Повідомлення в номер / З турботою про землю, з думою про хліб

Яке це слово – хлібороб,

Що жартома ще звуть і

  гречкосієм!

До слів найкращих я вписала би

  його,

До тих, які ми серцем розумієм.

Іноді думаєш, чи можна знайти інші, надзвичайно важливі слова, які дорожчі і ближчі нам, аніж «земля», «хліб»? Хіба ще – «мати», «Україна». Зрештою, всі вони близькі за суттю і духом.

Можливо, я у своїх роздумах в чомусь  помилюся, але вважаю, що праця на селі надзвичайно потрібна, вона свята. І з сивої давнини, і нині людину, яка працює на землі, цінували і цінують. Земля кличе, вабить хлібороба в будь-яку пору року – і тоді, коли навесні вкривається зеленим килимом дорідних сходів, і коли золотаве колосся радує зір, і коли збирають врожаї осінньої пори. 

На Ковельщині є чимало людей, котрі на все життя поріднилися із селом, не один десяток років дбають про землю, плекають високі врожаї. Про них сьогодні – розповідь. Напередодні Дня працівників сільського господарства я побувала в деяких господарствах, поцікавилася станом справ, ходом сільгоспробіт в умовах воєнного стану. Почну із сільцівської «Вежі».

l

Тетяна Василівна Зінчук – керівник господарства – щойно приїхала з тваринницької ферми. Приємно було спілкуватися з цією доброзичливою жінкою. Сьогодні тут успішне господарство, а починати було дуже важко. Вона, молодий спеціаліст, вирішувала, як бути? Сама вчилась і людей вчила, міркувала, як вижити в нових ринкових умовах. Господарство невелике за площею, однак з роками набирало «обертів». Та й нині не втрачає своїх темпів. «Вежа» — одне з кращих в районі товариств. 

Однак попереду – нові задуми, нові плани, над якими працює Тетяна Василівна уже сьогодні. Її праця оцінена: нагороджена орденами «Знак Пошани», Княгині Ольги. В Сільці – хороший, злагоджений, дружний колектив, якому вірить керівник і відчуває завжди його підтримку. СТзОВ «Вежа» є високорентабельним господарством, здатним витримувати удари ринкової економіки. Ось уже більше 30 років його очолює жінка. Багато всього відбулося за цей час – і злетів, і падінь, і успіхів, і невдач. Але було і залишається незмінним прагнення керівника зміцнювати економіку господарства, а відтак – і добробут працівників.

Хліборобська і життєва доля Тетяни Василівни десь «переплітається» з долею подруги і колеги – Валерії Адамівни Яромчук, яка очолює СТзОВ «Дружба». Очолює від тих часів, коли стара колгоспна система «розвалилась», а нова не сформувалась. І ось вона, бухгалтер колишнього колгоспу «Дружба», не побоялась взяти під «опіку» 2 села – Бруховичі і Нужель. Хтось їй вірив, хтось – ні, а молода керівниця впевнено взялася до роботи. Саме тут розкрився її блискучий талант господарника, талановитого керівника. Її девіз: «Не нарікай, працюй, думай, шукай, знаходь!». Не шкодує себе, в роботі – з раннього ранку і до пізнього вечора. Її можна побачити скрізь: на полі, фермі, то в одному, то в іншому кінці господарства.

«Ось там, на полі, відпочиває моя душа. Люблю землю, — мовить Валерія Адамівна.—Люблю мальовничі краєвиди. Світ зачаровує красою, багатством і, звичайно, працьовитими людьми».

l

Я з цікавістю спостерігала за жінкою (їздили разом по полях, пасовищах), бачила, як з любов’ю, теплотою говорить про своїх працівників. При мені турботливо роздавала на полях хлопцям-механізаторам обіди. Разом з тим розпитувала про проблеми, про те, як почуваються, що потрібно?  На фермі запитала тваринників, чи чогось потрібно, по дорозі розпоряджалась, кому що робити. До речі, на фермі є своя їдальня, де кухар готує обіди для працівників, і тут Адамівна дала свої поради. 

У свій час їй повірили люди. Молода господарка зуміла швидко навколо себе згуртувати бойову команду, якій довіряла, бо знала: не підведуть. Не шкодувала ні себе, ні інших, бо вважає: як дбатимемо, так і матимемо. Про таких кажуть: 

«Для щастя треба зовсім

  небагато,

Вродися для добра і вдайся до

  роботи».

