Волонтерство – та ж боротьба
Працюючи вже немало років у редакції газети «Вісті Ковельщини», щодня переконуюся, що мені поталанило з місцем роботи, незважаючи на труднощі і негаразди, які сьогодні «оточують» наш колектив.
Адже серед тих, без перебільшення, видатних, неймовірно талановитих і свідомих людей, з якими спілкувалася як журналіст і які є постійними нашими дописувачами та читачами, чимало не тільки наших земляків, але й мешканців інших куточків України.
До Вашої уваги, шановні читачі, – допис Заслуженого журналіста України з м. Шаргорода Вінницької області, постійного читача «Вістей Ковельщини» Віталія Буряка – батька люблинецького воїна Івана Буряка, який сьогодні разом з іншими нашими Героями захищає Україну на передовій.
Вікторія ЗІНЧУК.
l
Син з передової завітав до отчого дому. Впродовж п’ятиденної «воєнної» відпустки треба було встигнути чимало – привітати з днем народження синочка, обняти двох доньок, вирішити немало нагальних справ з друзями-побратимами у Ковелі, Луцьку, Вінниці та столиці. На спілкування з батьками та найближчими родичами тільки й залишилося часу, що всенька ніч і шматочок ранку…
В телефонних спілкуваннях мало не щоденними були і є обіцянки на кшталт : «У мене все ОК! Працюємо. Приїду – поговоримо більше». На практиці ж оте «більше» найчастіше виливається в кільканадцять хвилин, коли вдається поспілкуватися тет-а –тет і отримати відверті відповіді на відверті запитання. Я не скаржуся, але такими є наші реалії. Тим паче у цей складний час. Тому спілкуватися, здебільшого, доводилося не сам на сам, а в товаристві родичів і друзів-сусідів.
Теми розмов, зрозуміло, «воєнні» – про справи на «передку» ( служить син на найскладнішому нині Бахмутському напрямку), про солдатський побут, про ночівлю в окопах чи підвалах, про солдатську кухню і солдатський душ… І про бойовий дух захисників, звісно…
Одразу заспокою читача – на тверде переконання головного сержанта штурмового батальйону Івана Буряка, і бойовий дух, і віра в нашу Перемогу у військовиків просто таки залізобетонні! І це без перебільшення. Принаймні в підрозділі, де служить син.
А знаєте, що допомагає підтримувати цю віру і цей бойовий дух на належному, так би мовити, рівні? Правду кажете – патріотизм, любов, до рідної землі, бажання аби і ми, і наші нащадки жили в процвітаючій Україні. А у світлі останніх реалій потужною підмогою цій благородній вірі стала кровна ненависть до колишнього «старшого» брата, до голодранців, котрі без жалю і страху плюндрують нашу землю і наші долі.
Правильні слова й судження. Цілком сучасна і класична відповідь на одне з найтрепетніших питань сьогодення. Відповідь просто в лоб тим, хто все ще сумнівається: а може не тре було? а хто зна чия візьме?... І тим, хто міг і мав би бути ТАМ…
Але у кожного своя правда, і Бог усім суддя. Я, перепрошую, трохи відхилився від того,чим хотів поділитися. Зворушили і надовго запали в душу судження мого нащадка про волонтерство. А наголошував наш дорогий захисник на тому, що і хоменські вареники, і шаргородська кров’янка, і люблинецько-волинська тепла білизна, і газові балони з конвекторами, і окопні свічки, і закуплені волонтерськими благодійними фондами автомобілі, дрони чи БМПешки – то не просто вагомий доважок до солдатського меню, не просто запах домашніх пирогів, не просто турбота про побут захисника і про краще його бойове оснащення…
Військовики на «нулю» сприймають волонтерську допомогу, насамперед, як розуміння міцного тилу, як усвідомлення всенародної єдності, в боротьбі за нашу Незалежність. На їх переконання, і той, хто міцно тримає зброю в руках, і той, хто гривня до гривні збирає гроші на автівку, бо її вчора розбив рашист, і той, хто збирає, готує, пакує і по тривожних воєнних дорогах доставляє на передову посилки для воїнів, і той, хто ці поїздки забезпечує транспортом та пальним, і бабця, яка більшу частину своєї пенсії передає у фонд допомоги ЗСУ – усі ми єдиним фронтом виступаємо проти ненависних «асвабадітєлєй». Усі ми ЄДИНІ в боротьбі за свою волю, за своє майбуття. І хлопці на передовій цю єдність розуміють та сприймають чи не найкраще, бо усвідомлення цієї єдності додає їм і сили, і віри, і мужності.
