Повідомлення в номер / Мати зрадила сина...

У жовтні 2018 року мені довелося поспілкуватися із 85-річною Меланією Калениківною Шавою, яка проживала в селі Кримне. Вона віддавала заміж уже свою правнучку. Стривожена розповіддю цієї старожилки, я не змогла про це не написати. 

l

— Війна 1941–1945 років зачепила і Старовижівщину. Фронт проходив за колією, що вела на Кримне. Там стояли німецькі війська і гатили зі стрілецької зброї. А вздовж річки Вижівки на межі з селом Борзова і далі на північ розташувалися радянські. Там і зараз є ще довжелезний рів. Саме по ньому й проходив тоді фронт. Вся лінія розмежування була випалена. Люди-біженці переселялися далі від воєнних дій. Страшно було. Усе горіло. Було багато випалених хат. Стрілянина майже не припинялася, — згадує Меланія, маленька, худенька бабуся, з добрими голубими очима. Вона аж заплакала. Стишилась. Продовжувала далі:

— У житті, дитино, все доведеться пізнати. Як оте вино: воно може бути і солодким, –  і гірким... Але ми якось жили. Як святкові салюти тепер спалахують і тріщать у небі, так і тоді лякала й зблискувала військова небезпека: зривалися снаряди, бомби... А у нашій хаті, як зараз чую, від цих ударів дрижали шибки на вікні. Отако. Чуєш? — і старенька виделкою стала легенько постукувати по скляному стаканчику.

— Так дзвеніло тоді у нашій хаті. Слухай, дитино, слухай.

Вона припинила постукування і знову стерла зі старечих очей сльозу.

— Нарешті війна скінчилася. Ми жили поблизу Старої Вижівки. Приїжджали туди на базар. Отут в центрі вже зовсім нічого не залишилося. Була тільки стара пошта (зараз там знаходиться приміщення краєзнавчого музею), почорніла від диму, але не згоріла. А тут, де нові приміщення  і обеліск,   нічого не було. Тільки базар. Люди їздили щонеділі. Їздила і я. Базар був тут, на місці, де ліве крило нинішньої старої школи (її тут також ще не було). Просто пустир, огороджений кілками і прибитими до них довгими дерев’яними дрюками.

Чим торгували? То було не так, як зараз. Я привозила яйця, міняла на сіль і мило, бо дуже заводилися воші. Треба було все попрати. Продавали і сало. А одяг? Деколи кожухи з Нової Вижви купували, хто мав копійку. А я тільки знаю, як ми, молоді дівчата, зраділи, як привезли ситцеві спідниці на чотири клини. Такий ситець цяцькатий. Ой, то всі тих спідничок хотіли купити...

І сидів на базарі сліпець. З гармошкою. Грав і вельми-вельми тужно співав. А повз проходили люди. Ставали. Слухали... Біля сліпця стояла, як мара, похилена постать старої жінки. Вона не відходила. Так гірко плакала, що весь її фартушок був мокрий від сліз.

— Як він упізнав мене? Він же сліпий.

А сліпець травив душу і гірко-гірко співав:

— Ти думала, моя мати, що мене не буде.

А я тепер перед Богом, як усенькі люди.

Гріх

…Ганна була дуже гарною дівчиною. Роботяща і швидка, як зайчик. А коси! Дві довгі коси по спині спускалися донизу. А вії! Довжелезні, густі, чорні. За тими віями світилися ясні очі, як голубе погідне небо. Мабуть, це сам Бог подарував дівчині шматок  свого єства.

Ганна має бути щасливою. Вона запам’ятала, як ще баба Секлітка їй колись у дитинстві казала:

— Ти будеш щасливою, бо народилася на початку року, в січні.

—  А чого, бабо? — питала Ганна.

— А того, дитино, що Бог щедро всім роздає щастя. Всім, хто народжується. Гостинців у Бога нелічено. То ще на початку року він щастя роздає пригорщами. А вже хто далі, тому все менше і менше дістається.

Ганна вірила бабі Секлітці і так ждала того щастя…

Їй справді доля усміхнулася. Вийшла вона заміж за хазяйського хлопця –  за Гриця. Жили вони душа в душу. Підростали двоє діток: Мотря і Савка.

