Нам світять високі Стожари
На отчій землі
Десь на крайнебі клубочаться хмари,
Просвіток дальній в туманній імлі.
Доки нам світять високі Стожари,
Ми не здригнемось на отчій землі.
Предки недарма вороних сідлали,
З піхов виймаючи гострі шаблі.
Доки нам світять високі Стожари,
Ми не ослабнем на отчій землі.
Ранок століття зніма окуляри,
Сповідь твою понесуть журавлі.
Доки нам світять високі Стожари,
Ми не зігнемось на отчій землі.
Мила, прокинься, весняні заграви
Вже заблукали на яснім чолі.
Доки нам світять високі Стожари,
Ми не зблукаєм на отчій землі.
Хтось із блаженством іде до відправи,
Хтось боронити Вітчизну звелів.
Доки нам світять високі Стожари,
Ми не відступим на отчій землі.
Рід хліборобський піде за оралом,
В кузнях задзвонять нові ковалі.
Доки нам світять високі Стожари,
Ми обнадієм на отчій землі.
Час не шукати зманливої слави,
Завжди прямуєм на міцнім крилі.
Доки нам світять високі Стожари,
Ми ще змужнієм на отчій землі.
Дай ожити струні
По життєвих стежках пролітаєш на крилах
І вино молодо ще в очах твоїх бродить.
Може, комусь щасливу надію збудила,
Чи приносила радість журливу
За велінням жіночої вроди.
Зупинися на мить, незнайомко зваблива,
Дай ожити струні призабутих мелодій.
Промайне і замрія твоя полохлива,
І усмішка, як виклик, цнотлива,
Потривожені спалахом вроди.
В’язь остуджених стежин
Позабута хутірська доріжка
Не згубила свого путівця.
Вишивка зеленого моріжка
Повелась у густих пшеницях.
Орачі карнали череслами,
Землеміри зносили межу,
А вона, затравлена літами,
Вже свою вистелює стежу.
Битим шляхом стогнуть ваговози,
Хтось до рідних курить на авто,
Лиш сюди, де всохли верболози,
Не заверне із гостей ніхто.
Та вона, напевно, пам'ятає
Дзвін копит на сиві вужари.
Юнки сміх в зеленому розмаї,
Хресний хід посушної пори.
Не забула співи вечорові
Горлиць молодих на виданні,
Як за милі личка чорноброві
Парубки чубились хутірні.
Прилітав із вирію лелека,
А звідсіль везли на чужину.
І листи приходили здалека
У її обжиту глушину.
Вишнею згасала біля хати,
Спомином лишилася для всіх.
Не одного виряджала мати
На розвилку хутірських доріг.
А тепер візниць уже не чути
І замовк вечірній передзвін.
Та чомусь все манить завернути
Бліда в'язь остуджених стежин.
Непогасна свіча
Як довкола потіха, то ти замовкаєш
І здивований блиск промайне на очах.
Я не знаю чому, але ніжно зітхаєш,
Коли присмак зігріє тремтяча свіча.
Повсякчас потаємна, стрімка, невпізнана,
Хоч сльозою зринає неждана печаль.
Повернися обличчям, шаноблива панна,
Розбуди, заворож, мерехтлива свіча!
Ти хмурнієш тоді, як подруги ридають,
І щебечеш на слух, як дзюркоче ручай.
За вечірнім вікном блискавиці палають,
Розбуди, полони, неповторна свіча!
Спом’янемо минувшини роки воскреслі,
Берег річки надій і далекий причал,
Що з собою взяли і чого не пронесли.
Розбуди, потривож, непогасна свіча.
Нам довіку в житті заповітно судилось,
Що чекаєм підмоги близького плеча.
Забували невдачі, крізь сльози молились,
Розбуди, возсіяй, незрадлива свіча!
Не зав’янув
ще цвіт...
Не зав’янув ще цвіт, заворожений зорями,
Не замовкли дрозди у поліських гаях.
Напливають жита,
Напливають жита молодими прибоями
Та кигичуть чайки на старих болотах.
