Якщо на порозі війна…
Черги біля банкоматів і терміналів, банківських відділень та аптек, автозаправок, ажіотаж у супермаркетах… Зачинені садочки та школи, перебої з мобільним зв'язком… Так розпочався ранок 24 лютого для ковельчан на фоні подій, що відбулися в країні: Росія почала наступ на Україну. Володимир Путін виступив з екстреним зверненням до громадян, в якому повідомив про рішення щодо військової “спецоперації” на Донбасі. Російські війська почали атакувати українські кордони.
Ще учора настрої людей особливо не змінювалися. Як налаштовані ковельчани сьогодні й до чого готуються у разі можливої подальшої агресії з боку сусідів? Дізнавалися на вулицях міста.
"Надворі весна. Хочеться жити і радіти. А на душі тривога. Не думала, що доживу до того, що буду так боятися за життя своїх дітей та онуків. Мабуть, за півроку стільки не був ввімкнений телевізор, як за останні дні. Я народилася в останні роки Другої світової війни. Невже доживу ще й до третьої?..", – Неоніла, пенсіонерка.
"Кажуть "нагорі", що паніку люди роблять. А як не панікувати? Потрібно гроші зняти, а банкомат не працює, зв'язку нормального немає. В Луцьку диверсія сталася. Страшно", – Ольга, жителька Люблинця.
"Головне не панікувати. Свою країну захищатиму, скільки сили стане. Звичайно, тривожуся за сина. Він зараз у Львівській області на навчально-тренувальних зборах. Було б спокійніше, якби сім'я трималася гуртом", – Юрій, Люблинець.
"Нормально почуваюся, як завжди. Їду на роботу. Це все навмисне робиться. Я навіть не хочу коментувати", – житель Люблинця.
"У мене син служить у Києві… (плаче – авт.). Зранку, як додзвонилася до нього, казав, що було чути вибухи. Видали їм все: бронежилети, каски… Стоять на постах на посиленому режимі. Більше нічого не знаю", – мешканка Люблинця.
"Тяжка ситуація. Тяжко на душі. Російська Федерація, не зважаючи на міжнародну спільноту та її тиск, все-таки напала на Україну. Щоб не було панічних настроїв, влада має надати людям бачення різних стратегій на ту чи іншу ситуацію", – Микола, пенсіонер.
"Та от стою в черзі в аптеку. Потрібно щось від серця купити, бо, може, ще й, "швидка", як доведеться, не приїде", – Марія.
"…Всі розступилися: їдуть машини з військовими. Люди стоять мовчки і плачуть. "Швидку" щойно викликали: жіночці недобре стало. А тут такі затори…", - написала мені у вайбері моя знайома ковельчанка Тетяна.
"Зберігаймо спокій. Звичайно, занепокоєння є, але паніки не допускаю, бо маю двох дітей. Намагаюся не нагнітати ситуацію, щоб не передавати їм цей весь посил. Зараз вийшла прогулятися, придбати деякі продукти. Щойно була в овочевому кіоску - взагалі ніякої черги. Спокійно взяла все, що мені необхідно, розрахувалася. Ціни поки на рівні. Але чула, що хліба ніде уже немає…", – Анна, ковельчанка.
А от в супермаркетах зранку ажіотаж. Величезні черги, люди із вщент "забитими" кошиками та візочками. Макарони, крупи, борошно, цукор, рулони туалетного паперу… Полиці помітно спустошені.
Зайшла в один із супермаркетів, що в центрі міста – яблуку ніде впасти. Покупці поговорити погоджувалися неохоче, сприймали запитання навіть дещо агресивно.
"Роблю закупи не тільки для своєї сім'ї, але й для бабусі – їй 80 років. Відчуваю паніку, що тут говорити".
"Я вже кілька днів скуповуюся: крупи, сіль, свічки, цукор, сірники. Все-таки страшно", – ковельчанка Людмила.
"Ні, я стратегічних запасів не готую. Але вдома на мене чекають маленькі діти. І щоб їм купити необхідне, мушу стояти кілометрову чергу…", – Анастасія.
Із того чорного "диявольського" четверга минуло три тижні. Українці пережили стільки горя, випробувань, перемог і поразок, що вистачило б не на три трижні, а на три роки.
