Повідомлення в номер / Зійде нова зоря, замовкне гул війни

Майже дві години  читачі Голобської бібліотеки мали можливість помандрувати разом з Олексієм Можаровським, поетом, композитором, музикантом, бардом у світ прекрасного, світ мистецтва, створеного ним самим.

Цю творчу зустріч організували бібліотекарі сіпльно з Голобським будинком мистецтв із жителями селища. Автора  представила директор бібліотеки Валентина Мельничук. 

І полилась лірика і музика у виконанні автора (на гітарі):

Як хочеться усім приносить радість, 

І плачучим  утерти всім сльозу.

В лихі часи щоб вистоять, не зрадить,

Ще й пісню заспівати у грозу…

Таким акордом розпочалась цікава і щира сповідь автора про  любов до рідного краю, до традицій народу, до культури, до її історичного  героїчного минулого. А до сучасних проблем, які хвилюють кожного, з тривогою в душі про події на війні звучало болем кожне слово, і струна на гітарі також зачіпала найтонші  струни серця. 

Родом із Овруча, що на Житомирщині, а прикипів до Волині, бо тут живе його половинка, яка, мабуть, і надихнула на розвиток таланту. А з поезії, які читав напам'ять, стало зрозуміло, що закоханий він не тільки в Ларису, а  й у Волинь, яку з великою любов'ю описує і оспівує, передаючи почуття грою на гітарі.

Присутні вслухались в кожне слово, бо автор зумів заволодіти аудиторією настільки, що чути було тільки його і аплодисменти, якими нагороджували щоразу митця. Відчувалось, що в цій людині рушійною  силою є якийсь двигун енергії. Перед нами дні його життя, присвячені важливим подіям, промчали галопом. Пісні переплітались поезіями і навпаки. Й розповідав, згадуючи, і радив, і вчив. Всі з ним цілком згідні, що треба в першу чергу

Хоча б  три книги прочитати –

Це "Боже Слово", "Кобзаря",

А третя – про страшний терор.

"Історія – Голодомор", 

Аби краще цінувать життя.

Ця  поезія писалась ще в 1998 році, тому поет в інших рядочках згадав про сьогоднішній геноцид на війні. Без сліз не обійшлося. Та життя не заперечиш,  воно переможе зло, і засвітить Сонце над вистраждалою землею:

Зійде нова зоря,

Замовкне гул війни.

Багато було присвят своєму роду. Бо хоч живеш на віддалі, але де б не був, в думках ти поруч, де народився, де пройшло дитинство, звідки вирушив у світи, де живуть чи жили твої батьки, які були і будуть завжди на першому місці. А батькові – вже 83 роки:

Я думкою батьку потисну правицю. 

Хай буде рука в нього, дужа, як криця.

Не забув і річку Грезлю поет, болить йому, що мілкою стала і заросла лозою й дикими грушами. А вона і літом, і зимою приваблювала дітвору. Та змінюються і люди, і природа. Якби ж в позитивну сторону. А то, знаючи про користь лісу,  не бережемо його. А нас вчили змалку:

Зрубав одне – посади три,

То лісу нам навіки буде.

Коли ж у ліс з бензопилою,

То лісу вже не знать покою.

І він ще здалеку тремтить.

Він не благає, він кричить.

Звір покида своїх малят,

Пташки – маленьких пташенят…

Кожен з нас із дитинства мріє про майбутнє і хоче, щоб воно було і світлим, і чистим. А залежить це в першу чергу від тебе самого:

Я сам собі збудую храм

І чисто там прибрать зумію.

Любов і віра, і надія

Хай вселяться і живуть там.

Не обійшлося без гумору. Бо такий народ український. Він і над лихом сміється. В той час і засуджує погані   звички таким методом. Ось один приклад. На зупинці молодик з насолодою закурив і пустив дим, яким дихали всі навколо. 

Дідусь не витримав і дав зауваження:

– Аж до горла достає,

А чи в тебе совість є?

– Чую, діду мій хороший,

Я дим нюхаю за гроші,

А ви даром, просто так,

Як-то кажуть, на дурняк.

