Незабутнє
Беру до рук нову книгу О. І. Чабан "Мій милий світе". Саме по собі видання гарне, зі смаком оформлене. Олена Іванівна не порушила своєї традиції: як і попередні 34 книги, 35-та вийшла в синьо-блакитному кольорі. Адже блакитний колір символізує благородство, вірність, а також він – символ Божественних Небес, і шлях до голубого неба – синій. Книга заворожує від першої сторінки.
А в книзі – шлях до її дитинства, дорогий спогад тих далеких, до болю близьких дитячих років, "колиски" її дитинства в с. Рокитниці, його жителів, родини. Незабутній спогад, звідки пішла її стежина у життєвий світ:
Моя ти мила, рідна
сторона,
Моя Рокитниця, мій
дивний світе,
Для нас, як мати, ти
завжди одна.
Де б не були – твої ми
вдячні діти.
Хоч авторці мало довелося прожити в чарівному куточку, але все "життя спогади бентежать душу, змушують серце частіше битися, викликають щем і ностальгію за незабутнім", "де дитинство гуляло в садках, де льони голубіли в полях, до землі, яку сходила босими ногами по срібних ранкових росах".
Надзвичайно вдало авторка подає читачам багатий, дуже цінний матеріал про походження назви села, про його історію по періодах, а також участь односельчан в тих чи інших подіях. Все це переплітається з історією місцевого храму Різдва Пресвятої Богородиці.
Храм був побудований в 1789 р., і відтоді мінялися устрої, проходили війни, але святиня ніколи не закривала своїх дверей. Вона переживала, плакала, коли у прихожан були труднощі, втрати, раділа успіхам. Дуже гарна архітектурна пам'ятка і нині є не тільки окрасою села, а й осередком духовності. І нині ідуть жителі села до своєї святині, аби послухати слово Боже, помолитися, покаятись, попросити Всевишнього щастя, миру для родин, села, України.
В книзі описуються події 30-х років. Болюча, незабутня пам'ять – розділ "Учасники Другої світової війни". Світлини… Спогади… Війна важкий слід залишила чи не в кожній хаті. Біль викликає поема "Рокитницька трагедія".
Цікаві спогади про жителів села, котрі творили достаток, "славні своєю працею". Історичні нариси, світлини про трудівників села, організаторів і передовиків колгоспного виробництва. Л. В. Кулаковський багато зробив для зростання колись занедбаного господарства, яке стало одним із кращих не тільки в районі, але і в області. Вмілий господарник, знаючий агроном багато уваги приділяв соціально-культурним закладам.
В селах будували нові школи, будинки культури, дитячі садки. Завдячує і Олена Іванівна чуйному, доброму Кулаковському, бо саме він був її наставником, завдяки йому пішла вчитись, хоча було важко. І нині потайки шкодує, що не повернулася в "колиску зоряних надій". Її доля розпорядилася по-іншому. Цікаво ще раз зустрітися читачам з тими, хто творив, віддаючи себе роботі. Хоч нині їх уже нема, а спогад ятрить серця живих. Знатний льонар С. Калинюк. Саме вирощення льону, як прибуткової галузі, вивело господарство в передовики. Та й доходи були значними, збагачувались трудівники, розбудовувалося село. Розділ спогадів доповнено світлинами тих далеких часів.
І знову Олена Іванівна веде читачів в "казку свого дитинства". Але яким воно було для повоєнних дітей? Викликає біль вірш "Зварила мама кашу з лободи", "приправила солоними сльозами, рятує від голодної біди діток, що залишились сиротами". Поезія викликає сльози спогадів про найдорожчих людей, котрі пішли уже у Вічність. Незабутній образ матері, яка завжди вимолювала добру долю своїм трьом діткам, слідкувала, щоб її кровиночки зростали в увазі, турботі, любові, хоч, звичайно, було важко, бо нелегка праця в колгоспі вимагала часу, здоров'я.