Десь голубиться річка,
Десь голубиться річка у давньому спомині,
На вербових човнах пропливли береги.
Затепліли лататтям,
Затепліли лататтям остуджені повені,
В оксамит-шаровари вдяглися луги.
На селі розпогодиться,
На селі розпогодиться красною дниною,
Вийде ранок збивати росу на траві.
У розквітлих садках,
У розквітлих садках пахне медом, калиною
Та родинним димком на вишневій зорі.
Обнімається вітер,
Обнімається вітер із синіми хмарами,
А веселка рушник розіслала рясний.
Небеса нам засвітять,
Небеса нам засвітять нічними загравами
На щасливо безсрібнім весіллі весни.
Заграє знов
у хаті скрипка
Там, де дуби стоять крислаті,
Між ними сосна, що зігнулась,
Прийшла дівчина гриби збирати,
Але додому не повернулась.
Одні казали: мов, заблукала
(Таке буває ненароком).
А інші – начебто спіткала
Якогось зайду-приволоку.
В тяжкій журбі кохана мама,
Бабуся сльози проливає.
Вони засліпли від нестями,
Яка їм біллю серце крає.
…Можливо, стукне в рідну шибку
Та усміхнеться на порозі.
І знов заграє у хаті скрипка,
Що так подобалась небозі.
Шепне на вушко, що закохалась
Без тями в хлопця молодого,
І як любила, як признавалась,
Бо це ж усе іде від Бога.
Її знайшли поспіль замрійну
У безнадійнім чаруванні.
Тремти, тремти, зоря вечірня,
Нагадуй радісне світання.
Її знайшли в глухому лісі
Хоч зголоднілу та живою.
Дрозди співали на узліссі,
Дуби шептались між собою.
Рідні краєвиди
Стохід розлився, поплив осокою,
Тихі оселі ще тануть в імлі.
Дід моложаво сідає з косою,
Внука примостить на хисткім човні.
Берег пологий і верби похилі,
Б’ють на ковбанях прачами лини.
Врозтіч збігають розвеслені хвилі,
Річка свої додивляється сни.
Сіно в заплавах на часі косити,
Онде пасеться яка череда!
Йдуть спозарання по стежці
промитій,
В заростях хлюпає тепла вода.
Ляжуть оберемком мокрі покоси,
В добрім захваті не зігнеш спини.
Дід крізь очей нестаріючу просинь
Молить, щоб день не захмаривсь
ясний.
На суходолі в розщепі береза
Сіно досушить ув копицях.
Парно шурхочуть наклепані леза.
Сочиться піт з молодого лиця.
…Стохід улігся, зашерх осокою,
Дідова хата в старому садку.
Внук до села приїздить головою,
Школу виводять майстри гомінку.
Світи вогонь прожитих стріч
Спіткались з нею віч-на-віч
Через років десятиліття.
Гори вогонь минулих стріч,
Тремти в росі зелене віття.
В житті зазнали протиріч,
Були невдачі і падіння.
Світи вогонь забутих стріч,
Не засихай, старе коріння.
Думки летіли усебіч,
Та зцілились в буденній прозі.
Іскрись вогонь далеких стріч
На кожним обраній дорозі.
Знайомих друзів не каліч
Чи гірким словом чи діянням.
Жеврій вогонь тривожних стріч,
Буди найкращі поривання.
Згадаймо й тих, хто потойбіч
Про себе пам'ять воскрешає.
Явись вогонь нетлінних стріч,
Який ніколи не згасає.
Чи хмарний день, чи в зорях ніч,
Свої видніються стожари.
Палай вогонь жаданих стріч,
Як весняні горять заграви.
…Зустрілись з нею віч-на-віч
Зі слізьми споминів і згадок.
Сіяй вогонь прожитих стріч,
Що для душі – незримий спадок.
Ігор ПАВЛЮК.
НА СВІТЛИНАХ: Ігор Павлюк в молоді роки; редактор газети “Вісті Ковельщини” Микола Вельма вручає своєму заступнику вітальний адрес з нагоди ювілею.
Фото з архіву автора.