Вже можна б і крапку ставити, але дозволю собі поділитися власними спостереженнями і роздумами. Не перестаю дивуватися і захоплюватися волонтерством волинського священника і військового капелана о. Матвія Олійника з Ковельщини. І де тільки сили беруться в чоловіка! Справно виконуючи свою пастирську місію в довіреній парафії, цей священник постійно і потужно займається допомогою ЗСУ. Постійно оголошує збір коштів на кожну конкретну потребу для військового підрозділів, систематично звітує перед громадою про хід пожертвувань, поіменно називаючи всіх до одного благодійників, якщо навіть школярка внесло 20 гривень. Сам особисто отець Матвій опікується придбанням чи то автомобіля, чи теплої білизни, чи…
Крім того, під його опікою збір безпосередньо у громаді продуктів харчування, ліків, засобів гігієни та багато чого іншого, потрібного для воїна в окопі чи бліндажі. Сам же особисто, майстерно виконуючи функції водія, доставляє все закуплене, зібране і упаковане на передову, обов’язково підтримуючи воїнів молитвою і обов’язково звітуючи про кожну таку поїдку перед громадою. В одній з розмов син наголосив, що відстань від Волині до Сходу в межах 1200 кілометрів і що літр дизеля коштує зараз понад 50 гривень. І таких поїздок на рахунку священника з початку повномасштабної війни вже є майже десяток. Ось вам масштаби волонтерства отця Матвія.
Прикладом потужного волонтерства служить для шаргородців, і не тільки для них, діяльність в цій царині депутата Вінницької обласної ради, відомої підприємниці Валентини Вельган, яка навіть створила громадську неприбуткову організацію «Шаргород оперативний». Варто лише в день відправки волонтерських вантажів завітати на пункт збору і пакування цих посилок, аби усвідомити масштаби цієї волонтерської діяльності. А ще ж люди займаються в’язанням маскувальних сіток, опікуються проблемами внутрішньо переміщених осіб та роблять багато іншої потрібної для нашої Перемоги роботи.
Це тільки два приклади, а їх є дуже й дуже багато. І добре, що про це багато пишеться і говориться, і дуже добре, що наші захисники на передових рубежах знають, що з ними – вся Україна.
Не думаю, що помилюся, коли зауважу,що волонтерство в тих обсягах і видах, як воно є зараз в Україні, – явище доволі таки унікальне. Як на мене, його ще мають дослідити науковці. В цій царині вбачається багато цікавого, досі незнайомого і багатьом незрозумілого…
А поки що – тримаймо стрій! Разом – до ПЕРЕМОГИ!
Віталій Буряк, Заслужений
журналіст України.
Працюючи вже немало років у редакції газети «Вісті Ковельщини», щодня переконуюся, що мені поталанило з місцем роботи, незважаючи на труднощі і негаразди, які сьогодні «оточують» наш колектив.
Адже серед тих, без перебільшення, видатних, неймовірно талановитих і свідомих людей, з якими спілкувалася як журналіст і які є постійними нашими дописувачами та читачами, чимало не тільки наших земляків, але й мешканців інших куточків України.
До Вашої уваги, шановні читачі, – допис Заслуженого журналіста України з м. Шаргорода Вінницької області, постійного читача «Вістей Ковельщини» Віталія Буряка – батька люблинецького воїна Івана Буряка, який сьогодні разом з іншими нашими Героями захищає Україну на передовій.
Вікторія ЗІНЧУК.
ххх
Син з передової завітав до отчого дому. Впродовж п’ятиденної «воєнної» відпустки треба було встигнути чимало – привітати з днем народження синочка, обняти двох доньок, вирішити немало нагальних справ з друзями-побратимами у Ковелі, Луцьку, Вінниці та столиці. На спілкування з батьками та найближчими родичами тільки й залишилося часу, що всенька ніч і шматочок ранку…
В телефонних спілкуваннях мало не щоденними були і є обіцянки на кшталт : «У мене все ОК! Працюємо. Приїду – поговоримо більше». На практиці ж оте «більше» найчастіше виливається в кільканадцять хвилин, коли вдається поспілкуватися тет-а –тет і отримати відверті відповіді на відверті запитання. Я не скаржуся, але такими є наші реалії. Тим паче у цей складний час. Тому спілкуватися, здебільшого, доводилося не сам на сам, а в товаристві родичів і друзів-сусідів.
Теми розмов, зрозуміло, «воєнні» – про справи на «передку» ( служить син на найскладнішому нині Бахмутському напрямку), про солдатський побут, про ночівлю в окопах чи підвалах, про солдатську кухню і солдатський душ… І про бойовий дух захисників, звісно…
Одразу заспокою читача – на тверде переконання головного сержанта штурмового батальйону Івана Буряка, і бойовий дух, і віра в нашу Перемогу у військовиків просто таки залізобетонні! І це без перебільшення. Принаймні в підрозділі, де служить син.
