Повідомлення в номер / Заповіт Сергія Гайдучика

Вже давно хотів написати про людину складної долі, але з великим щирим українським серцем, уродженця   с. Гута на Ратнівщині Гайдучика Сергія Йосиповича.

Під час Другої світової війни його,   молодого юнака,  забрали в Німеччину на примусові роботи, де він і пробув до кінця війни. Після закінчення війни (а визволяли його американці),  доля закинула юнака в далеку Австралію. На той час він вже створив сім’ю з киянкою, тож з Німеччини вже їхали вдвох.

Через багато років Сергію вдалось зв’язатись з родиною. А до того він, як і його рідня,  не знали одне  про одного нічого. Найперше – чи живий Сергій, чи жива родина?

В процесі листування виявилось, що Сергій живе в Австралії, у Мельбурні. Одружений. Має трьох дітей. 

І як розповідає сестра Сергія, Євгенія, живучи в Австралії, він марив Україною, Гутою. Розповідав, що який би сон не снився, завжди те відбувалось в  Гуті або пов’язане з Гутою, людьми, полями, лісами, з дорогами-стежками, які йому були милі, любі з дитинства.

Сергій за життя зумів три рази побувати в Україні. Один раз – ще при СРСР:  йому дозволили приїхати в Україну як туристу і то тільки в Рівне. Тож з родини, хто міг, їздив на «побачення» в Рівне (чим міг нашкодити  радянській владі простий  австралійський трудівник, щоб не дозволити  тоді побачити родину, батьківське подвір’я, односельчан, рідне село Гуту?).

І ще два рази приїздив вже в роки Незалежної України. Останній раз —  всередині 90-их років. Мені також пощастило з ним поспілкуватися.

Але про  все по порядку.

Приїжджаючи на зустріч,   він мало що розповідав про своє життя-буття. Сестра каже, що він ніби когось чи чогось боявся, тому старався, щоб зайве щось не сказати. Але завжди повторював, що фізично він живе в Австралії, а серцем, душею – в Україні, у своїй рідній Гуті.

І от, будучи останній раз в Гуті, він сказав родині, щоб його після смерті похоронили в  рідному селі. Що він вже грошей на транспортування свого тіла назбирав, і то його не просто бажання, то —  його заповіт.

А сестра його згадала, що навіть місце на цвинтарі показав, де його поховати – біля матері.

І кожного разу, буваючи на кладовищі, проходячи повз його могилу, я  хотів  збагнути, що ж спонукало, що було вирішальним в такому вчинку? Патріотизм, ностальгія за Батьківщиною, ностальгія за малою батькіщиною, любов до рідного краю, до родини,  до односельчан   (адже де Австрія, а де – Україна, де Київ, а де Канберра, де Мельбурн, а де Гута – то не 100 кілометрів і навіть не тисячу?

Але, як каже сестра, і я  так думаю, що те,  все разом узяте, і привело Сергія до такого рішення.

І як тут не провести паралель  між Т. Г. Шевченком і С. Й.  Гайдучиком?  Різниця – лише в проміжку часу (сто п’ятдесят років), який відділяє один «Заповіт» від іншого.

І в мене, підсумовуючи розмову  з сестрою Сергія Євгенією, з його родиною,  народилися поетичні рядки.

Заповіт   

Як умру, то поховайте

На цвинтарі Гути.

Хочу вдома спочивати.

Рідну мову чути.

І зозуля щоб кувала

Десь біля могили,

По-вкраїнському співала 

Ніжно, щиро, мило.

Й соловейко на калині,

(Чи удвох дуетом),

Оду піли  Україні 

З гутянським  акцентом.

А  я слухав, любувався,

(Вдома таки добре),

Рідним краєм милувався,

(Хоч люблю і море).

Спочивають тут батьки, 

Родичі, сусіди,

З ними й я хочу таки

Разом бути всігди.

Нехай діти пробачають,

Дружина, онуки,

Боляче зроблю їм, знаю, 

То й для мене  мука.