В кожного мимоволі виникає запитання: чому так сталося? Хто винен у тому, що Путін та його бандитська зграя зважилися на кровопролиття того народу, який кремлівський карлик називав "братським"? Відповідей на ці запитання дуже багато. Як кажуть, у кожного своя правда. Однак, як нам здається, найголовнішою причиною безумства кремлівського фашиста та його оточення стала неадекватна оцінка ситуації в Україні і нестримне прагнення бажане видати за дійсне.
Сьогодні Кремль гарячково шукає винних у тому, що так звана "спецоперація" фактично провалилася, бо влада України, її героїчні Збройні Сили, весь народ сміливо повстали проти однієї з "найсильніших" армій світу, завдаючи їй смертельних ударів у відповідь. Такого кремлівські горе-стратеги не чекали, розпочинаючи криваву бійню 24 лютого ц. р. Так, вони по-звірячому нищать мирне населення, як середньовічні варвари, бомбардують українські міста і села, несуть із собою руїни і жахіття, та не змогли досягти головного – провести блискавичну операцію й захопити Київ, інші великі міста, встановити свій "новий порядок", чого колись прагнув Гітлер.
Проти агресора мужньо повстав український народ. Ворог зазнає величезних втрат у живій силі, танках, ракетах, літаках, гарматах. Світ переконався у тому, що армія РФ не така могутня, як про неї доповідали Путіну генерали-крадії, вона нині деморалізована і на багатьох напрямках фактично зазнає нищівної поразки.
Ніхто сьогодні не знає, як вестиме себе далі політична і військова верхівка Московії, чи не застосує ядерної зброї, адже в агонії окупанти здатні на все. Але в будь-якому разі можна констатувати: Україна перемогла Росію на першому етапі її ілюзорного "бліцкригу". Перемогла ціною величезних жертв і неймовірного героїзму своїх мужніх захисників – воїнів ЗСУ, добровольчих батальйонів, бійців територіальної оборони, волонтерів і всіх небайдужих громадян.
Згідно з опитуванням, проведеним Соціологічною групою Рейтинг упродовж 8-9 березня, 92% опитаних вірять, що Україна відіб'є напад окупантів (з кожним днем цей показник підвищується). Тільки 6% не такі впевнені.
Віра у перемогу України домінує у всіх регіонах країни.
При цьому близько 91% опитаних у всіх регіонах відчувають надію, думаючи про ситуацію в країні. І лише 6% відчувають безвихідь. 57% українців вважають, що Україна переможе вже найближчим часом. Майже всі опитані (97%) планують залишатись в Україні.
Понад 80% розповіли, що допомагають захищати країну: 39% займаються волонтерством, 37% допомагають фінансово, 18% займаються інформаційним супротивом, 12% працюють в критичній інфраструктурі, 10% входять до територіальної оборони. Тільки 19% пояснили, що не мають зараз можливості допомогти (чимало з них – літні люди, але й серед них більшість усіляко підтримує супротив).
Згідно з опитуванням, проведеним 1 березня 98% українців підтримують діяльність Збройних сил України, 93% підтримують діяльність Президента України Володимира Зеленського, 84% підтримують дії місцевої влади.
80% опитаних наголосили, що готові захищати цілісність України зі зброєю в руках. Порівняно з довоєнними часами цей показник значно зріс (2020 року було 59%). Найвищий рівень готовності спостерігається на заході та в центрі країни, менш високий рівень готовності – на півдні та сході.
Соціологи зазначають, що навіть у південно-східних регіонах є надзвичайно високий рівень готовності воювати за Україну (на Півдні – майже 80%, на Сході – майже 60%). У ґендерному розрізі готовність воювати зі зброєю в руках за Україну висловили 90% чоловіків та 70% жінок.
Опитування проводилося 1 березня. Було опитано 1200 осіб методом телефонного інтерв'ю у всіх регіонах України, за винятком окупованих територій Донбасу та Криму.
А чи вірять ковельчани у крах російського окупанта на війні з Україною? Поцікавилися у перехожих.
Сергій (34 роки), працівник комунальної сфери:
– Перемога буде за нами. У будь-якому випадку. Головне не панікувати, жити, працювати… Маю двох маленьких доньок, тому спочатку планував їх з дружиною відправити десь у безпечне місце за кордон. Але в нас спокійно, тому передумали.
Микола (47 років), водій:
– Без сумніву, ми переможемо. Наші люди великі молодці - об'єдналися, допомагають армії, теробороні, один одному. У цьому наша найбільша сила… Я думаю, вони (окупанти) сюди не поткнуться, бо добре знають, що тут навіть жінки і діти дадуть їм раду.