Валерія Адамівна – справжній господар на землі. Тут високі врожаї, збільшується продуктивність тваринництва, оновлений тракторний парк. «Дружба» не втрачає лідерства серед господарств району, області. До речі, тут – 1700 гектарів землі, багаточисельне тваринництво. Нині готуються земельні угіддя під врожай наступного року. Коли ми заїхали на поле, побачили спеціалістів «Агрохімлабораторії»  з Луцька. Вони брали грунт на аналіз, щоб визначити, які міндобрива давати під ту чи іншу культуру. 

Помітивши моє зацікавлення, Валерія Адамівна сказала: «Треба робити те, що любиш, до якої справи лежить душа, тоді натхнення саме по собі приходить. Потрібно дружити з наукою, вивчати щось нове, впроваджувати сучасні технології. А ще мудрі люди кажуть: «Хто володіє інформацією, той панує над ситуацією». Важливо сьогодні керівнику «тримати» руку на ринковому пульсі. Ціни, збут вирощеної продукції – це також головне в нашій роботі».

l

Довелось порозмовляти з працівниками товариства. Один із них сказав: «Я – пенсіонер. Але коли є необхідність, мене запрошує Валерія Адамівна на роботу. Я трудився в багатьох організаціях, але з таким керівником, як нині у нас, працювати – одне задоволення. Іноді люди кажуть: «Грошей мало», а гроші треба заробити, а це не завжди легко. Адамівна і за наші паї добре платить».

Так, Валерія Адамівна дбає про господарство, людей, село не на словах, а на ділі. Як підсумок її роботи  — чисельні нагороди, грамоти, подяки, ордени  Княгині Ольги. 

А десь там, за гонами, виринає далеке дитинство, де вона увібрала у своє серце шану і любов до землі, хліба і тих, хто працює на землі. У згадці – місцева школа, де і нині її фотографія на стенді кращих випускників, де розповідає дітям про велич і благородство хліборобської праці.

А вдома? А вдома – любляча дружина, добра мама і надзвичайно щаслива бабуся. В сім’ї – дві донечки, четверо онуків. В домі – мир, спокій. Що ще треба для щастя жінці? А у святкові і вихідні дні (коли є час), Валерія Адамівна з сім’єю іде до місцевого храму, аби подякувати Богу за подароване життя, попросити здоров’я, щасливої долі дітям та миру в країні.

«Я вдячна долі, що моя праця, життя віддане землі, хлібу, людям, що поруч зі мною», — підсумовує все сказане Валерія Адамівна.

х  х  х 

Моя розповідь не була би повною, якби не згадала тут Поліну Іванівну Климчук, яка багато років віддала хліборобській справі. Коли реформували село в 90-х роках, рятуючи від занепаду село, їх, жінок-керівників господарств, було більш 30. А залишилось зовсім мало.

Можливо, козлиничівцям якоюсь мірою повезло: держава підтримала розвиток тваринництва. І на базі СВК «Заповіт» було створено СТзОВ «Заповіт», яке мало статус племзаводу із розведення волинської м’ясної породи, спеціалізувалось на виробництві  м’яса  і  молока.

Це було одне з найпотужніших і найперспективніших господарств не тільки на теренах Ковельщини, а й Волині. Тут на високому науковому рівні велась селекційно-племінна робота згідно з планом роботи Інституту розведення і генетики тварин. Звичайно, утримували чисельне стадо корів, постійно підвищували рентабельність м’ясного скотарства. Турботи добавлялось: господарство забезпечувало себе кормами, тому на полях вирощували  як зернові, так і технічні культури. Заготовляли високоякісні корми, займались створенням пасовищ. Завдяки цьому досягали високих результатів праці.

Тож люди мали роботу і стабільні заробітки. Робота Поліни Іванівни високо оцінена – жінка нагороджена орденом Княгині Ольги.

Напередодні свята не можу не згадати про патріарха ковельських аграріїв Володимира Потапчука із СТзОВ «Зоря». Йому, як нікому, вдалося зберегти господарство, яке нині відоме в Україні. Він –  висококваліфікований менеджер тваринницької  галузі, вимогливий і водночас справедливий керівник, вмілий організатор виробництва. Мабуть, треба мати неабиякий талант, щоб стільки років очолювати таке велике господарство і постійно дбати про його зростання, долати труднощі ринкової системи і досягати бажаних результатів.

l

Ось такі герої моєї розповіді. Про кожного з них можна написати книгу, і вона буде захоплюючою. Ці люди народилися на святій українській землі.

Батьки не тільки дали освіту, а подарували частину своєї щирої, милосердної душі, навчили любити працю, поважати людей.

