Як я святив паску
Пасха – це не просто свято. Це найвеличніший і найвизначніший день в житті Церкви, суспільства, кожної людини. Нікого не дивує тепер, що на Великдень транслюються богослужіння з різних церков України. До церкви йде старе і мале, але так було не завжди.
У моєму рідному селі Щитинська Воля Воскресіння Христове відзначали завжди, хоча найближча церква від нас знаходилась на відстані 18 кілометрів у сусідньому білоруському селі Повить. Моя бабуся Настя була глибоко віруючою людиною, а батьки шанували релігійні свята, але для них швидше це була данина народним традиціям.
Як і всі люди, мати пекла паску, робила крашанки. Якщо не вона йшла в церкву, то передавала комусь із сусідів освятити паску. А ми, малі, з нетерпінням в неділю чекали освяченої паски, а ввечері в суботу збиралися до нас сусіди, батько вмикав радіоприймач «Родина», настроював на «Голос Америки» і так всупереч глушінню присутні слухали церковну відправу. Я в неділю готував у школу міцні крашанки. На перервах ми цокались ними. У кого було слабше яйце, він віддавав супернику. Одним яйцем можна було заробити десять або більше так званих «хрущів». Ми не відчували якоїсь заборони на святкування Великодня. Але…
У 1970 році я вже закінчував восьмирічку. А так хотілося піти на Всеношну. До речі, батьки не дуже пускали дітей до церкви, однією з причин була велика віддаль, яку потрібно подолати пішки, другою – лісове бездоріжжя. Можна було не зайти в Повить, а заблудитись і вийти в сусідні села, що тягнуться вздовж кордону – Леліково, Ражноє, Радостово.
І ось я з двома товаришами, звісно під наглядом старших, десь о 16-й годині з сумкою, в яку поклав ще дві сусідські паски, вирушили до церкви. Подолали відстань за три з половиною години і розмістились в когось із родичів недалеко від храму. Ті розказали нам, коли йти на Всеношну, коли прийти забрати паски на освячення, тобто дали повний церковний інструктаж.
Десь о дев’ятій вечора я з хлопцями направились, щоб побачити церкву. Біля церкви вже зібралось близько тисячі людей. Я стільки людей в гурті ще не бачив. Мене це дивувало. Здається, у самому повітрі витало таке відчуття, ніби буде щось незвичайне, світле…
Аж дивлюсь моїх хлопців … потягла міліція. Я вбіг в натовп людей, хтось підказав мені що ловлять учнів, і порекомендував десь переховуватись, а паску для освячення принести перед сходом Сонця. Я так зробив.
Моїх товаришів забрали у школу і тримали у підвалі до ранку. Там ще були учні із сусідніх білоруських сіл. Не пам’ятаю, чи освятили вони паску чи ні, але додому я вже повертався з іншою компанією. Прийшов після десятої ранку, поснідав і спав до сьомої ранку. Ось так у страху завершились перші мої відвідини храму.
Коли навчався в технікумі у Володимирі-Волинському, свою історію розповідав хлопцям. Вони сміялись з мене і говорили, що до мого села ще не дійшла радянська влада.
Радянська влада таки сюди прийшла. Я вже працював у школі. У 1982 році Великдень відзначали 18 квітня. Я вже готувався до свого весілля на 30 квітня. У школу призначили нового директора. 17 квітня у нас був суботник, а в неділю вранці вчителі йшли на недільник – жінки білили дерева біля школи, а чоловіки за селом обсаджували дорогу вербами. Хоча в сусідніх і навіть дальніх селах подібного не було.
Як завжди, батьки наказували дітям вітатися із зустрічними словами «Христос Воскрес!». Один із третьокласників в понеділок вранці, йдучи у школу, зустрів першого на вулиці директора школи і привітався з ним «Христос Воскрес!». Вчителька отримала усне попередження за незадовільну атеїстичну роботу в класі. Педколектив був здивований, бо такого в школі ще не було.
Але вже Союз тріщав по всіх швах, а ми у віддаленому поліському селі на радянські свята із шкільним колективом та транспарантами ходили вулицями села, вигукуючи у мегафон «Хай живе 1 Травня!», «Хай живе Великий Жовтень!».
Пройшли роки. Все стало на свої місця. Але задумуєшся, що у невеличких селах були свої ідеологи, які хотіли зламати у людей віру в Бога. Їх були одиниці. Та в результаті переміг здоровий глузд.
Микола Денисюк.
с. Щитинська Воля.
