Повідомлення в номер / Миті століття Якова

Доля його ровесників була складною, адже це були діти, що народилися по закінченню Першої світової війни та після повернення земляків з далекої та довготривалої евакуації. Край запустів, але життя поступово налагоджувалось.  Земляки опинились у складі нової держави, яка теж не була заможною  після великої розрухи. 

В кожній сім'ї народжувалось багато дітей, яким вижити в таких умовах не всім вдавалось. Подружні життя не були довготривалі через високу смертність батьків далеко-далеко до старості. Діти залучались з ранніх років до робіт – як сільськогосподарських, так і домашніх. Повсюдним було дитяче випасання  худоби на своїх хутірських випасах, часом далеких від домашнього обійстя.

А як не згадати догляд за меншими у своїй родині? 

Дуже важко було заробити  гроші за злиденного життя. Навчивсь Яків акуратно    плести кошики. Вперше запропонував їх до продажу у маєтку місцевої пані. Їй товар малого хлопчини сподобався, і вона викупила його. Якою радістю переповнилось серце малого заробітчанина через свій успіх! Робітники маєтку сказали, що можна було б виставити дитині більшу ціну на вироби. І тоді спрацювала інтуїція на поставку власного товару наступного разу. Суть зводилася до одного: зробити кошики в кольорових смугах. І це спрацювало. 

Великим був потяг до освіти, до школи, котрі  вже почали з'являтися, як перші травневі гриби. На хаті в селі запрацювала найнята вчителька. Сільські діти пішли до школи. В перший рік Якова не прийняли, бо був малим на зріст та напівсиротою. 

І тоді Потап купив у Ковелі на базарі старенького букваря і доклався до бажання сина вивчити всі букви. А сам же читав по складах. І вже на другий рік хлопчик потрапив до школи. Була радість знаходитися серед ровесників, поруч вчительки. Але, але… У перший день навчання вразила картина, яку випадково вдалося побачити: у класі в кутку на колінах стояв Юрко, високо піднявши руки, які тримали кошика. 

Старші пояснили – за порушення або неуспішність неодмінно настане покарання від вчительки чи місцевого батюшки. Але навчання йшло успішно, ставало доступним і цікавим, хоча місця за партою на лаві ледве-ледве вистачало. Частенько ті, хто сиділи на краю, падали додолу. 

Особливо незручно було на уроках письма.

Образливою була сценка уже в повоєнний період, коли посадовець з Любитівської сільської ради зауважив якось батькові, котрий хотів стати завклубом у селі, що він, мовляв, не має освіти, щоб займати цю посаду. На це відповів: "Оцінимо все по роботі". І таки цю впевненість підтвердив на ділі. 

Яків закінчив вечірню школу в сусідньому селі, бо знав, що вчитися ніколи не пізно. Всі діти й онуки теж здобули вищу освіту, і труднощів з ними у цьому питанні не було. На схилі своєї життєвої долі дуже радів за правнучку Дарину, школярку з м. Рівного, яка здобула за успіхи в навчанні річну стипендію від мера міста одна від школи, де більше тисячі учнів.

Батько знав непогано польську розмовну мову, що давало можливість вільно спілкуватися пізніше з польською людністю в Прусії у воєнний час. А тому вчитися мають всі, бо знання – то велика сила.

Секретар сільської ради у той день поспішав під час обідньої перерви до робочого місця. Стежина проходила через нивку, що була засіяна житом. Тут працювала тракторна косарка, що вперше прибула з Любитівської МТС. Жито вродило гарно, але механізатори косили неякісно. В присутності двох "наглядачів" від колгоспу Яків висловив зауваження. 

Після обіду до сільради під'їхав "воронок", і секретаря відвезли у Ковель до районної міліції та наказали чекати в коридорі, що був переповнений "запрошеними". Став чекати. Ніхто не викликав, нічого не пояснював. Але ось з'явився сержант міліції і вивів на вулицю, при цьому тицьнувши в руки вила та наказавши закидати сіно у високий стіг у дворі міліцейської установи. 