Коли пишеш про них, розумієш, що без твердого характеру, знань, наполегливості, відповідальності не було б успіху. Вони живуть своїми селами, і все, що відбувається, проходить крізь їх серця. Ці люди,  образно кажучи, «згоряють» у своїй енергії та ініціативі. 

Попри безліч господарських справ, не стоять осторонь громадського життя своїх сіл, їх хвилюють людські проблеми. До віночка  добрих справ щороку вплітаються все нові й нові.

Маючи стабільні прибутки, господарства не тільки вчасно сплачують державні платежі, а ще багато допомагають іншим, є благодійниками просто за велінням душі. Такий «облік» не ведеться. Але добре знають, що лише в Бога є така книга Пам’яті. Коли нині Україна горить у вогні, їхня допомога – надзвичайно велика, вагома. 

Можливо, успіхи моїх героїв полягають у тому, що вони проходили трудове «хрещення» у колишніх лідерів сільськогосподарського виробництва, котрі своєю роботою прославили аграрний наш край. Напередодні свята не можна не згадати М. Васюка, А. Чабана, Л. Кулаковського, О. Стасюка, А. Щибрю, В. Приступу, В. Мороза та багатьох інших. 

День працівників сільського господарства ми відзначатимемо у час багатої «золотої» осені, коли є що підсумовувати. Тому свою розповідь хочу завершити словами: «Шановна хліборобська родино Ковельщини – зі святом Вас!

Хай ще довго-довго колоситься щедра нива, а Боже благословення супроводжує повсякчас! 

Нехай же з року в рік, із роду

             в рід,

Не буде хліборобам переводу!

Хай слава Ваша вічно не

  заходить,

Аж доки Сонце ллє на землю

  світ».

Валентина СІЧКАР,

голова Ковельської районної ветеранської організації. 

P. S. Я не ставила собі за мету розповісти, які виробничі показники мають названі мною господарства. Просто хотіла написати  про хороших людей, вмілих керівників, котрі прославляють наш край високими показниками у праці. Адже коли бачиш золотистий лан пшениці, де поле рівне, доглянуте, а по ньому можна їхати краще, аніж по асфальту, — коментарі зайві…

В. С.   

l

НА СВІТЛИНАХ: вгорі – Валерія ЯРОМЧУК серед людей на полі, фермі, в їдальні; внизу ліворуч – Тетяна ЗІНЧУК з Валерією ЯРОМЧУК; в центрі – Володимир ПОТАПЧУК; внизу – Поліна КЛИМЧУК і Тетяна ЗІНЧУК.

Фото з архіву автора.

Іноді думаєш, чи можна знайти інші, надзвичайно важливі слова, які дорожчі і ближчі нам, аніж «земля», «хліб»? Хіба ще – «мати», «Україна». Зрештою, всі вони близькі за суттю і духом.

Можливо, я у своїх роздумах в чомусь  помилюся, але вважаю, що праця на селі надзвичайно потрібна, вона свята. І з сивої давнини, і нині людину, яка працює на землі, цінували і цінують. Земля кличе, вабить хлібороба в будь-яку пору року – і тоді, коли навесні вкривається зеленим килимом дорідних сходів, і коли золотаве колосся радує зір, і коли збирають врожаї осінньої пори. 

На Ковельщині є чимало людей, котрі на все життя поріднилися із селом, не один десяток років дбають про землю, плекають високі врожаї. Про них сьогодні – розповідь. Напередодні Дня працівників сільського господарства я побувала в деяких господарствах, поцікавилася станом справ, ходом сільгоспробіт в умовах воєнного стану. Почну із сільцівської «Вежі».

ххх

Тетяна Василівна Зінчук – керівник господарства – щойно приїхала з тваринницької ферми. Приємно було спілкуватися з цією доброзичливою жінкою. Сьогодні тут успішне господарство, а починати було дуже важко. Вона, молодий спеціаліст, вирішувала, як бути?Сама вчилась і людей вчила, міркувала, як вижити в нових ринкових умовах. Господарство невелике за площею, однак з роками набирало «обертів». Та й нині не втрачає своїх темпів. «Вежа» — одне з кращих в районі товариств. 

Однак попереду – нові задуми, нові плани, над якими працює Тетяна Василівна уже сьогодні. Її праця оцінена: нагороджена орденами «Знак Пошани», Княгині Ольги. В Сільці – хороший, злагоджений, дружний колектив, якому вірить керівник і відчуває завжди його підтримку. СТзОВ «Вежа» є високорентабельним господарством, здатним витримувати удари ринкової економіки. Ось уже більше 30 років його очолює жінка. Багато всього відбулося за цей час – і злетів, і падінь, і успіхів, і невдач. Але було і залишається незмінним прагнення керівника зміцнювати економіку господарства, а відтак – і добробут працівників.