Але Ганна знову при надії. Чекає третю дитину. Гриць не хотів цієї дитини. Казав, що нагуляла...

l

...Жала вона жито в спеку у полі. Раз по раз розгиналася і витирала з чола піт, що краплями, розміром з ягоду, зрошував обличчя і всю її білу хустину.­

— Щось тяжко, — подумала вона. Що розігнеться (а живіт великий), то заколе так унизу, що аж млосно.

— Мабуть, пора, — подумала жінка.

Жати залишилося до кінця загону небагато.

— Треба йти до Марії-повитухи, бо то ще до її хутора кусок дороги, — вирішила Ганна.

Повагом почвалала.

— Якось дойду.

Таки дійшла...

Народився хлопчик. Марія обмила породіллю, зав’язала пуповину дитині. Хлопчик здоровенький, прудкий, зразу й заплакав.

Повитуха засміялася:

— Хороший хлоп! Житиме!

Ганна полегшено зітхнула.

l

Справив Гриць хрестини. Нарекли дитину Мироном.

А що то з Ганною? Якась не своя. Ходить, як у воду опущена...

Кажуть люди, що у житті є і мед солодкий, і гіркий полин. Справді, щастя і горе так міцно між собою сплелися: хлопчик був сліпий.

— Позбудуся, — подумала Ганна, — у мене є ще двоє...

Настала осінь. Холодна сльотава пора тріпоче туманами угорі. Не видно ні неба, ні Сонця. Смуток безпросвітний вужем закрадався у душу Ганни: “Позбудуся”.

— Ой! Ганно! Ганно! 

Чи ти у церкву не

  ходиш?

Чи ти у Бога здоров’я

          не просиш?

Лиху долю ти на себе  

сама накликаєш.

І руками самотою, що 

робиш, — не знаєш.

Ой, піди ти, моя Ганно, 

та й води напийся. 

Та й святою водицею  до схід Сонця вмийся. 

Не пішла вже тая Ганна 

ту водицю пити,

Пішла вона до Смудива 

дитину топити.

На руках вона тримає

   маленьку дитину. 

Замотала свого хлопця 

в червону хустину. 

— Може, його не топити? 

Може, хто побачить? 

От і річка. 

Човни стоять. 

Дитина не плаче.

Причаїлось нещаснеє. 

Мабуть, смерть почуло. 

Напрутила жили Ганна. До

  води нагнулась. 

“Ой! Холодна! Сину! Сину! 

Прощай!” — розмахнулась 

Та й кинула той згорточок. І не оглянулась.

х  х  х

У лепесі, де Пасіки,

  вовчиця ночує. 

Вночі виє-завиває, а

  удень — полює. 

Рано йде шукати здобич.

   Нюха, що поїсти. 

Бродить лісом, що

  довкола, 

бродить смутним лісом.

Насторожилась вовчиця. 

Щось десь ніби плаче. 

Нюха слідом до Смудива. 

За човном неначе 

Щось живеньке

  зачепилось. 

Скочила вовчиця, 

Мокрий клунок потягнула. 

Це дитина. Спить ще?

І вовчиця, ніби мати,

  дитину спасає. 

А хто знає, може, хлопчик

  уже завмирає? 

Чи, може, Бог за пазуху

     його заховає?

х  х  х

На хуторі, на Пасіках, жив

   дід самотою. 

Рано-вранці до криниці

    пішов за водою. 

Біля хати, коло призьби 

знайшов він дитину, 

Замотану в теплесеньку

  червону хустину.

— Що ж то буде? Що ж то 

 буде?  

Що мені робити? 

То ж дитина. Малесенька.

   Треба розігріти. 

Дід руками дбайливими

   дитя замотає 

Та й на печі, на зернові

      грітись укладає.

— Мабуть, доля. 

Треба бігти на хутір

  Устини. 

Вона живе самотою. А в

        мене дитина.

Як був хлопцем, 

то кохались з нею під

  вербою. 

Не відкажеться. Давно

    вже стала удовою.

— Мабуть, доля. Дитя теє

  будем доглядати. 

