З газетою – по життю
Скільки себе я пам’ятаю, у нас в сім’ї завжди була на столі місцева газета.
Мої батьки були прості люди. Тато працював на залізниці, а мамі вистачало роботи вдома, бо були в хліві кролики, кури, свинка, а біля дому – великий город.
День починався в батьків о 5-6-й годині ранку. Поки мама стелила постіль, батько розпалював плиту. Тоді газу не було. А коли приносили пошту, батько сідав біля мами, яка готувала їжу, і читав газету вголос.
Коли ми з сестрою готувалися до школи, тато нагадував, що вже є газета і щоб ми не забули її прочитати.
У нас такий порядок був: вечеряли всією сім’єю – бабуся, тато, мама і ми з сестрою. Повечеряємо, і тато нас питає, як пройшов день в школі, що нового, про що в газеті читали?
У нас сім’я була спокійна, але дисципліна – «залізна».
Коли ми закінчили школу, сестра вступила в інститут (педагогічний). По закінченню інституту працювала вчителем, а потім – в педінституті міста Рівного. Минали роки, але сестра і далі просила, щоб передавали ковельську газету, аби вона знала, як живуть люди в Ковелі. Так ми і робили.
А коли сестра вийшла заміж, то я жартувала, що, мабуть, наша газета прищепила любов до журналістики і журналістів. Чоловік сестри Василь Мороз після закінчення інституту почав працювати в редакції газети в м. Рівному. А як розібратися серйозно, то газета потрібна в сім’ї. Цікаво знати, що робиться в державі, в нашій області, районі, що нового в нашому місті.
А зараз з чоловіком ходимо за газетою до редакції, не зважаючи на все. То болить, то не хочеться ворушитися. А так ідемо за газетою з чоловіком разом – і «оживаємо».
Наша газета “Вісті Ковельщини” цікава. А тим більше зараз потрібно знати, що робиться в Україні і у нас в Ковелі. А газета нас про все інформує.
Дуже дякуємо нашому редактору Вельмі М. Г., всім працівникам газети за їхню роботу!
Людмила ПРИМАЧЕНКО,
ветеран праці.
Скільки себе я пам’ятаю, у нас в сім’ї завжди була на столі місцева газета.
Мої батьки були прості люди. Тато працював на залізниці, а мамі вистачало роботи вдома, бо були в хліві кролики, кури, свинка, а біля дому – великий город.
День починався в батьків о 5-6-й годині ранку. Поки мама стелила постіль, батько розпалював плиту. Тоді газу не було. А коли приносили пошту, батько сідав біля мами, яка готувала їжу, і читав газету вголос.
Коли ми з сестрою готувалися до школи, тато нагадував, що вже є газета і щоб ми не забули її прочитати.
У нас такий порядок був: вечеряли всією сім’єю – бабуся, тато, мама і ми з сестрою. Повечеряємо, і тато нас питає, як пройшов день в школі, що нового, про що в газеті читали?
У нас сім’я була спокійна, але дисципліна – «залізна».
Коли ми закінчили школу, сестра вступила в інститут (педагогічний). По закінченню інституту працювала вчителем, а потім – в педінституті міста Рівного. Минали роки, але сестра і далі просила, щоб передавали ковельську газету, аби вона знала, як живуть люди в Ковелі. Так ми і робили.
А коли сестра вийшла заміж, то я жартувала, що, мабуть, наша газета прищепила любов до журналістики і журналістів. Чоловік сестри Василь Мороз після закінчення інституту почав працювати в редакції газети в м. Рівному. А як розібратися серйозно, то газета потрібна в сім’ї. Цікаво знати, що робиться в державі, в нашій області, районі, що нового в нашому місті.
А зараз з чоловіком ходимо за газетою до редакції, не зважаючи на все. То болить, то не хочеться ворушитися. А так ідемо за газетою з чоловіком разом – і «оживаємо».
Наша газета “Вісті Ковельщини” цікава. А тим більше зараз потрібно знати, що робиться в Україні і у нас в Ковелі. А газета нас про все інформує.
Дуже дякуємо нашому редактору Вельмі М. Г., всім працівникам газети за їхню роботу!
Людмила ПРИМАЧЕНКО,
ветеран праці.
З газетою – по життю
Залишити коментар