Хліборобська і життєва доля Тетяни Василівни десь «переплітається» з долею подруги і колеги – Валерії Адамівни Яромчук, яка очолює СТзОВ «Дружба». Очолює від тих часів, коли стара колгоспна система «розвалилась», а нова не сформувалась. І ось вона, бухгалтер колишнього колгоспу «Дружба», не побоялась взяти під «опіку» 2 села – Бруховичі і Нужель. Хтось їй вірив, хтось – ні, а молода керівниця впевнено взялася до роботи. Саме тут розкрився її блискучий талант господарника, талановитого керівника. Її девіз: «Не нарікай, працюй, думай, шукай, знаходь!». Не шкодує себе, в роботі – з раннього ранку і до пізнього вечора. Її можна побачити скрізь: на полі, фермі, то в одному, то в іншому кінці господарства.

«Ось там, на полі, відпочиває моя душа. Люблю землю, — мовить Валерія Адамівна.—Люблю мальовничі краєвиди. Світ зачаровує красою, багатством і, звичайно, працьовитими людьми».

ххх

Я з цікавістю спостерігала за жінкою (їздили разом по полях, пасовищах), бачила, як з любов’ю, теплотою говорить про своїх працівників. При мені турботливо роздавала на полях хлопцям-механізаторам обіди. Разом з тим розпитувала про проблеми, про те, як почуваються, що потрібно?  На фермі запитала тваринників, чи чогось потрібно, по дорозі розпоряджалась, кому що робити. До речі, на фермі є своя їдальня,де кухар готує обіди для працівників, і тут Адамівна дала свої поради. 

У свій час їй повірили люди. Молода господарка зуміла швидко навколо себе згуртувати бойову команду, якій довіряла, бо знала: не підведуть. Не шкодувала ні себе, ні інших, бо вважає: як дбатимемо, так і матимемо. Про таких кажуть: 

Валерія Адамівна – справжній господар на землі. Тут високі врожаї, збільшується продуктивність тваринництва, оновлений тракторний парк. «Дружба» не втрачає лідерства серед господарств району, області. До речі, тут – 1700 гектарів землі, багаточисельне тваринництво. Нині готуються земельні угіддя під врожай наступного року. Коли ми заїхали на поле, побачили спеціалістів «Агрохімлабораторії»  з Луцька. Вони брали грунт на аналіз, щоб визначити, які міндобрива давати під ту чи іншу культуру. 

Помітивши моє зацікавлення, Валерія Адамівна сказала: «Треба робити те, що любиш, до якої справи лежить душа, тоді натхнення саме по собі приходить. Потрібно дружити з наукою, вивчати щось нове, впроваджувати сучасні технології. А ще мудрі люди кажуть: «Хто володіє інформацією, той панує над ситуацією». Важливо сьогодні керівнику «тримати» руку на ринковому пульсі. Ціни, збут вирощеної продукції – це також головне в нашій роботі».

ххх

Довелось порозмовляти з працівниками товариства. Один із них сказав: «Я – пенсіонер. Але коли є необхідність, мене запрошує Валерія Адамівна на роботу. Я трудився в багатьох організаціях, але з таким керівником, як нині у нас, працювати – одне задоволення. Іноді люди кажуть: «Грошей мало», а гроші треба заробити, а це не завжди легко. Адамівна і за наші паї добре платить».

Так, Валерія Адамівна дбає про господарство, людей, село не на словах, а на ділі. Як підсумок її роботи  — чисельні нагороди, грамоти, подяки, ордени  Княгині Ольги. 

А десь там, за гонами, виринає далеке дитинство, де вона увібрала у своє серце шану і любов до землі, хліба і тих, хто працює на землі. У згадці – місцева школа, де і нині її фотографія на стенді кращих випускників, де розповідає дітям про велич і благородство хліборобської праці.

А вдома? А вдома – любляча дружина, добра мама і надзвичайно щаслива бабуся. В сім’ї – дві донечки, четверо онуків. В домі – мир, спокій. Що ще треба для щастя жінці? А у святкові і вихідні дні (коли є час), Валерія Адамівна з сім’єю іде до місцевого храму, аби подякувати Богу за подароване життя, попросити здоров’я, щасливої долі дітям та миру в країні.