Галина (52 роки), соцпрацівник:
– З першого дня вторгнення ніхто з нас, українців, не сумнівається на чиєму боці перемога. Невимовно шкода наших співвітчизників, яких ненависний ворог вогнем вигнав з рідної домівки. Якщо потрібна якась допомога, нехай їдуть до нас, в Західну Україну. Ми будемо допомагати і об'єднуватися задля цього.
Анна (26 років), домогосподарка:
– Я вірю в перемогу і в те, що це жахіття незабаром закінчиться. В перші дні нападу було дуже страшно: зібрали валізку з усім необхідним, облаштували місце для сховища. Зараз, за можливістю, ходжу допомагати плести сітки. Маю двох маленьких дітей, то з ними допомагає бабуся. Чоловік - в теробороні, каже, щоб спали спокійно…
Тетяна (49 років):
– Україна вистоїть. Інакше й бути не може. Ми вже не зможемо жити під чиїмось диктаторським режимом. Від цього ми відвикли і не зможемо, як росіяни, ховатися, мовчати і десь там потайки існувати.
Євгенія Талеймонівна (83 роки), пенсіонерка:
– Обов'язково перемога буде за нами. Я – “дитина війни”, 1939-го року народження. Мені було лише два роки, як на нашу землю прийшов загарбник. І всі тодішні страшні спогади, все моє тяжке дитинство, як ніколи згадалося. Але сьогоднішнє жахіття, здається, ще страшніше. Плачу за нашими синами та онуками… Але ми вистоїмо. Україна ніколи не здасться.
Тетяна (25 років), перебуває в декретній відпустці:
– Переможуть Бог і Україна! Якщо ми звернемося до Бога, то Він допоможе, і Україна переможе в цій борні. Чула про випадки, коли наступали росіяни, і наші солдати зверталися до Бога, то Він давав їм мудрість, як розставити війська. Наші воїни кажуть, що самі тоді дуже дивувалися.
Олексій (16 років), переселенець з Києва:
– Звичайно, віримо і налаштовані лише на перемогу. Хоча 24 лютого навряд, чи коли вдасться забути… Я живу на Борщагівці. Собі спокійно спали… Я прокинувся від вибухів, які лунали з Бориспільського аеропорту. Тут мама забігає у кімнату і каже, що почалася війна. Ми почали швидко збиратися, хоч і не вірили в це… Просиділи у бомбосховищі кілька днів і 2 березня вже були в Ковелі. Нашій Борщагівці дісталося, стріляли в житлові будинки, у самому Києві теж, ходили терористи, якісь незрозумілі люди… Зараз там страшно жити.
– Як вам у Ковелі?
– Важко. Нічого не знаємо. Але друзі-волонтери дуже допомагають та підтримують (показує на дівчину, яка сиділа поряд).
Богдана, волонтер:
– Я сама ковельчанка, мама живе у Ковелі. Навчалася в Києві, потім вийшла заміж і залишилася в столиці. Працювала до цього моменту.
Зранку 24 лютого прокинулася, було так страшно в нас… Було дуже чути, як Гостомель бомблять. Здавалося, будинок тремтить. Спочатку не повірили: яка війна у ХХІ столітті? А потім – реально війна. Не знали, куди бігти. Мама телефонувала, просила їхати у Ковель, бо тут спокійно. Я мамі: куди їхати? Кругом на дорогах стоять блокпости, нікуди вже не виїхати, скрізь поліція, стріляють… Чотири ночі ночували у підземних паркінгах, а потім після перших переговорів вдалося виїхати з Києва. І ось ми тут. Дуже сподіваємо і безумовно віримо, що це все швидко закінчиться, і Україна переможе.
Тетяна Федорівна, багатодітна мама, пенсіонерка:
– Молюся за перемогу щоночі і вірю у неї. Ми вже й без того настраждалися. А тепер ще й убивають наших хлопців. Убивають жінок і дітей, літніх людей. Ні в чому невинних. Треба гнати цю навалу з нашої землі. Низький уклін нашим солдатам, я руки їм цілую… Що вони так стійко тримаються, наші діти. Я за вас молюся…
Руслана, офісний працівник:
– Тільки – Перемога! Не інакше. Це – жах, це – сюрреалізм. Це треба зупинити, і ми зупинимо. І після того, як ми переможемо, в нас буде зовсім інша держава, на яку ми заслуговуємо.
Вікторія ЗІНЧУК.
Залишити коментар