Секретар заявив: "Ти ж мене не нагодував, щоб я міг працювати". Той швиденько побіг до начальника Мишастого, який вийшов зі словами: "Я тебе накормлю, почекай". Цю розмову почув інший міліціонер і запропонував взяти затриманого до роботи, а разом з тим нагодувати.

Приїхали до хати міліціонера, де нагодували привезеного. Опісля поїхали в бік с. Будища на знайомі болота "Міщанщини". Міліціонер залишився на возі, а привезеному дав вила. При цьому зняв ремінь, на якому була зброя, і кинув на землю. Яків підняв її, розкрив кобуру, перевірив наявність патронів. На це міліціонер зауважив: "Не шуті…". Звичайно, жартів тут бути не могло, тому відкинув все убік, швидко завантажили фіру та повезли до садиби.  Познайомились: це був Микола з Пеньків. 

А ось увечері, десь опівночі, Якова покликали до кабінету, де гучно грала музика і за столом сиділо троє кремезних чоловіків. "Такі можуть і побити", – подумав. Але Мишастий заволав, що посадить його на 25 років. Щоправда, було незрозуміло, за що. Ті двоє теж "підгавкували". 

Зібравшись з думками, попросив дати папір для написання заяви на посадку в тюрму, де є охорона, робота, харчування… Сказав: "А ви підете на моє місце в село". Розлючений страж порядку вигнав присутнього зі словами: "Забирайся звідси!". Через тіла сплячих в коридорі вийшов на двір, але враз почув навздогін: "Вертайся! Лізь на стіжок у сіно до ранку. Хтось уб'є, а скажуть, що ми".

Тільки почало світати, почав добиратися додому. Це був базарний день (четвер). Перші люди вже добралися до окраїни міста. Сів трішки перепочити, оцінити все, що сталося. Але далеко помітив постаті двох дівчат, що швидко рухалися. Вирішив: посиджу, доки вони підійдуть, а тоді піду. Але коли підійшли ближче, то впізнав свою Надію та двоюрідну сестру Варвару, які гірко заплакали, впізнавши Якова. На щастя, їм не довелося шукати "арештанта" в місті. 

Вирішили разом сфотографуватись (ви їх бачите на світлині) та пригоститись пиріжками і повертатись до села.

Подібні доноси, неправдиві свідчення  часто руйнували долю і життя багатьох безневинних людей, даючи можливість чинити насильство.

Таких сцен не бракувало, особливо тоді, коли приживалась політика "займів", виконання рішень владних структур. Для прикладу згадаю такий випадок. З району прибув уповноважений, що мав зібрати підписи людей на згоду взяти  займи. Він спершу зайшов до сільради і почав "утюжити" секретаря, який явно не сприйняв зухвалість чиновника. Дійшло до того, що зайда пообіцяв секретарю, що він як "вдує", то батько вилетить в "окошко". 

Голова Титько мовчав, але присутній односельчанин зауважив, що недопустимо, щоб працівника сільської ради викидали у вікно задля того, щоб зібрати підписи на займ. Виникла  суперечка між двома членами компартії. Пішли погрози односельчанину Івану про покарання у міськкомі, але в кінцевому підсумку прибулий поїхав ні з чим, а для односельчанина зібрали займу "по зав'язку"…

Другий випадок стався з приїздом ще одного уповноваженого – знову ж таки по займах. А секретар у справах сільради був у райцентрі (військкомат, казначейство, райрада). Приїжджий, як добре знайомий із законодавством, склав акт про відсутність секретаря на робочому місці. Це міг би заперечити голова, але слово "суддя", яким назвався гість,  забило йому памороки. І за день було накладено стягнення з відрахуванням частини зарплати на 6 місяців. 

З цим погодитись було неможливо. І довелося батькові самому оскаржувати рішення, яке не хотіла приймати секретарка в суді. І лише після телефонного дзвінка з прокуратури: "Клава, ти не шуті! Приймай!" жінка виконала свій службовий обов'язок. 

І поки доїхав до апеляційного суду позивач, все вирішилось позитивно без його участі. Адже всі установи підтвердили, що секретар дійсно працював в той день у них.