Повідомлення в номер / Назад у минуле чи вперед у майбутнє

Шановний пене Миколо!

У зв’язку із складною ситуацією в енергетиці та інших сферах життєдіяльності міста хотів би попросити Вас розповісти, як ці проблеми розв’язувала влада в минулому. Наскільки я знаю, Ви – уродженець Ковеля і пам’ятаєте повоєнні часи. Як тоді виживали люди і які Ви бачите шляхи виходу із кризи тепер?

Василь Швець, 

ветеран праці.

l

Шановний пане Василю!

Ваше запитання для мене цілком зрозуміле, бо переживаємо з Вами далеко не простий період в нашій спільній історії. Підступний ворог зруйнував велику частину так званої критичної інфраструктури в Україні, і не схоже, щоб він припинив свої варварські дії в майбутньому. Про це свідчить новий масований удар 5 грудня ц. р. 

Подібна ситуація в енергетиці була одразу після Другої світової війни. Я ще пам’ятаю руїни Ковеля, розбитий костел по вулиці Грушевського, занехаяні міські вулиці, землянки, в яких жили люди. Принаймні, біля нашого будиночка по  вулиці Луговій на березі Турії таких землянок були десятки. В ході боїв за Ковель їх радянські солдати вирили як окопи. У них ми ще довго знаходили патрони, гільзи і навіть гранати, які не розірвалися. Через необережне поводження із боєприпасами по війні нерідко гинули мої ровесники. 

В наших домівках не було ані електрики, ані радіо. Вчили уроки при світлі гасової лампи, готували їжу на так званих керогазах або примусах. В теплу пору облаштовували саморобні плити у дворах будинків.  Взимку грілися біля грубок, які опалювали дровами або в кращому випадку – вугіллям.

Лише в другій половині 50-их років нам підключили проводове радіо. Радості не було меж, адже отримали можливість слухати казки діда Панаса, аудіозаписи вистав українських театрів (передача називалась «Театр перед мікрофоном»), інші програми. Вранці у школу вставали під звуки гімнів СРСР і УРСР. Пізніше наш, віддалений від центру міста «хутір» електрифікували, з приводу чого на вулиці Луговій (тоді Горького) було справжнє свято. 

Цікаво, що у Ковелі електроенергію виробляли дві станції – міська і залізнична. Як пише у книзі «Ковель: шлях через віки» Анатолій Семенюк, електрифікація міста розпочалася ще перед війною – у 1929 році, коли збудували першу електростанцію з двома генераторами. Після жорстоких боїв на Ковельщині під час Другої світової війни енергетичне господарство було зруйноване дощенту. Лише у 1947 році на Волині відновлено або відбудовано 7 комунальних електростанцій, в тому числі у Ковелі.

В шкільні роки мені довелося побувати на екскурсії в міській електростанції. Вона розташовувалася неподалік залізничного вокзалу, де згодом розмістили після її закриття завод культпобутвиробів. Нині тут – торговельний центр. 

Враження від відвідин станції залишилося на все життя. Захоплення викликали  велетенські, як мені здавалося, генератори, котрі працювали на дизельному паливі і цілодобово подавали струм в мережу. До речі, в обласному центрі – Луцьку електростанція стала до ладу тільки в 1952 році.

Як зазначає той же Анатолій Семенюк, розвиток енергетики за рахунок будівництва дизельних електростанцій  не міг бути ефективним. У 1962-1963 роках були побудовані електролінія Володимир-Волинський – Ковель і підстанція. Електроенергія почала надходити з Добротвору. Фактично розпочався процес централізації енергетичного господарства Волині й України. 

З висоти сьогоднішнього дня, коли електроенергетична галузь переживає глибоку кризу, яка виникла через бандитські дії московії,   намагання знищити підприємства критичної інфраструктури, іноді думаю, а чи правильно діяла тогочасна влада, коли розпочала оту централізацію?

З одного боку, ніби правильно – підвищилась ефективність роботи галузі, надійнішою стало постачання електроенергії, яку Україна могла   навіть експортувати. Щоправда, цей позитив давався взнаки у мирний час, коли ніхто нас не обстрілював і не намагався знищити фізично.