Люблю простір

   австралійський,

Гори і долини.

Все мені тут миле,

  близьке,

Але ж Україна

В серці піснею живе,

Гімном миру й правди,

Й Батьківщина мене зве.

Бути з нею завжди.

У 2008 р. пана  Сергія не стало. Заповіт виконано. Хай рідна земля йому буде пухом! 

Василь КОВЧ.

с. Гута. 

НА СВІТЛИНІ:  брати  Порфирій і Сергій (праворуч). 

Фото з архіву автора.

Вже давно хотів написати про людину складної долі, але з великим щирим українським серцем, уродженця   с. Гута на Ратнівщині Гайдучика Сергія Йосиповича.

Під час Другої світової війни його,   молодого юнака,  забрали в Німеччину на примусові роботи, де він і пробув до кінця війни. Після закінчення війни (а визволяли його американці),  доля закинула юнака в далеку Австралію. На той час він вже створив сім’ю з киянкою, тож з Німеччини вже їхали вдвох.

Через багато років Сергію вдалось зв’язатись з родиною. А до того він, як і його рідня,  не знали одне  про одного нічого. Найперше – чи живий Сергій, чи жива родина?

В процесі листування виявилось, що Сергій живе в Австралії, у Мельбурні. Одружений. Має трьох дітей. 

І як розповідає сестра Сергія, Євгенія, живучи в Австралії, він марив Україною, Гутою. Розповідав, що який би сон не снився, завжди те відбувалось в  Гуті або пов’язане з Гутою, людьми, полями, лісами, з дорогами-стежками, які йому були милі, любі з дитинства.

Сергій за життя зумів три рази побувати в Україні. Один раз – ще при СРСР:  йому дозволили приїхати в Україну як туристу і то тільки в Рівне. Тож з родини, хто міг, їздив на «побачення» в Рівне (чим міг нашкодити  радянській владі простий  австралійський трудівник, щоб не дозволити  тоді побачити родину, батьківське подвір’я, односельчан, рідне село Гуту?).

І ще два рази приїздив вже в роки Незалежної України. Останній раз —  всередині 90-их років. Мені також пощастило з ним поспілкуватися.

Але про  все по порядку.

Приїжджаючи на зустріч,   він мало що розповідав про своє життя-буття. Сестра каже, що він ніби когось чи чогось боявся, тому старався, щоб зайве щось не сказати. Але завжди повторював, що фізично він живе в Австралії, а серцем, душею – в Україні, у своїй рідній Гуті.

І от, будучи останній раз в Гуті, він сказав родині, щоб його після смерті похоронили в  рідному селі. Що він вже грошей на транспортування свого тіла назбирав, і то його не просто бажання, то —  його заповіт.

А сестра його згадала, що навіть місце на цвинтарі показав, де його поховати – біля матері.

І кожного разу, буваючи на кладовищі, проходячи повз його могилу, я  хотів  збагнути, що ж спонукало, що було вирішальним в такому вчинку? Патріотизм, ностальгія за Батьківщиною, ностальгія за малою батькіщиною, любов до рідного краю, до родини,  до односельчан   (адже де Австрія, а де – Україна, де Київ, а де Канберра, де Мельбурн, а де Гута – то не 100 кілометрів і навіть не тисячу?

Але, як каже сестра, і я  так думаю, що те,  все разом узяте, і привело Сергія до такого рішення.

І як тут не провести паралель  між Т. Г. Шевченком і С. Й.  Гайдучиком?  Різниця – лише в проміжку часу (сто п’ятдесят років), який відділяє один «Заповіт» від іншого.

І в мене, підсумовуючи розмову  з сестрою Сергія Євгенією, з його родиною,  народилися поетичні рядки.

У 2008 р. пана  Сергія не стало. Заповіт виконано. Хай рідна земля йому буде пухом! 

с. Гута. 

НА СВІТЛИНІ:  брати  Порфирій і Сергій (праворуч). 

Фото з архіву автора.