залишив цей світ через хворобу. А мати, як і багато таких, шукала щастя–долю в Італії. Дочці присилала через земляків гроші, аби вчилась. А вона ото так навчилась…
Щастя, що бабуся поруч і допомагала глядіти правнучка.
Коли ж мати дізналася про її вчинок, відмовилась посилати гроші. На бабусину пенсію не дуже надіялась, бо старенькій самій треба було на все. Допомога від держави як матері-одиночці її не тішила, бо це виходить, що син лише народився і вже матір годує, а не вона його. Прикро! Ті гроші на книжку клала синові на майбутнє.
Вирішила шукати роботу. А куди ж без освіти? Або санітаркою, або прибиральницею чи посудомийкою. От і мила посуд в ресторані. На чоловіків і не дивилась. Обпеклась раз – і на все життя наука. Зате на неї задивлялись: молода, красива, прудка в роботі. Якось навіть директор ресторану звернув на неї увагу. Чому така, мовляв, в розквіті краси і молодості, працює, а не вчиться чи не шукає більш престижнішої роботи? А коли взнав, перейнявся співчуттям до дівчини.
– Життя зламалось, пішло під укіс. Моє щастя десь загубилось. Більше його не шукатиму, буду жити для сина, виховуватиму так, щоб не був підлим, як його батько.
Нічого не сказав Петро Іванович. Але з того часу придивлявся до Олесі.
Якось, прослідкувавши за нею, побачив з дитям, коли у вихідний відпочивала в парку. Задивився не на неї, а на хлопчика. Таке миле дитя. У нього аж серце защеміло. І оце ж дитя вже безбатченко? Як же складеться його доля? Сидів у машині недалеко і думу думав…
…І згадалось своє. Дитячий будинок, бо батьків не знав і не відав. Школа, армія. А там пройшов крізь пекло Афганістану. Був у складі миротворців в Косово. Знав лише тяжкі випробування. А коли вернувся живий-здоровий, розпочав з нуля. Про одруження і мови не було, бо куди ж приведе дружину, як сам не має кутка? Вчився заочно в торгово-економічному виші і працював на будівництві. Спочатку жив у гуртожитку. Потім заробив на квартиру. Тепер можна й сім’ю заводити. Оглянувся, аж уже за 30 перевалило. Хто ж за старого заміж піде? А як же хотілось, ніколи не маючи сім’ї, мати власну. Прихильниць було багато. Де ж: ресторатор, квартира, машина. Та жодна не хвилювала, не зачепила серце. А тут не стільки Олеся, як ще її синочок приглянувся…
…Підійшов, привітався, взяв малого на руки.
– Ой, Петре Івановичу, несподівана зустріч! А сама подумала: як було б гарно, щоб це був татко для синочка.
– Не Петро Іванович, а Петро. Я не на службі, а на відпочинку. А зустріч сподівана і запланована.
–?...
–Так, так, Олесю. Я давно слідкую за тобою і хочу тобі запропонувати стати моєю дружиною. Досить мені холостякувати, а малому твоєму рости без батька. Ну як, Руслане Петровичу, поцілуй татка, я давно скучив за тобою, – і перший чмокнув малого в обидві щічки.
– Вже нагулялись? Ідемо додому.
– Куди? – це Олеся здивовано.
– Як куди? До мене. Чи, може, мама, Русланчику, не хоче такого татка старого для тебе? Хоче молодого?
Олеся заплакала, підійшла, поцілувала Петра.
– Це знак згоди значить?
– Таке щастя мені й не снилось. Я вже не кажу про себе, бо давно Ви як людина мені сподобались, а зворушило ще й те, що рідний батько відмовився від сина, а чужий став ріднішим. Треба ж бабусю повідомити, щоб не хвилювалась.
– А бабуся все знає і рада за нас з тобою.
–?..
– Я вже був у неї, ми все обговорили. І вона збирає речі, бо ми і її заберемо. Обіцяла глядіти Русланчика, а ти будеш вчитися.
Олеся знову заплакала від хвилювання.
– Сьогодні я, мабуть, найщасливіша за всіх людей.
– Не тільки ти, а ми втрьох щасливі, – мовив Петро і обняв ще й Олесю. – А сльози сьогодні і завжди, щоб були останні.
–Це від радості і щастя.
Валентина ОСТАПЧУК.
Щастя не позичиш
Залишити коментар