Повідомлення в номер / Схаменися, світе!

Серце кров’ю обливається, коли чуєш і читаєш про їх звірства, про щоденні обстріли житлових кварталів, об’єктів так званої критичної інфраструктури. Це вдвічі, втричі жахливіше, аніж бої на фронті. Адже без світла, води, тепла залишаються дітки, їх матері, бабусі й дідусі, хворі, немічні.

Це ж якими нелюдами треба бути, не боятися ні Бога, ні чорта, щоб чинити подібні звірства! В такій ситуації, коли фактично  триває відвертий геноцид нації, вдень і вночі мали б  засідати ООН, її Рада Безпеки, європарламент та інші міжнародні інституції. «Кулаком по столу» повинен грюкнути НАТО, голосно сказавши путіну: «Зупинися, кате!  Ще один постріл по мирних українських містах, і ти – труп!».

Аж – ні. Роблять вигляд, що обурюються, співчувають українцям, які стікають кров’ю, але в бій проти російських бандитів не дуже поспішають. Майже щоденно чуємо, як «глибоко занепокоєні» варварськими діями московії, як «засуджують» агресивні наміри кремля, як «піклуються» про незалежність і територіальну цілісність України і т. д., і т. п. Слава Богу, що хоч  надають військову допомогу.   

Допомога технікою, озброєнням нам, безперечно, потрібна.  Але ж на полі бою вмирають НАШІ воїни, НАШІ Герої, у кожного з яких є (були!) діти, онуки, батьки, кохані дружини. Від іранських безпілотників щоденно гинуть безневинні люди. Примара голоду і холоду дедалі помітніше витає над країною.  

Тривогам нашим немає ні кінця – ні краю. Ні вдень. Ні вночі. Болять і душа, і серце. Й мимоволі спливають на згадку слова Сергія Борщевського, українського письменника, науковця під заголовком «Західним партнерам»:

Коли Парижі ваші та Берліни

Топтатиме орда, несамохіть

Згадайте хресні муки України, 

Яка благала вас:   “Допоможіть!”

Не в змозі врятуватись від навали,

Свої країни здаючи орді,

Згадайте, як тоді ви «співчували»,

Які були «стурбовані» тоді.

Як спонукали до переговорів

Із тими, хто сидіти мав би у тюрмі,

Повчали після трьох голодоморів

Й кількох століть в  московському ярмі.

Згадайте все: як гинули герої,

Як кров лилася і палав Донбас…

А ми ж у вас просили тільки зброї,

Щоб захистити і себе, і вас.

Цей вірш написаний  7 лютого 2015 року й  опублікований в «Літературній Україні». З тих пір минуло більш, як сім літ.

На жаль, слова поета актуальні й сьогодні.

Михайло КУЗЬМУК.

У ці холодні передзимові дні часом здається, що страшніших часів Україна не переживала. Навіть деякі  гітлерівці, як розповідають старі люди, були милосердніші, аніж теперішні рашисти. 

Серце кров’ю обливається, коли чуєш і читаєш про їх звірства, про щоденні обстріли житлових кварталів, об’єктів так званої критичної інфраструктури. Це вдвічі, втричі жахливіше, аніж бої на фронті. Адже без світла, води, тепла залишаються дітки, їх матері, бабусі й дідусі, хворі, немічні.

Це ж якими нелюдами треба бути, не боятися ні Бога, ні чорта, щоб чинити подібні звірства! В такій ситуації, коли фактично  триває відвертий геноцид нації, вдень і вночі мали б  засідати ООН, її Рада Безпеки, європарламент та інші міжнародні інституції. «Кулаком по столу» повинен грюкнути НАТО, голосно сказавши путіну: «Зупинися, кате!  Ще один постріл по мирних українських містах, і ти – труп!».

Аж – ні. Роблять вигляд, що обурюються, співчувають українцям, які стікають кров’ю, але в бій проти російських бандитів не дуже поспішають. Майже щоденно чуємо, як «глибоко занепокоєні» варварськими діями московії, як «засуджують» агресивні наміри кремля, як «піклуються» про незалежність і територіальну цілісність України і т. д., і т. п. Слава Богу, що хоч  надають військову допомогу.   

Допомога технікою, озброєнням нам, безперечно, потрібна.  Але ж на полі бою вмирають НАШІ воїни, НАШІ Герої, у кожного з яких є (були!) діти, онуки, батьки, кохані дружини. Від іранських безпілотників щоденно гинуть безневинні люди. Примара голоду і холоду дедалі помітніше витає над країною.  

Тривогам нашим немає ні кінця – ні краю. Ні вдень. Ні вночі. Болять і душа, і серце. Й мимоволі спливають на згадку слова Сергія Борщевського, українського письменника, науковця під заголовком «Західним партнерам»:

Цей вірш написаний  7 лютого 2015 року й  опублікований в «Літературній Україні». З тих пір минуло більш, як сім літ.

На жаль, слова поета актуальні й сьогодні.