От і хата. Довгожданна

    Устинина хата.

Дід Данило:

— Ой, Устино. Ходи,

  подивися.

Біжім скоріш та й до

    мене.

Біжім, не барися!

— Що ти хочеш?

  Данилочку?

Та про що ти просиш?

— Не питайся. Не

  питайся.

Дитиночка просить.

Просить воно,

  бідненькеє,

І їсти, і пити.

Що ж я буду, Устиночко,

  без тебе робити?..

— Збожеволів?

— Ні, Устино. Ти не

  сперечайся.

Я додому. А ти прийди.

Прийди. Не цурайся.

Поєднались. 

Живуть разом Данило й

  Устина.

І зростає у любові

           прийомна дитина.

Прийшло щастя на

  старості.

Так вірно любили. І

  синочка догляділи,

І розуму вчили.

Любив хлопець на

  гармошці

гарно вигравати,

Матір-батька ще з

  дитинства 

умів шанувати.

Заслужили. На старості

  хлопця піднімали. 

Вік не вічний: добрі люди 

          скоро повмирали.

І залишився той хлопчик

  знову сиротою. 

Обнялися міцно-міцно

     вони із бідою.

— Як же жити? Як

  вижити?

Нічого не бачу! Плаче

      бідний сиротина. 

Плаче. Плаче. Плаче.

Взяв торбину і гармошку, 

На палицю сперся. 

На базар він став ходити, 

До людей притерся. Бо

  на світі, на білому, 

Є добрії люди...

— Ой, не плач, моя

  дитино,

Якось воно буде... 

Сліпця знали на базарі.

  Добре подавали. 

Добрі люди є усюди.

  Вони не пропали. 

Добрі люди виживають у

  лиху годину. 

Не залишать добрі люди

  сліпу сиротину...

х  х  х

Плаче мати. Щонеділі на

  базар приходить. 

Із сліпого кобзарика та й

  очей не зводить. 

Плаче Ганна. Подалася,

    як тернова гілка.

Спокутує гріх страшенний утомлена жінка. 

Мокрий від сліз

  фартушечок 

Ніби зараз бачу.

Чую пісню Миронову, як

  сліпець заплаче: 

— Ти думала, моя мати,

  що мене не буде?

А я тепер перед Богом, як

  усенькі люди.

Р.S. На жаль, бабуся Меланія не згадала прізвища­ тієї старовижівської жінки, що плакала на базарі біля зрадженого нею сина — сліпого хлопця.

Любов ЄВТУШИК. 

смт Стара Вижівка. 

У жовтні 2018 року мені довелося поспілкуватися із 85-річною Меланією Калениківною Шавою, яка проживала в селі Кримне. Вона віддавала заміж уже свою правнучку. Стривожена розповіддю цієї старожилки, я не змогла про це не написати. 

ххх

— Війна 1941–1945 років зачепила і Старовижівщину. Фронт проходив за колією, що вела на Кримне. Там стояли німецькі війська і гатили зі стрілецької зброї. А вздовж річки Вижівки на межі з селом Борзова і далі на північ розташувалися радянські. Там і зараз є ще довжелезний рів. Саме по ньому й проходив тоді фронт. Вся лінія розмежування була випалена. Люди-біженці переселялися далі від воєнних дій. Страшно було. Усе горіло. Було багато випалених хат. Стрілянина майже не припинялася, — згадує Меланія, маленька, худенька бабуся, з добрими голубими очима. Вона аж заплакала. Стишилась. Продовжувала далі:

— У житті, дитино, все доведеться пізнати. Як оте вино: воно може бути і солодким, –  і гірким... Але ми якось жили. Як святкові салюти тепер спалахують і тріщать у небі, так і тоді лякала й зблискувала військова небезпека: зривалися снаряди, бомби... А у нашій хаті, як зараз чую, від цих ударів дрижали шибки на вікні. Отако. Чуєш? — і старенька виделкою стала легенько постукувати по скляному стаканчику.

— Так дзвеніло тоді у нашій хаті. Слухай, дитино, слухай.

Вона припинила постукування і знову стерла зі старечих очей сльозу.