Сьогодні ж, в умовах воєнного стану, добре видно проблеми системи, що склалася: достатньо кількох прицільних ударів ракетами по підприємствах енергетики, щоб без світла і тепла залишити більшість областей України. Можливо, було б розумніше, якби в кожному місті «законсервували» на випадок надзвичайних ситуацій автономні електростанції, які стали б у пригоді нині. Адже до пори – до часу були у нас і цехи холодних паравозів, які могли ставати до ладу в критичні моменти (не знаю, чи є вони зараз).

Та й інші “резерви” не варто було бездумно знищувати. Як кажуть хочеш миру, готуйся до війни. А то лише після нападу московії згадали про бомбосховища, зруйновані оборонну промисловість, авіацію, танки, ракети і т. інше. Слава Богу, що маємо героїчні Збройні Сили України, їх доблесних військовослужбовців та командирів, підтримку і допомогу Заходу. 

Ви, пане Василю, запитуєте, які я бачу шляхи виходу з кризи? Іншими словами, чи йти нам назад у минуле, де не все було так погано, чи рухатися вперед у майбутнє? Я не є великим спеціалістом з цієї  теми. Але вважаю, що маємо рухатись вперед, використовуючи досвід минулого. Що маю на увазі? Розробити програму хоча б мінімального забезпечення наших населених  пунктів, зокрема і Ковеля, електроенергією. Чимало ковельчан придбали генератори у власність і обігрівають свої домівки власноруч. Ефективно працює адміністрація і спеціалісти ПТМ «Ковельтепло», особисто директор Володимир Бойко, за що маємо їм подякувати, адже навіть за відсутності світла батареї у багатоповерхівках не холодні.

Було б добре, якби можливість забезпечити дизельними або бензиновими генераторами з’явилась у мешканців всіх будинків, особливо там, де створені ОСББ. Не завадило б продумати систему кредитування для них або широкомасштабного надання гуманітарної допомоги з-за кордону. Доцільно, на мою думку, значно збільшити виробництво індивідуальних засобів обігріву (типу «буржуйок»), де могли б своє слово сказати комунальники і виробничники. Це тим важливіше, що надійні обігрівачі дуже потрібні нашим захисникам на фронті.

Колись  голова Волинської ОДА Борис Клімчук (Царство Небесне його добрій душі!) часто повторював: «Не поспішайте, хлопці, розкидати грубки – вони вам ще знадобляться”. Як у воду дивився наш земляк: нині газопостачання багатьох українських міст – під великим знаком питання, бо московити на все здатні (вже ведуть мову про «крадіжки» їхнього газу українцями), тому можуть в будь-який момент закрутити газовий «кран». Чи готові ми до цього? Не впевнений, бо орки бомблять і газовидобувні підприємства, щоб і власного газу у нас не було.

Отже, слід продумати альтернативу «блакитному паливу». Там, де є можливість, встановити грубки, обладнати печі, для чого потрібні і дрова, і вугілля, і торф. Де їх узяти? Над цим слід серйозно подумати владі. А для початку заборонити вивезення деревини за кордон, бо, як сказав один господарський керівник, дожились до того, що на Волині немає де взяти дров. А втім, навантажені лісоматеріалом автомобілі без перешкод виїжджають за кордон. Щоправда, й кубометр дров тепер не набагато дешевший за кубометр газу.

 І останнє. Сьогодні багато людей хотіло б обладнати в селах пічне опалення. Але взяти кваліфікованого мулера-пічника? Особисто я не знаю, бо свої послуги вони не надто рекламують.  

Звичайно, заможні люди, яких не так на Ковельщині й багато, спроможні встановити сонячні батареї, забезпечивши себе не тільки дешевою електроенергією, а й чималими прибутками за рахунок її реалізації. Більшості ж населення це, образно кажучи, не по кишені.

l

Отакі, пане Василю, мої думки з приводу Вашого запитання. Не знаю, чи всі читачі погодяться з подібними міркуваннями, але така моя позиція у зв’язку із ситуацією, яка нині склалася в Україні.