На отчій землі
Десь на крайнебі клубочаться хмари,
Просвіток дальній в туманній імлі.
Доки нам світять високі Стожари,
Ми не здригнемось на отчій землі.
Предки недарма вороних сідлали,
З піхов виймаючи гострі шаблі.
Доки нам світять високі Стожари,
Ми не ослабнем на отчій землі.
Ранок століття зніма окуляри,
Сповідь твою понесуть журавлі.
Доки нам світять високі Стожари,
Ми не зігнемось на отчій землі.
Мила, прокинься, весняні заграви
Вже заблукали на яснім чолі.
Доки нам світять високі Стожари,
Ми не зблукаєм на отчій землі.
Хтось із блаженством іде до відправи,
Хтось боронити Вітчизну звелів.
Доки нам світять високі Стожари,
Ми не відступим на отчій землі.
Рід хліборобський піде за оралом,
В кузнях задзвонять нові ковалі.
Доки нам світять високі Стожари,
Ми обнадієм на отчій землі.
Час не шукати зманливої слави,
Завжди прямуєм на міцнім крилі.
Доки нам світять високі Стожари,
Ми ще змужнієм на отчій землі.
Дай ожити струні
По життєвих стежках пролітаєш на крилах
І вино молодо ще в очах твоїх бродить.
Може, комусь щасливу надію збудила,
Чи приносила радість журливу
За велінням жіночої вроди.
Зупинися на мить, незнайомко зваблива,
Дай ожити струні призабутих мелодій.
Промайне і замрія твоя полохлива,
І усмішка, як виклик, цнотлива,
Потривожені спалахом вроди.
В’язь остуджених стежин
Позабута хутірська доріжка
Не згубила свого путівця.
Вишивка зеленого моріжка
Повелась у густих пшеницях.
Орачі карнали череслами,
Землеміри зносили межу,
А вона, затравлена літами,
Вже свою вистелює стежу.
Битим шляхом стогнуть ваговози,
Хтось до рідних курить на авто,
Лиш сюди, де всохли верболози,
Не заверне із гостей ніхто.
Та вона, напевно, пам'ятає
Дзвін копит на сиві вужари.
Юнки сміх в зеленому розмаї,
Хресний хід посушної пори.
Не забула співи вечорові
Горлиць молодих на виданні,
Як за милі личка чорноброві
Парубки чубились хутірні.
Прилітав із вирію лелека,
А звідсіль везли на чужину.
І листи приходили здалека
У її обжиту глушину.
Вишнею згасала біля хати,
Спомином лишилася для всіх.
Не одного виряджала мати
На розвилку хутірських доріг.
А тепер візниць уже не чути
І замовк вечірній передзвін.
Та чомусь все манить завернути
Бліда в'язь остуджених стежин.
Непогасна свіча
Як довкола потіха, то ти замовкаєш
І здивований блиск промайне на очах.
Я не знаю чому, але ніжно зітхаєш,
Коли присмак зігріє тремтяча свіча.
Повсякчас потаємна, стрімка, невпізнана,
Хоч сльозою зринає неждана печаль.
Повернися обличчям, шаноблива панна,
Розбуди, заворож, мерехтлива свіча!
Ти хмурнієш тоді, як подруги ридають,
І щебечеш на слух, як дзюркоче ручай.
За вечірнім вікном блискавиці палають,
Розбуди, полони, неповторна свіча!
Спом’янемо минувшини роки воскреслі,
Берег річки надій і далекий причал,
Що з собою взяли і чого не пронесли.
Розбуди, потривож, непогасна свіча.
Нам довіку в житті заповітно судилось,
Що чекаєм підмоги близького плеча.
Забували невдачі, крізь сльози молились,
Розбуди, возсіяй, незрадлива свіча!
Не зав’янув ще цвіт...
Не зав’янув ще цвіт, заворожений зорями,
Не замовкли дрозди у поліських гаях.
Напливають жита,
Напливають жита молодими прибоями
Та кигичуть чайки на старих болотах.
Десь голубиться річка,
Десь голубиться річка у давньому спомині,
На вербових човнах пропливли береги.