Пасха – це не просто свято. Це найвеличніший і найвизначніший день в житті Церкви, суспільства, кожної людини. Нікого не дивує тепер, що на Великдень транслюються богослужіння з різних церков України. До церкви йде старе і мале, але так було не завжди.
У моєму рідному селі Щитинська Воля Воскресіння Христове відзначали завжди, хоча найближча церква від нас знаходилась на відстані 18 кілометрів у сусідньому білоруському селі Повить. Моя бабуся Настя була глибоко віруючою людиною, а батьки шанували релігійні свята, але для них швидше це була данина народним традиціям.
Як і всі люди, мати пекла паску, робила крашанки. Якщо не вона йшла в церкву, то передавала комусь із сусідів освятити паску. А ми, малі, з нетерпінням в неділю чекали освяченої паски, а ввечері в суботу збиралися до нас сусіди, батько вмикав радіоприймач «Родина», настроював на «Голос Америки» і так всупереч глушінню присутні слухали церковну відправу. Я в неділю готував у школу міцні крашанки. На перервах ми цокались ними. У кого було слабше яйце, він віддавав супернику. Одним яйцем можна було заробити десять або більше так званих «хрущів». Ми не відчували якоїсь заборони на святкування Великодня. Але…
У 1970 році я вже закінчував восьмирічку. А так хотілося піти на Всеношну. До речі, батьки не дуже пускали дітей до церкви, однією з причин була велика віддаль, яку потрібно подолати пішки, другою – лісове бездоріжжя. Можна було не зайти в Повить, а заблудитись і вийти в сусідні села, що тягнуться вздовж кордону – Леліково, Ражноє, Радостово.
І ось я з двома товаришами, звісно під наглядом старших, десь о 16-й годині з сумкою, в яку поклав ще дві сусідські паски, вирушили до церкви. Подолали відстань за три з половиною години і розмістились в когось із родичів недалеко від храму. Ті розказали нам, коли йти на Всеношну, коли прийти забрати паски на освячення, тобто дали повний церковний інструктаж.
Десь о дев’ятій вечора я з хлопцями направились, щоб побачити церкву. Біля церкви вже зібралось близько тисячі людей. Я стільки людей в гурті ще не бачив. Мене це дивувало. Здається, у самому повітрі витало таке відчуття, ніби буде щось незвичайне, світле…
Аж дивлюсь моїх хлопців … потягла міліція. Я вбіг в натовп людей, хтось підказав мені що ловлять учнів, і порекомендував десь переховуватись, а паску для освячення принести перед сходом Сонця. Я так зробив.
Моїх товаришів забрали у школу і тримали у підвалі до ранку. Там ще були учні із сусідніх білоруських сіл. Не пам’ятаю, чи освятили вони паску чи ні, але додому я вже повертався з іншою компанією. Прийшов після десятої ранку, поснідав і спав до сьомої ранку. Ось так у страху завершились перші мої відвідини храму.
Коли навчався в технікумі у Володимирі-Волинському, свою історію розповідав хлопцям. Вони сміялись з мене і говорили, що до мого села ще не дійшла радянська влада.
Радянська влада таки сюди прийшла. Я вже працював у школі. У 1982 році Великдень відзначали 18 квітня. Я вже готувався до свого весілля на 30 квітня. У школу призначили нового директора. 17 квітня у нас був суботник, а в неділю вранці вчителі йшли на недільник – жінки білили дерева біля школи, а чоловіки за селом обсаджували дорогу вербами. Хоча в сусідніх і навіть дальніх селах подібного не було.
Як завжди, батьки наказували дітям вітатися із зустрічними словами «Христос Воскрес!». Один із третьокласників в понеділок вранці, йдучи у школу, зустрів першого на вулиці директора школи і привітався з ним «Христос Воскрес!». Вчителька отримала усне попередження за незадовільну атеїстичну роботу в класі. Педколектив був здивований, бо такого в школі ще не було.
Але вже Союз тріщав по всіх швах, а ми у віддаленому поліському селі на радянські свята із шкільним колективом та транспарантами ходили вулицями села, вигукуючи у мегафон «Хай живе 1 Травня!», «Хай живе Великий Жовтень!».
Пройшли роки. Все стало на свої місця. Але задумуєшся, що у невеличких селах були свої ідеологи, які хотіли зламати у людей віру в Бога. Їх були одиниці. Та в результаті переміг здоровий глузд.
Микола Денисюк.
с. Щитинська Воля.
Як я святив паску
Залишити коментар