«Я вдячна долі, що моя праця, життя віддане землі, хлібу, людям, що поруч зі мною», — підсумовує все сказане Валерія Адамівна.

х  х  х 

Моя розповідь не була би повною, якби не згадала тут Поліну Іванівну Климчук, яка багато років віддала хліборобській справі. Коли реформували село в 90-х роках, рятуючи від занепаду село, їх, жінок-керівників господарств, було більш 30. А залишилось зовсім мало.

Можливо, козлиничівцям якоюсь мірою повезло: держава підтримала розвиток тваринництва. І на базі СВК «Заповіт» було створено СТзОВ «Заповіт», яке мало статус племзаводу із розведення волинської м’ясної породи, спеціалізувалось на виробництві  м’яса  і  молока.

Це було одне з найпотужніших і найперспективніших господарств не тільки на теренах Ковельщини, а й Волині. Тут на високому науковому рівні велась селекційно-племінна робота згідно з планом роботи Інституту розведення і генетики тварин. Звичайно, утримували чисельне стадо корів, постійно підвищували рентабельність м’ясного скотарства. Турботи добавлялось: господарство забезпечувало себе кормами, тому на полях вирощували  як зернові, так і технічні культури. Заготовляли високоякісні корми, займались створенням пасовищ. Завдяки цьому досягали високих результатів праці.

Тож люди мали роботу і стабільні заробітки. Робота Поліни Іванівни високо оцінена – жінка нагороджена орденом Княгині Ольги.

Напередодні свята не можу не згадати про патріарха ковельських аграріїв Володимира Потапчука із СТзОВ «Зоря». Йому, як нікому, вдалося зберегти господарство, яке нині відоме в Україні. Він –  висококваліфікований менеджер тваринницької  галузі, вимогливий і водночас справедливий керівник, вмілий організатор виробництва. Мабуть, треба мати неабиякий талант, щоб стільки років очолювати таке велике господарство і постійно дбати про його зростання, долати труднощі ринкової системи і досягати бажаних результатів.

ххх

Ось такі герої моєї розповіді. Про кожного з них можна написати книгу, і вона буде захоплюючою. Ці люди народилися на святій українській землі.

Батьки не тільки дали освіту, а подарували частину своєї щирої, милосердної душі, навчили любити працю, поважати людей.

Коли пишеш про них, розумієш, що без твердого характеру, знань, наполегливості, відповідальності не було б успіху. Вони живуть своїми селами, і все, що відбувається, проходить крізь їх серця. Ці люди,  образно кажучи, «згоряють» у своїй енергії та ініціативі. 

Попри безліч господарських справ, не стоять осторонь громадського життя своїх сіл, їх хвилюють людські проблеми. До віночка  добрих справ щороку вплітаються все нові й нові.

Маючи стабільні прибутки, господарства не тільки вчасно сплачують державні платежі, а ще багато допомагають іншим, є благодійниками просто за велінням душі. Такий «облік» не ведеться. Але добре знають, що лише в Бога є така книга Пам’яті. Коли нині Україна горить у вогні, їхня допомога – надзвичайно велика, вагома. 

Можливо, успіхи моїх героїв полягають у тому, що вони проходили трудове «хрещення» у колишніх лідерів сільськогосподарського виробництва, котрі своєю роботою прославили аграрний наш край. Напередодні свята не можна не згадати М. Васюка, А. Чабана, Л. Кулаковського, О. Стасюка, А. Щибрю, В. Приступу, В. Мороза та багатьох інших. 

День працівників сільського господарства ми відзначатимемо у час багатої «золотої» осені, коли є що підсумовувати. Тому свою розповідь хочу завершити словами: «Шановна хліборобська родино Ковельщини – зі святом Вас!

Хай ще довго-довго колоситься щедра нива, а Боже благословення супроводжує повсякчас! 

P. S. Я не ставила собі за мету розповісти, які виробничі показники мають названі мною господарства. Просто хотіла написати  про хороших людей, вмілих керівників, котрі прославляють наш край високими показниками у праці. Адже коли бачиш золотистий лан пшениці, де поле рівне, доглянуте, а по ньому можна їхати краще, аніж по асфальту, — коментарі зайві…

ххх

НА СВІТЛИНАХ: вгорі – Валерія ЯРОМЧУК серед людей на полі, фермі, в їдальні; внизу ліворуч – Тетяна ЗІНЧУК з Валерією ЯРОМЧУК; в центрі – Володимир ПОТАПЧУК; внизу – Поліна КЛИМЧУК і Тетяна ЗІНЧУК.

Фото з архіву автора.