А знаєте, що допомагає підтримувати цю віру і цей бойовий дух на належному, так би мовити, рівні? Правду кажете – патріотизм, любов, до рідної землі, бажання аби і ми, і наші нащадки жили в процвітаючій Україні. А у світлі останніх реалій потужною підмогою цій благородній вірі стала кровна ненависть до колишнього «старшого» брата, до голодранців, котрі без жалю і страху плюндрують нашу землю і наші долі.
Правильні слова й судження. Цілком сучасна і класична відповідь на одне з найтрепетніших питань сьогодення. Відповідь просто в лоб тим, хто все ще сумнівається: а може не тре було? а хто зна чия візьме?... І тим, хто міг і мав би бути ТАМ…
Але у кожного своя правда, і Бог усім суддя. Я, перепрошую, трохи відхилився від того,чим хотів поділитися. Зворушили і надовго запали в душу судження мого нащадка про волонтерство. А наголошував наш дорогий захисник на тому, що і хоменські вареники, і шаргородська кров’янка, і люблинецько-волинська тепла білизна, і газові балони з конвекторами, і окопні свічки, і закуплені волонтерськими благодійними фондами автомобілі, дрони чи БМПешки – то не просто вагомий доважок до солдатського меню, не просто запах домашніх пирогів, не просто турбота про побут захисника і про краще його бойове оснащення…
Військовики на «нулю» сприймають волонтерську допомогу, насамперед, як розуміння міцного тилу, як усвідомлення всенародної єдності, в боротьбі за нашу Незалежність. На їх переконання, і той, хто міцно тримає зброю в руках, і той, хто гривня до гривні збирає гроші на автівку, бо її вчора розбив рашист, і той, хто збирає, готує, пакує і по тривожних воєнних дорогах доставляє на передову посилки для воїнів, і той, хто ці поїздки забезпечує транспортом та пальним, і бабця, яка більшу частину своєї пенсії передає у фонд допомоги ЗСУ – усі ми єдиним фронтом виступаємо проти ненависних «асвабадітєлєй». Усі ми ЄДИНІ в боротьбі за свою волю, за своє майбуття. І хлопці на передовій цю єдність розуміють та сприймають чи не найкраще, бо усвідомлення цієї єдності додає їм і сили, і віри, і мужності.
Вже можна б і крапку ставити, але дозволю собі поділитися власними спостереженнями і роздумами. Не перестаю дивуватися і захоплюватися волонтерством волинського священника і військового капелана о. Матвія Олійника з Ковельщини. І де тільки сили беруться в чоловіка! Справно виконуючи свою пастирську місію в довіреній парафії, цей священник постійно і потужно займається допомогою ЗСУ. Постійно оголошує збір коштів на кожну конкретну потребу для військового підрозділів, систематично звітує перед громадою про хід пожертвувань, поіменно називаючи всіх до одного благодійників, якщо навіть школярка внесло 20 гривень. Сам особисто отець Матвій опікується придбанням чи то автомобіля, чи теплої білизни, чи…
Крім того, під його опікою збір безпосередньо у громаді продуктів харчування, ліків, засобів гігієни та багато чого іншого, потрібного для воїна в окопі чи бліндажі. Сам же особисто, майстерно виконуючи функції водія, доставляє все закуплене, зібране і упаковане на передову, обов’язково підтримуючи воїнів молитвою і обов’язково звітуючи про кожну таку поїдку перед громадою. В одній з розмов син наголосив, що відстань від Волині до Сходу в межах 1200 кілометрів і що літр дизеля коштує зараз понад 50 гривень. І таких поїздок на рахунку священника з початку повномасштабної війни вже є майже десяток. Ось вам масштаби волонтерства отця Матвія.
Прикладом потужного волонтерства служить для шаргородців, і не тільки для них, діяльність в цій царині депутата Вінницької обласної ради, відомої підприємниці Валентини Вельган, яка навіть створила громадську неприбуткову організацію «Шаргород оперативний». Варто лише в день відправки волонтерських вантажів завітати на пункт збору і пакування цих посилок, аби усвідомити масштаби цієї волонтерської діяльності. А ще ж люди займаються в’язанням маскувальних сіток, опікуються проблемами внутрішньо переміщених осіб та роблять багато іншої потрібної для нашої Перемоги роботи.
Це тільки два приклади, а їх є дуже й дуже багато. І добре, що про це багато пишеться і говориться, і дуже добре, що наші захисники на передових рубежах знають, що з ними – вся Україна.
Не думаю, що помилюся, коли зауважу,що волонтерство в тих обсягах і видах, як воно є зараз в Україні, – явище доволі таки унікальне. Як на мене, його ще мають дослідити науковці. В цій царині вбачається багато цікавого, досі незнайомого і багатьом незрозумілого…
А поки що – тримаймо стрій! Разом – до ПЕРЕМОГИ!
Віталій Буряк, Заслужений журналіст України.
Волонтерство – та ж боротьба
Залишити коментар