Повідомлення в номер / Життя прожити – не поле перейти

“У всякого своя доля і свій шлях широкий”.

Тарас Шевченко.

Дорогі мої читачі. Я продовжую працювати над наступною книгою “Стара Вижівка і старовижівчани”. Зібралося уже чимало рукописів про наших людей, про їхнє життя.

Сьогодні я пропоную вашій увазі одну з розповідей, яка увійде до цієї книги. Це документальна оповідь про Сливку (Томчук) Євгенію Олексіївну, 1943 року народження. Чому саме про неї?  Можливо, тому, що нещодавно ця поважного віку  жінка відсвяткувала свій 79-й день народження. Хочу висловити їй своє вітання. 

Скромна і тиха, чесна і щира, вона щонеділі поспішає до Свято-Преображенського храму. І хоч нелегко їй живеться на самоті, але вона шукає спілкування з людьми, стежить за порядком на своєму обійсті і просто живе. У Бога всі люди рівні. “У всякого своя доля і свій шлях широкий”…

...Одного зимового дня, уже надвечір, у моє вікно постукали.

— Хто там? — запитую.

Із сутінків виринає постать.

— То я, Женя, — несміливо відповіла  жінка.

— Заходьте…

Схвильована, починає розповідати свою історію і хоче, щоб про неї написали.  Читайте цю сповідь (далі написано мовою Євгенії Томчук).

ххх

Народилася я 15 вересня 1943 року на хуторі Сокирчич (що коло верби). Знаходився він біля Старої Вижівки. Моя мати мала троє діток: Олександра, Григорія, а найменшою була я, Женя. Брат Олександр помер маленьким (у два роки). Григорій теж давно помер. Осталася я. Назвали мене на честь моєї хрещеної матері з Чевеля, бо батько мій — Олексій Сливка — теж був родом із цього села. А мати — корінна вижівчанка. Я до шести років не могла ходити. А потім якось стала на ноги. Батько побудував на хуторі нову хату, але німці її спалили. Добре, що тут, на хуторі, жила моя тітка Федоська. Батька мого забрали у трудову армію. Облава була в Сереховичах, а із Серехович завезли їх в Караганду. Сім довгих років мати ждала свого чоловіка. 

Одного разу, коли вона пасла корови на хуторі біля Лопаткового плеса, прийшов чоловік із Мельників, що був із батьком, і спитав:

— Ти така і така-то?

— Так. Я — Марина Сливка.

— Не жди вже свого чоловіка. Нема вже його. Я особисто його поховав...

Другий чоловік моєї матері — Вакуліч Михайло. Він торгував у магазині. Якось сталася там пожежа, за що він відбув покарання. Повернувся 1956 року голодний і холодний.  Із цебрика їв свинячу картоплю і ніяк наїстися не міг. Казав, що на Півночі їв соснові шишки. 

Хлопук Денис, наш сусід у Старій Вижві, порадив Михайлові зійтися з моєю матір’ю Мариною, бо з дружиною Теклею Михайло вже не проживав.

Хату, у якій я зараз живу, будували з дерева, яке ми купили у батька, тепер вже покійного, Макарука Івана. Я ходила до школи у кирзових чоботах і в фуфайці. Так само і брат Гриша. Пасла корови, а Гриша — коні. І Коля, брат мій двоюрідний, теж пас. 

Мати прожила 64 роки. Нелегке у неї було життя. Але з Вакулічем жили вони дружно. Він любив читати історичні книги про князя Володимира. Нарешті у 1971 році побудували хату. Помер Михайло Вакуліч  у віці 82 роки. Хворів, задихався: астма. Не раз викликали до нього швидку допомогу.

ххх

Я вийшла заміж за Томчука Миколу із села Борзова. Розписував нас у Седлищі батько Анатолія Євтушика, що колись працював у військкоматі. Мій чоловік був військовим. Прапорщик. Жили ми з ним за кордоном у місті Вюнсдорф. Там була військова частина поблизу міста Ратенів.

Коли закінчився строк служби, то мого чоловіка направили у Мінськ вивчати офіцерську справу. У нас на той час вже народився син Валерій. Прожили ми з чоловіком у шлюбі 11 років. Правду сказати, важко, дуже важко було мені з ним жити. Жорстоким він був до мене. Часто ображав, бив, зраджував... Я влаштувалася  на роботу на пошті. А син тоді вже навчався у другому класі. 

Євгенія Олексіївна переривала свою розповідь сльозами. Жалілася на нелегке сімейне життя, плакала від образи. Деталі цих образ я переповідати не буду. Скажу тільки, що добре побило її життя. 

І в лікарні лежала. І втікала звідти. Приїхала додому. Як увійшла в хату, то мати злякалася. Я дуже хворіла. Три роки не піднімалася. Тоді й прийшов мені лист від чоловіка про розлучення. Сина запитали:

— З ким хочеш жити?

— З папою...

Я дуже-дуже страждала. Вирішила поїхати до своєї дитини. Приїхала. Переночувала у під’їзді. А одна бабуся-сусідка (90 років їй було) сказала синові:

— Приїхала твоя мама. Вона на вулиці...