Все це пізніше лягло в поетичні рядки під назвою "Тут коріння моє", "Зігрівають милі спогади", "Згадка" та інші:
У хаті, на городі – скрізь
Від світу і поки вечір
темний
Укриє землю, прийде ніч.
Чи не найбільше любові вкладено у розділ "Історія сільської школи". У 1932 році в селі на зібрані жителями гроші відкрили школу – в 2022 році "хтось" вирішив її закрити, довелося “відстоювати” навчальний заклад. В селі школа завжди була єдиним осередком освіти, культури, просвітницької роботи.
Найтепліші звернення до першої вчительки, яка вчила дітей не тільки грамоти, але:
…співати, малювати…
Берегти
Родину, школу, книгу,
Батьківщину…
Як мати, споряджала у
світи.
Спасибі Вам, свята наша,
єдина.
Розлетілися діти – навчання, трудові дороги чи не по всій Україні. Але всіх їх "зібрала" авторка у розділі "Мої земляки". Так склалося, що Олена Іванівна навчалася не тільки в Рокитниці, а й у Волі-Любитівській і Любитові. Тож багато добрих спогадів залишили в пам'яті авторки. Їм присвятила свою поезію. Ось про Волю- Любитівську:
Вілька… Воля- Любитівська… Воленька…
Простяглася від лісу в
поля.
Я щаслива, що матінка-
доленька
Нас у лоно твоє принесла.
До речі, багато поетичних рядків покладено на музику. Вся ця поезія об'єднана в цікавому розділі "В моє життя ви сонцем завітали".
Мене зацікавив розділ "На дорогах життя". Тут – публіцистика, оповідання, невигадані життєві історії, такі близькі цікаві, заворожуючі.
Не зрадила своїй традиції Олена Іванівна: знає, як читачі полюбляють спогади про митрополита Ніфонта. Надзвичайно хороші, величні поезії "Відкрийся, душе", "Душа до Бога обізвалась", які читач знайде в розділі "Не розлучи нас, Господи".
Сюди ми йдемо на
пораду,
Знаходимо в душі
розраду
І зцілення від мук
душевних.
Книга закінчується відгуками вдячних читачів, адже любителів поезії авторки дуже багато. Це не просто поезія – це симфонія її душі, душевна щирість, яка чарує наші серця. Вірші дуже прості, написані зрозуміло, доступно, вони, як наше життя.
Коли через роки Олена Іванівна побувала в рідному селі, такому близькому, чарівному, багатому, побачила, як воно зістарилося, знищилось, занепало, її це дуже вразило. Повалені паркани, зарослі чагарниками хати. Колись прекрасний будинок культури, стоїть, як "величезний череп страхітливого чудовиська". Болить серце авторки, самі слова лягли на папір, як звернення, як розпач:
Не помирай, село моє
жадане,
Живи, як пісня, з карти не
зникай.
Найкраще, наймиліше і
кохане,
Нас сиротами в світі не
лишай.
Такі слова близькі кожній людині. І як підсумок – звернення до односельчан:
Я дарую вам щирі вірші,
Бо коштовностей інших не
маю.
Книга Олени Чабан "Мій милий світе" – це і є та коштовність, яку вона дарує своїм читачам. Це знахідка для працівників бібліотек, вчителів – це і уроки краєзнавства, історії. Дуже потрібна. Спасибі авторці! Нових творчих задумів, творінь!
Як на мене, це дуже корисна книга. Молодь повинна отримувати необхідне знання про історію своєї малої Батьківщини, бо духовне обличчя особистості завжди формується життям малого свого села, краю. Тож розкупили всі книги Олени Іванівни Чабан. І це є найбільша вдячність читачів.
Шановна Олено Іванівно! Доброго здоров'я Вам, щасливого довголіття в мирній країні. Ми чекаємо нових Ваших книг.
Валентина СІЧКАР.
Беру до рук нову книгу О. І. Чабан "Мій милий світе". Саме по собі видання гарне, зі смаком оформлене. Олена Іванівна не порушила своєї традиції: як і попередні 34 книги, 35-та вийшла в синьо-блакитному кольорі. Адже блакитний колір символізує благородство, вірність, а також він – символ Божественних Небес, і шлях до голубого неба – синій. Книга заворожує від першої сторінки.
