Повідомлення в номер / Миті століття Якова

Мою, п'ятирічного хлопчика, увагу у той день привернула гучна суперечка на краю вулиці, де був город діда Потапа. Швиденько борознами побіг до гурту, що зібрався біля трактора, що стояв на городі. Люди про щось перемовлялись.

Дід Потап стояв попереду трактора, тримаючи в руках вила. Він рішуче заявив, що не пустить трактора далі. Біля нього бігав розчервонілий бригадир і, здавалось, ось-ось вдарить діда. Але я знав, що він боїться батька, який біг до гурту. Вже під'їхав і голова колгоспу та ламаною російською мовою дорікнув бригадиру за надмірне панькання. Дав команду молодому трактористу орати, сподіваючись, що дід відійде вбік. Трактор заревів, але дід встромив вила у землю і ліг перед ним. Трактор заглох. А я почав гірко плакати. Якась з жінок підбігла до мене і міцно притиснула до себе. 

Голова лаяв тракториста. Батько попросив його пояснити ситуацію, бо це –законний город діда та його дочки. Тільки "лизуни" голови бігали по колу біля трактора. Ця справа мала подальше продовження. У мене залишилася велика неповага до цього голови на все життя. А той не міг помиритися з Яковом, хоч прекрасно знав його авторитет та вміння працювати на совість. Згодом батька правління після тривалого протистояння призначило  комірником бригади села. 

Якось односельчанин доніс голові, що нібито зерно перегрівається в коморі. Голова прибув і кинувся по засіках перевіряти щупи. Комірник поцікавився, в чому справа?  Тоді голова пояснив причину. Але заява Марка не підтвердилася.  

Тато пожартував: "Своєму підлеглому місцева пані платила салом, а ви, видно, шкодуєте гідно комірнику заплатити". На це голова розсміявся,  і конфлікт було вичерпано.

До речі, тато зумів довести справу по городу до "перемоги", доказавши підробки в документах у справі. Так він став захисником для багатьох в їх бідах, а дідові до смерті довелося зазнавати кривди від команди очільника господарства.  

Сільський клуб, дорога до села, автобусне сполучення, розпаювання майна, землі – це ті поодинокі переможні дії Якова, що вимагали багато здоров'я, нервів, сил, витримки та великої віри, бажання допомогти тим, хто поруч. На жаль, не вдалося добитися справедливості у питанні притягнення до відповідальності тих, хто зруйнував магазин у селі Ворона. І це – незагойна рана для батька до кінця життя. 

ххх

Отакий занедбаний сільський клуб (на світлині) ніхто не спішив рятувати, він нікому не дошкуляв, не різав в очі, з кожним наступним роком ставав все більш знищеним. Колись тут вирувало життя: вистачало музичних інструментів, технічних засобів. А скільки було цікавих газет і журналів! (На світлині вгорі ви бачите батька з духовим оркестром під час районного фестивалю молоді в Ковелі).

Коли почало занепадати сільське кіно, тато взявся демонструвати кіносеанси для дорослих односельчан та дітей.     

З переселенням від хуторів до села на 50-ти сотках залишилося кілька вишень та яблунь попереднього господаря: він їх не міг перевезти до свого городу. Батько швиденько викопав вишні зі свого хутора та надумав завести  сад. Дерева   прищеплювали на дичках, потім пересаджували у ряди. Весь город вкрився з часом саджанцями у 7 рядів (близько 90 дерев). Виникали великі труднощі з оранкою, багато дерев доводилось щороку обкопувати вручну. 

Сад згодом заплодоносив на повну силу, і вишні здавали заготівельникам, яблука – закладали на зберігання взимку. На ковельському базарчику покупці цінували  великі соковиті груші. 

Багато яблук відправляли на ковельський винзавод.  Але згодом відмова від виноробства призвела до того, що всі фрукти не можна було використати з користю для справи.  І сад почав занепадати. Деякі дерева довелося викорчовувати.  Як боляче було це робити, адже кожне деревце потребувало великого догляду. 

Більшого саду у селі не було й тепер нема. Кілька років тому вирізали біля клубу липи, клени, що були засаджені батьком з місцевими хлопчаками. А ще у нас вулиця біля хати була обсаджена вишнями. Якою чудовою картиною був період цвітіння дерев! Таке побачити не кожному вдається – справжня казка. 

В госпіталі до одруження одного недільного дня батько пішов на вечірку, де були музика та танці. Спостерігаючи за танцюючими парами, помітив земляка. Коли все завершилося, підійшов і привітався з вусатим солдатом у вибіленій гімнастерці, назвавши ім'я Пилип. 

Спершу той неохоче йшов на перемовини з оббинтованим колегою, але після наполягань зрозумів, що він дійсно впізнав Пилипа з хутора Річки, що тепер у селі Любитові.  І розмова стала доступною і щирою. Пилип Корнелюк за день мав їхати додому як комісований.  

Помітивши, що в нього дуже стара гімнастерка, запропонував свою на обмін, запевняючи, що йому старенької вистачить після госпіталю для наступної передової. Швидко пройшов обмін, і збігла ніч у розмовах. Попросив передати рідним останні солдатські гроші, що і зробив Пилип, відшукавши рідних.

Для прикладу – відкриття братського солдатського поховання в Мар'їному урочищі (на світлині), коли разом з покійним  головою Волинської обласної ветеранської організації О. О. Булавіним "доходили" до столиці.  Тепер тут перепоховано та відшукано більше сотні полеглих бійців – відомих та невідомих…

Зворушливим спогадом у пам'яті  залишилось перепоховання командира дивізії часу Другої світової війни. Після одного бою наприбалтійській землі з роти залишилось в строю семеро, один з них – ручний кулеметник з понівеченою зброєю. Командир подякував за утриману позицію бійцям і попросив офіцера записати прізвища для нагородження. 

Першим стояв кулеметник, але прізвище офіцер перепитав вдруге, на це звернув увагу і командир. А вже через тиждень пораненого в обличчя та плече вивозив інший поранений, але не довіз до безпечного місця. І прийшлось чекати, не бачачи, куди йти. І тут знову зустріч: кулеметник почув, що десь далеко зупинилося авто і почув: "Хто ти, з якого підрозділу?". А присутній офіцер впізнав, видно, за вимовою того, кого записував попередньо. Солдату наказали нікуди не рухатись, бо пришлють санітарів. Все виконано було вчасно. 

І не міг тато не поїхати на перезахоронення свого рятівника до м. Даугавпілса (Латвія) у 1984 році. Тут зустрівся з другим рятівником Вітченком Ф. М. із далекого Душаку, що в Туркменістані. Він пораненого вдруге тата виніс під час форсування річки Вєнта. Це була щаслива мить зустрічі через сорок років.

ххх