— Нарешті війна скінчилася. Ми жили поблизу Старої Вижівки. Приїжджали туди на базар. Отут в центрі вже зовсім нічого не залишилося. Була тільки стара пошта (зараз там знаходиться приміщення краєзнавчого музею), почорніла від диму, але не згоріла. А тут, де нові приміщення  і обеліск,   нічого не було. Тільки базар. Люди їздили щонеділі. Їздила і я. Базар був тут, на місці, де ліве крило нинішньої старої школи (її тут також ще не було). Просто пустир, огороджений кілками і прибитими до них довгими дерев’яними дрюками.

Чим торгували? То було не так, як зараз. Я привозила яйця, міняла на сіль і мило, бо дуже заводилися воші. Треба було все попрати. Продавали і сало. А одяг? Деколи кожухи з Нової Вижви купували, хто мав копійку. А я тільки знаю, як ми, молоді дівчата, зраділи, як привезли ситцеві спідниці на чотири клини. Такий ситець цяцькатий. Ой, то всі тих спідничок хотіли купити...

І сидів на базарі сліпець. З гармошкою. Грав і вельми-вельми тужно співав. А повз проходили люди. Ставали. Слухали... Біля сліпця стояла, як мара, похилена постать старої жінки. Вона не відходила. Так гірко плакала, що весь її фартушок був мокрий від сліз.

— Як він упізнав мене? Він же сліпий.

А сліпець травив душу і гірко-гірко співав:

— Ти думала, моя мати, що мене не буде.

А я тепер перед Богом, як усенькі люди.

…Ганна була дуже гарною дівчиною. Роботяща і швидка, як зайчик. А коси! Дві довгі коси по спині спускалися донизу. А вії! Довжелезні, густі, чорні. За тими віями світилися ясні очі, як голубе погідне небо. Мабуть, це сам Бог подарував дівчині шматок  свого єства.

Ганна має бути щасливою. Вона запам’ятала, як ще баба Секлітка їй колись у дитинстві казала:

— Ти будеш щасливою, бо народилася на початку року, в січні.

—  А чого, бабо? — питала Ганна.

— А того, дитино, що Бог щедро всім роздає щастя. Всім, хто народжується. Гостинців у Бога нелічено. То ще на початку року він щастя роздає пригорщами. А вже хто далі, тому все менше і менше дістається.

Ганна вірила бабі Секлітці і так ждала того щастя…

Їй справді доля усміхнулася. Вийшла вона заміж за хазяйського хлопця –  за Гриця. Жили вони душа в душу. Підростали двоє діток: Мотря і Савка.

Але Ганна знову при надії. Чекає третю дитину. Гриць не хотів цієї дитини. Казав, що нагуляла...

ххх

...Жала вона жито в спеку у полі. Раз по раз розгиналася і витирала з чола піт, що краплями, розміром з ягоду, зрошував обличчя і всю її білу хустину.­

— Щось тяжко, — подумала вона. Що розігнеться (а живіт великий), то заколе так унизу, що аж млосно.

— Мабуть, пора, — подумала жінка.

Жати залишилося до кінця загону небагато.

— Треба йти до Марії-повитухи, бо то ще до її хутора кусок дороги, — вирішила Ганна.

Повагом почвалала.

— Якось дойду.

Таки дійшла...

Народився хлопчик. Марія обмила породіллю, зав’язала пуповину дитині. Хлопчик здоровенький, прудкий, зразу й заплакав.

Повитуха засміялася:

— Хороший хлоп! Житиме!

Ганна полегшено зітхнула.

ххх

Справив Гриць хрестини. Нарекли дитину Мироном.

А що то з Ганною? Якась не своя. Ходить, як у воду опущена...

Кажуть люди, що у житті є і мед солодкий, і гіркий полин. Справді, щастя і горе так міцно між собою сплелися: хлопчик був сліпий.

— Позбудуся, — подумала Ганна, — у мене є ще двоє...

Настала осінь. Холодна сльотава пора тріпоче туманами угорі. Не видно ні неба, ні Сонця. Смуток безпросвітний вужем закрадався у душу Ганни: “Позбудуся”.

смт Стара Вижівка.