А в книзі – шлях до її дитинства, дорогий спогад тих далеких, до болю близьких дитячих років, "колиски" її дитинства в с. Рокитниці, його жителів, родини. Незабутній спогад, звідки пішла її стежина у життєвий світ:
Моя ти мила, рідна сторона,
Моя Рокитниця, мій дивний світе,
Для нас, як мати, ти завжди одна.
Де б не були – твої ми вдячні діти.
Хоч авторці мало довелося прожити в чарівному куточку, але все "життя спогади бентежать душу, змушують серце частіше битися, викликають щем і ностальгію за незабутнім", "де дитинство гуляло в садках, де льони голубіли в полях, до землі, яку сходила босими ногами по срібних ранкових росах".
Надзвичайно вдало авторка подає читачам багатий, дуже цінний матеріал про походження назви села, про його історію по періодах, а також участь односельчан в тих чи інших подіях. Все це переплітається з історією місцевого храму Різдва Пресвятої Богородиці.
Храм був побудований в 1789 р., і відтоді мінялися устрої, проходили війни, але святиня ніколи не закривала своїх дверей. Вона переживала, плакала, коли у прихожан були труднощі, втрати, раділа успіхам. Дуже гарна архітектурна пам'ятка і нині є не тільки окрасою села, а й осередком духовності. І нині ідуть жителі села до своєї святині, аби послухати слово Боже, помолитися, покаятись, попросити Всевишнього щастя, миру для родин, села, України.
В книзі описуються події 30-х років. Болюча, незабутня пам'ять – розділ "Учасники Другої світової війни". Світлини… Спогади… Війна важкий слід залишила чи не в кожній хаті. Біль викликає поема "Рокитницька трагедія".
Цікаві спогади про жителів села, котрі творили достаток, "славні своєю працею". Історичні нариси, світлини про трудівників села, організаторів і передовиків колгоспного виробництва. Л. В. Кулаковський багато зробив для зростання колись занедбаного господарства, яке стало одним із кращих не тільки в районі, але і в області. Вмілий господарник, знаючий агроном багато уваги приділяв соціально-культурним закладам.
В селах будували нові школи, будинки культури, дитячі садки. Завдячує і Олена Іванівна чуйному, доброму Кулаковському, бо саме він був її наставником, завдяки йому пішла вчитись, хоча було важко. І нині потайки шкодує, що не повернулася в "колиску зоряних надій". Її доля розпорядилася по-іншому. Цікаво ще раз зустрітися читачам з тими, хто творив, віддаючи себе роботі. Хоч нині їх уже нема, а спогад ятрить серця живих. Знатний льонар С. Калинюк. Саме вирощення льону, як прибуткової галузі, вивело господарство в передовики. Та й доходи були значними, збагачувались трудівники, розбудовувалося село. Розділ спогадів доповнено світлинами тих далеких часів.
І знову Олена Іванівна веде читачів в "казку свого дитинства". Але яким воно було для повоєнних дітей? Викликає біль вірш "Зварила мама кашу з лободи", "приправила солоними сльозами, рятує від голодної біди діток, що залишились сиротами". Поезія викликає сльози спогадів про найдорожчих людей, котрі пішли уже у Вічність. Незабутній образ матері, яка завжди вимолювала добру долю своїм трьом діткам, слідкувала, щоб її кровиночки зростали в увазі, турботі, любові, хоч, звичайно, було важко, бо нелегка праця в колгоспі вимагала часу, здоров'я.
Все це пізніше лягло в поетичні рядки під назвою "Тут коріння моє", "Зігрівають милі спогади", "Згадка" та інші:
У хаті, на городі – скрізь
Від світу і поки вечір темний
Укриє землю, прийде ніч.
Чи не найбільше любові вкладено у розділ "Історія сільської школи". У 1932 році в селі на зібрані жителями гроші відкрили школу – в 2022 році "хтось" вирішив її закрити, довелося “відстоювати” навчальний заклад. В селі школа завжди була єдиним осередком освіти, культури, просвітницької роботи.