Микола Вельма.

 

Шановний пене Миколо!

У зв’язку із складною ситуацією в енергетиці та інших сферах життєдіяльності міста хотів би попросити Вас розповісти, як ці проблеми розв’язувала влада в минулому. Наскільки я знаю, Ви – уродженець Ковеля і пам’ятаєте повоєнні часи. Як тоді виживали люди і які Ви бачите шляхи виходу із кризи тепер?

Василь Швець, 

ветеран праці.

ххх

Шановний пане Василю!

Ваше запитання для мене цілком зрозуміле, бо переживаємо з Вами далеко не простий період в нашій спільній історії. Підступний ворог зруйнував велику частину так званої критичної інфраструктури в Україні, і не схоже, щоб він припинив свої варварські дії в майбутньому. Про це свідчить новий масований удар 5 грудня ц. р. 

Подібна ситуація в енергетиці була одразу після Другої світової війни. Я ще пам’ятаю руїни Ковеля, розбитий костел по вулиці Грушевського, занехаяні міські вулиці, землянки, в яких жили люди. Принаймні, біля нашого будиночка по  вулиці Луговій на березі Турії таких землянок були десятки. В ході боїв за Ковель їх радянські солдати вирили як окопи. У них ми ще довго знаходили патрони, гільзи і навіть гранати, які не розірвалися. Через необережне поводження із боєприпасами по війні нерідко гинули мої ровесники. 

В наших домівках не було ані електрики, ані радіо. Вчили уроки при світлі гасової лампи, готували їжу на так званих керогазах або примусах. В теплу пору облаштовували саморобні плити у дворах будинків.  Взимку грілися біля грубок, які опалювали дровами або в кращому випадку – вугіллям.

Лише в другій половині 50-их років нам підключили проводове радіо. Радості не було меж, адже отримали можливість слухати казки діда Панаса, аудіозаписи вистав українських театрів (передача називалась «Театр перед мікрофоном»), інші програми. Вранці у школу вставали під звуки гімнів СРСР і УРСР. Пізніше наш, віддалений від центру міста «хутір» електрифікували, з приводу чого на вулиці Луговій (тоді Горького) було справжнє свято. 

Цікаво, що у Ковелі електроенергію виробляли дві станції – міська і залізнична. Як пише у книзі «Ковель: шлях через віки» Анатолій Семенюк, електрифікація міста розпочалася ще перед війною – у 1929 році, коли збудували першу електростанцію з двома генераторами. Після жорстоких боїв на Ковельщині під час Другої світової війни енергетичне господарство було зруйноване дощенту. Лише у 1947 році на Волині відновлено або відбудовано 7 комунальних електростанцій, в тому числі у Ковелі.

В шкільні роки мені довелося побувати на екскурсії в міській електростанції. Вона розташовувалася неподалік залізничного вокзалу, де згодом розмістили після її закриття завод культпобутвиробів. Нині тут – торговельний центр. 

Враження від відвідин станції залишилося на все життя. Захоплення викликали  велетенські, як мені здавалося, генератори, котрі працювали на дизельному паливі і цілодобово подавали струм в мережу. До речі, в обласному центрі – Луцьку електростанція стала до ладу тільки в 1952 році.

Як зазначає той же Анатолій Семенюк, розвиток енергетики за рахунок будівництва дизельних електростанцій  не міг бути ефективним. У 1962-1963 роках були побудовані електролінія Володимир-Волинський – Ковель і підстанція. Електроенергія почала надходити з Добротвору. Фактично розпочався процес централізації енергетичного господарства Волині й України. 

З висоти сьогоднішнього дня, коли електроенергетична галузь переживає глибоку кризу, яка виникла через бандитські дії московії,   намагання знищити підприємства критичної інфраструктури, іноді думаю, а чи правильно діяла тогочасна влада, коли розпочала оту централізацію?

З одного боку, ніби правильно – підвищилась ефективність роботи галузі, надійнішою стало постачання електроенергії, яку Україна могла   навіть експортувати. Щоправда, цей позитив давався взнаки у мирний час, коли ніхто нас не обстрілював і не намагався знищити фізично.