Зайшла я до хати. А мій чоловік кинувся до мене: “Чого приїхала сюди?”. А в хаті — його друга жінка.

— Хто це? — питаю.

— Тьотя Валя... — відповів мій синок Валерій.

Злющий чоловік хапає мене за груди.

— Не бий мене, — прошуся у нього. — Я ж не до тебе, а до сина приїхала. Ось подарунок: радіола за 200 карбованців.

Колишній чоловік розпорядився, щоб мене відвезли на вокзал. І поїхали ми із сином. За позичені гроші (37 карбованців тоді у мене було) голодні й холодні цілу добу ми їхали із Москви до Бреста... А далі вже сюди, додому.

Згодом сина забрали, бо за рішенням суду він мав проживати з батьком. Я так хотіла повернути свою дитину. Але не змогла за станом здоров’я. Хоч не раз і не два їздила туди до нього.

Шкода, що Микола (чоловік)  налаштовував мого ж  сина Валерія проти мене.

Одного разу я приїхала. Була зима. Каток. Катається Валерій на коньках. А мій колишній чоловік побачив мене і каже синові:

— Бери клюшку і бий ту тьотку по голові.

— І він бив? — схвильовано питаю у Жені.

— Ні, сусід не дав.

— А скільки ж років тоді було хлопцеві?

— Він тоді у  восьмому  класі  був. 

Пройшли роки... Багато води витекло з того часу. Скоро казка мовиться, та не скоро діло робиться. А я пишу далі...

— А чи приїжджав коли ваш синок до вас?

— Так. Більше 20 років тому. Батько його вже помер на той час. Але тепер мій син хворіє. Я говорила з ним по скайпу, бачила його на екрані. Сусіди Панечки дали мені тоді подзвонити. Але більше не дзвонила, щоб сусідам не надоїдати.

— А як же вам живеться?

— Живу... Юрій Леонтійович Кудацький, як ще робив, дров зимою привіз. Дякую. Михайло Петрович  Шлапай   вивіз мені безкоштовно  все після згарища, як сарай у мене згорів. Газовий котел у мене відключений. А дрова треба. 

Люди до мене приходять. Колишні колеги. Я ж із 1977 по 1995 роки робила нянею тут у Старій Вижві в садку. Приходила до мене і Юхимук Зоя Семенівна, і Карпук Галина Миколаївна, і колишня завідуюча Сачук Софія Іванівна, і Патейчук Марія. Хороші люди навколо. І родина у Старій Вижві у мене є.

(Записано  взимку 2019 року).

ххх

Слухала я, писала. І скільки смутку, жалю було в очах цієї жінки... Скільки безнадії.

Життя прожити — не поле перейти. Нелегко його здолати без болю і втрат. І хочеться вірити, що все у житті Євгенії Олексіївни буде добре, бо ж небайдужі навколо люди. Добре слово скажуть чи допоможуть. 

Тож побажаймо їй здоров’я міцного. І надії на краще. Адже і після найтемнішої ночі завжди настає день.

ххх

Цей матеріал зберігався три роки. Але вчорашня розмова з Євгенією  спонукала мене все-таки його надрукувати тепер. Бо Євгенія Томчук прийшла до мене знову.    І сказала:

— Люба, от ти пишеш в газету про різних людей. Чого ж ти не написала про свою маму? Яка ж то була чудова людина. Як же сумлінно   й самовіддано вона працювала завідувачем  дитячого  садка!   Вона і  дрова сама бралася носити, і дерева садила, беручи в руки лопату. І цим запальним прикладом спонукала до роботи підлеглих. Я робила в садку. Я знаю.

— Женя, я написала про те, як керувала моя мама.

— А я в газеті не читала.

— Цей твір надрукований у книзі “На берегах Вижівки — 2” у 2008 році. “Спогади про дитинство” називається. Бачите, пишу: “Світлій пам’яті моєї матері присвячується”. Тут і фотографій є багато. Це свого роду історія дитячого садка. А ви ж там працювали.

— Знаю. Добре знаю твою маму. Нелегко їй було. Але трудилася, як бджілка. І начальство її поважало. 

— Так. Мама вміла працювати з людьми.

— А де можна взяти цю книжку?

— У нас в бібліотеці.

— Мені не дадуть, — зажурено мовила.

— Як так — не дадуть? То я дам. У мене вона одна. Але беріть, читайте, — поклала їй у книзі закладку.

Женя продовжувала говорити:

— По-різному мене сприймають люди. Дехто так якось ніби сторониться. Не завжди відчуваю прихильність. Але я не жаліюсь. От про Іванову Світлану Дмитрівну  хочу сказати, яка то хороша людина: і їсти мені зварить, і принесе. А нещодавно всі дрова мені сама поносила. Спасибі їй.

Дала Євгенії Томчук книгу. Вона, трохи схиливши переді мною голову, у знак вдячності мовила:

— Недарма тебе твоя мати ростила...

Я була дуже зворушена словами цієї жінки. Ніхто і ніколи мені так не казав. І вирішила нарешті про Женю Томчук написати. Бо це мій обов’язок перед людьми. І моє покликання.

НА СВІТЛИНІ: Євгенія Томчук. 

Фото 70-х років.