Затепліли лататтям,
Затепліли лататтям остуджені повені,
В оксамит-шаровари вдяглися луги.
На селі розпогодиться,
На селі розпогодиться красною дниною,
Вийде ранок збивати росу на траві.
У розквітлих садках,
У розквітлих садках пахне медом, калиною
Та родинним димком на вишневій зорі.
Обнімається вітер,
Обнімається вітер із синіми хмарами,
А веселка рушник розіслала рясний.
Небеса нам засвітять,
Небеса нам засвітять нічними загравами
На щасливо безсрібнім весіллі весни.
Заграє знов у хаті скрипка
Там, де дуби стоять крислаті,
Між ними сосна, що зігнулась,
Прийшла дівчина гриби збирати,
Але додому не повернулась.
Одні казали: мов, заблукала
(Таке буває ненароком).
А інші – начебто спіткала
Якогось зайду-приволоку.
В тяжкій журбі кохана мама,
Бабуся сльози проливає.
Вони засліпли від нестями,
Яка їм біллю серце крає.
…Можливо, стукне в рідну шибку
Та усміхнеться на порозі.
І знов заграє у хаті скрипка,
Що так подобалась небозі.
Шепне на вушко, що закохалась
Без тями в хлопця молодого,
І як любила, як признавалась,
Бо це ж усе іде від Бога.
Її знайшли поспіль замрійну
У безнадійнім чаруванні.
Тремти, тремти, зоря вечірня,
Нагадуй радісне світання.
Її знайшли в глухому лісі
Хоч зголоднілу та живою.
Дрозди співали на узліссі,
Дуби шептались між собою.
Рідні краєвиди
Стохід розлився, поплив осокою,
Тихі оселі ще тануть в імлі.
Дід моложаво сідає з косою,
Внука примостить на хисткім човні.
Берег пологий і верби похилі,
Б’ють на ковбанях прачами лини.
Врозтіч збігають розвеслені хвилі,
Річка свої додивляється сни.
Сіно в заплавах на часі косити,
Онде пасеться яка череда!
Йдуть спозарання по стежці промитій,
В заростях хлюпає тепла вода.
Ляжуть оберемком мокрі покоси,
В добрім захваті не зігнеш спини.
Дід крізь очей нестаріючу просинь
Молить, щоб день не захмаривсь ясний.
На суходолі в розщепі береза
Сіно досушить ув копицях.
Парно шурхочуть наклепані леза.
Сочиться піт з молодого лиця.
…Стохід улігся, зашерх осокою,
Дідова хата в старому садку.
Внук до села приїздить головою,
Школу виводять майстри гомінку.
Світи вогонь прожитих стріч
Спіткались з нею віч-на-віч
Через років десятиліття.
Гори вогонь минулих стріч,
Тремти в росі зелене віття.
В житті зазнали протиріч,
Були невдачі і падіння.
Світи вогонь забутих стріч,
Не засихай, старе коріння.
Думки летіли усебіч,
Та зцілились в буденній прозі.
Іскрись вогонь далеких стріч
На кожним обраній дорозі.
Знайомих друзів не каліч
Чи гірким словом чи діянням.
Жеврій вогонь тривожних стріч,
Буди найкращі поривання.
Згадаймо й тих, хто потойбіч
Про себе пам'ять воскрешає.
Явись вогонь нетлінних стріч,
Який ніколи не згасає.
Чи хмарний день, чи в зорях ніч,
Свої видніються стожари.
Палай вогонь жаданих стріч,
Як весняні горять заграви.
…Зустрілись з нею віч-на-віч
Зі слізьми споминів і згадок.
Сіяй вогонь прожитих стріч,
Що для душі – незримий спадок.
Ігор ПАВЛЮК.
НА СВІТЛИНАХ: Ігор Павлюк в молоді роки; редактор газети “Вісті Ковельщини” Микола Вельма вручає своєму заступнику вітальний адрес з нагоди ювілею.
Фото з архіву автора.
Нам світять високі Стожари
Залишити коментар