Сьогодні ж, в умовах воєнного стану, добре видно проблеми системи, що склалася: достатньо кількох прицільних ударів ракетами по підприємствах енергетики, щоб без світла і тепла залишити більшість областей України. Можливо, було б розумніше, якби в кожному місті «законсервували» на випадок надзвичайних ситуацій автономні електростанції, які стали б у пригоді нині. Адже до пори – до часу були у нас і цехи холодних паравозів, які могли ставати до ладу в критичні моменти (не знаю, чи є вони зараз).

Та й інші “резерви” не варто було бездумно знищувати. Як кажуть хочеш миру, готуйся до війни. А то лише після нападу московії згадали про бомбосховища, зруйновані оборонну промисловість, авіацію, танки, ракети і т. інше. Слава Богу, що маємо героїчні Збройні Сили України, їх доблесних військовослужбовців та командирів, підтримку і допомогу Заходу. 

Ви, пане Василю, запитуєте, які я бачу шляхи виходу з кризи? Іншими словами, чи йти нам назад у минуле, де не все було так погано, чи рухатися вперед у майбутнє? Я не є великим спеціалістом з цієї  теми. Але вважаю, що маємо рухатись вперед, використовуючи досвід минулого. Що маю на увазі? Розробити програму хоча б мінімального забезпечення наших населених  пунктів, зокрема і Ковеля, електроенергією. Чимало ковельчан придбали генератори у власність і обігрівають свої домівки власноруч. Ефективно працює адміністрація і спеціалісти ПТМ «Ковельтепло», особисто директор Володимир Бойко, за що маємо їм подякувати, адже навіть за відсутності світла батареї у багатоповерхівках не холодні.

Було б добре, якби можливість забезпечити дизельними або бензиновими генераторами з’явилась у мешканців всіх будинків, особливо там, де створені ОСББ. Не завадило б продумати систему кредитування для них або широкомасштабного надання гуманітарної допомоги з-за кордону. Доцільно, на мою думку, значно збільшити виробництво індивідуальних засобів обігріву (типу «буржуйок»), де могли б своє слово сказати комунальники і виробничники. Це тим важливіше, що надійні обігрівачі дуже потрібні нашим захисникам на фронті.

Колись  голова Волинської ОДА Борис Клімчук (Царство Небесне його добрій душі!) часто повторював: «Не поспішайте, хлопці, розкидати грубки – вони вам ще знадобляться”. Як у воду дивився наш земляк: нині газопостачання багатьох українських міст – під великим знаком питання, бо московити на все здатні (вже ведуть мову про «крадіжки» їхнього газу українцями), тому можуть в будь-який момент закрутити газовий «кран». Чи готові ми до цього? Не впевнений, бо орки бомблять і газовидобувні підприємства, щоб і власного газу у нас не було.

Отже, слід продумати альтернативу «блакитному паливу». Там, де є можливість, встановити грубки, обладнати печі, для чого потрібні і дрова, і вугілля, і торф. Де їх узяти? Над цим слід серйозно подумати владі. А для початку заборонити вивезення деревини за кордон, бо, як сказав один господарський керівник, дожились до того, що на Волині немає де взяти дров. А втім, навантажені лісоматеріалом автомобілі без перешкод виїжджають за кордон. Щоправда, й кубометр дров тепер не набагато дешевший за кубометр газу.

 І останнє. Сьогодні багато людей хотіло б обладнати в селах пічне опалення. Але взяти кваліфікованого мулера-пічника? Особисто я не знаю, бо свої послуги вони не надто рекламують.  

Звичайно, заможні люди, яких не так на Ковельщині й багато, спроможні встановити сонячні батареї, забезпечивши себе не тільки дешевою електроенергією, а й чималими прибутками за рахунок її реалізації. Більшості ж населення це, образно кажучи, не по кишені.

ххх

Отакі, пане Василю, мої думки з приводу Вашого запитання. Не знаю, чи всі читачі погодяться з подібними міркуваннями, але така моя позиція у зв’язку із ситуацією, яка нині склалася в Україні.