Найтепліші звернення до першої вчительки, яка вчила дітей не тільки грамоти, але:
…співати, малювати… Берегти
Родину, школу, книгу, Батьківщину…
Як мати, споряджала у світи.
Спасибі Вам, свята наша, єдина.
Розлетілися діти – навчання, трудові дороги чи не по всій Україні. Але всіх їх "зібрала" авторка у розділі "Мої земляки". Так склалося, що Олена Іванівна навчалася не тільки в Рокитниці, а й у Волі-Любитівській і Любитові. Тож багато добрих спогадів залишили в пам'яті авторки. Їм присвятила свою поезію. Ось про Волю- Любитівську:
Вілька… Воля- Любитівська… Воленька…
Простяглася від лісу в поля.
Я щаслива, що матінка- доленька
Нас у лоно твоє принесла.
До речі, багато поетичних рядків покладено на музику. Вся ця поезія об'єднана в цікавому розділі "В моє життя ви сонцем завітали".
Мене зацікавив розділ "На дорогах життя". Тут – публіцистика, оповідання, невигадані життєві історії, такі близькі цікаві, заворожуючі.
Не зрадила своїй традиції Олена Іванівна: знає, як читачі полюбляють спогади про митрополита Ніфонта. Надзвичайно хороші, величні поезії "Відкрийся, душе", "Душа до Бога обізвалась", які читач знайде в розділі "Не розлучи нас, Господи".
Сюди ми йдемо на пораду,
Знаходимо в душі розраду
І зцілення від мук душевних.
Книга закінчується відгуками вдячних читачів, адже любителів поезії авторки дуже багато. Це не просто поезія – це симфонія її душі, душевна щирість, яка чарує наші серця. Вірші дуже прості, написані зрозуміло, доступно, вони, як наше життя.
Коли через роки Олена Іванівна побувала в рідному селі, такому близькому, чарівному, багатому, побачила, як воно зістарилося, знищилось, занепало, її це дуже вразило. Повалені паркани, зарослі чагарниками хати. Колись прекрасний будинок культури, стоїть, як "величезний череп страхітливого чудовиська". Болить серце авторки, самі слова лягли на папір, як звернення, як розпач:
Не помирай, село моє жадане,
Живи, як пісня, з карти не зникай.
Найкраще, наймиліше і кохане,
Нас сиротами в світі не лишай.
Такі слова близькі кожній людині. І як підсумок – звернення до односельчан:
Я дарую вам щирі вірші,
Бо коштовностей інших не маю.
Книга Олени Чабан "Мій милий світе" – це і є та коштовність, яку вона дарує своїм читачам. Це знахідка для працівників бібліотек, вчителів – це і уроки краєзнавства, історії. Дуже потрібна. Спасибі авторці! Нових творчих задумів, творінь!
Як на мене, це дуже корисна книга. Молодь повинна отримувати необхідне знання про історію своєї малої Батьківщини, бо духовне обличчя особистості завжди формується життям малого свого села, краю. Тож розкупили всі книги Олени Іванівни Чабан. І це є найбільша вдячність читачів.
Шановна Олено Іванівно! Доброго здоров'я Вам, щасливого довголіття в мирній країні. Ми чекаємо нових Ваших книг.
Валентина СІЧКАР.
Незабутнє
І знову Олена Іванівна веде читачів в "казку свого дитинства". Але яким воно було для повоєнних дітей? Викликає біль вірш "Зварила мама кашу з лободи", "приправила солоними сльозами, рятує від голодної біди діток, що залишились сиротами". Поезія викликає сльози спогадів про найдорожчих людей, котрі пішли уже у Вічність. Незабутній образ матері, яка завжди вимолювала добру долю своїм трьом діткам, слідкувала, щоб її кровиночки зростали в увазі, турботі, любові, хоч, звичайно, було важко, бо нелегка праця в колгоспі вимагала часу, здоров'я.
Залишити коментар