Повідомлення в номер / Нас нікому не здолати!

Леся Українка.

Знову кричить, плаче, стогне, ридає сирена. Звучить сигнал тривоги. Війна. Як дикий поранений звір, що волає і просить про допомогу. Як поклик до розумного і доброго вчинку. Як прохання про спасіння. Як поштовх до порятунку. Як бажання жити… Але війна…

Пересічна людина непідвладна, неспроможна кардинально щось змінити. Старі немічні люди не можуть постояти самі за себе, бо безсилі перед небезпекою, як от-от може розірвати хату, знищити вмить все, що у людини є.  А найгірше – забрати життя.

Гинуть люди. Війна… Ось тому так виє з болю сирена. Як набат, як крик на сполох. Ні, ми не morituri! Ні, ми не ті, що чекають смерті! Ми ті, хто надіємось і віримо у перемогу добра над злом, світла над темрявою. Як нам пережити ці чорні воєнні часи? Як не дати страху заволодіти собою? Як вберегти найближчих? Дітей, онуків? Як? Мабуть, тільки сильна молитва здатна провести людину над цією прірвою. 

Мабуть, тільки сильна молитва порятує, захистить, утвердить силу, піднявши людину з немочі, із невимовних страждань, що принесла ненависна війна. 

Болить у мене душа, тому я й пишу про це… І писатиму далі, бо це – моя зброя, це мій вклад у перемогу. Вслід за Тарасом Шевченком я "орю свій переліг, убогу ниву… Достойнії жнива колись то будуть".