Вийшов майже анекдот. Але в іншому вірші просить автор схаменутись і дбати про чисте повітря і здоров'я без диму й  оковитої. Пересипав своє спілкування автор і справжніми анекдотами, коли бачив, що засмутив  присутніх. Бо про Чорнобиль і перші удари війни, які зазнали містяни Овруча, не можна було без співчуття слухати. 

Ось одна із усмішок: "Їде на возі фурман п'яненький, ледь тримається. Стражі порядку дали  зауваження і налякали штрафом, на що той відповів, щоб штрафували кобилу – вона везе, а він лише пасажир".

Приємно було чути про головний вид транспорту в  Голобах – велосипед, його переваги над іншими, більш цивілізованими. Бо не треба палива  для нього, а коли їдеш, насолоджуєшся співом пташок, милуєшся природою. Цього в машині б не відчув. 

За все болить душа поета – за дороги, за причини хвороб наших, за долю молоді, що покидає рідний край  і шукає рай за морями, за океанами. І це головне, бо хто ж буде будувати нову Україну, після війни, хто гордо скаже: "Україна – це я"?

А цей вірш без коментарів зрозуміє кожен з нас і зробить висновок. 

Мурашник

У великому лісі  є маленькі комахи.

Їх знають усі, величають  – мурахи.

І хата-горбок їм дорожча на світі,

В них дивне життя, як в казковій  орбіті.

Не лізь в їхній дім, бо негайно ужалять.

Шанують їх звірі і люди теж хвалять.

Ніхто там у них не сидить без роботи,

Росте їхній дім, бо усі – патріоти.

Єдине життя в них, вони про це знають.

Живуть в колективі, все в дім вони дбають.

Їм єдність не треба в когось позичати. 

Це, мабуть, вже нам треба приклад з них брати.

Спасибі за зустріч! 

Валентина ОСТАПЧУК.

Майже дві години  читачі Голобської бібліотеки мали можливість помандрувати разом з Олексієм Можаровським, поетом, композитором, музикантом, бардом у світ прекрасного, світ мистецтва, створеного ним самим.

Цю творчу зустріч організували бібліотекарі сіпльно з Голобським будинком мистецтв із жителями селища. Автора  представила директор бібліотеки Валентина Мельничук. 

І полилась лірика і музика у виконанні автора (на гітарі):

Таким акордом розпочалась цікава і щира сповідь автора про  любов до рідного краю, до традицій народу, до культури, до її історичного  героїчного минулого. А до сучасних проблем, які хвилюють кожного, з тривогою в душі про події на війні звучало болем кожне слово, і струна на гітарі також зачіпала найтонші  струни серця. 

Родом із Овруча, що на Житомирщині, а прикипів до Волині, бо тут живе його половинка, яка, мабуть, і надихнула на розвиток таланту. А з поезії, які читав напам'ять, стало зрозуміло, що закоханий він не тільки в Ларису, а  й у Волинь, яку з великою любов'ю описує і оспівує, передаючи почуття грою на гітарі.

Присутні вслухались в кожне слово, бо автор зумів заволодіти аудиторією настільки, що чути було тільки його і аплодисменти, якими нагороджували щоразу митця. Відчувалось, що в цій людині рушійною  силою є якийсь двигун енергії. Перед нами дні його життя, присвячені важливим подіям, промчали галопом. Пісні переплітались поезіями і навпаки. Й розповідав, згадуючи, і радив, і вчив. Всі з ним цілком згідні, що треба в першу чергу

Аби краще цінувать життя.

Ця  поезія писалась ще в 1998 році, тому поет в інших рядочках згадав про сьогоднішній геноцид на війні. Без сліз не обійшлося. Та життя не заперечиш,  воно переможе зло, і засвітить Сонце над вистраждалою землею:

Зійде нова зоря,

Замовкне гул війни.

Багато було присвят своєму роду. Бо хоч живеш на віддалі, але де б не був, в думках ти поруч, де народився, де пройшло дитинство, звідки вирушив у світи, де живуть чи жили твої батьки, які були і будуть завжди на першому місці. А батькові – вже 83 роки:

Я думкою батьку потисну правицю. 

Хай буде рука в нього, дужа, як криця.

Не забув і річку Грезлю поет, болить йому, що мілкою стала і заросла лозою й дикими грушами. А вона і літом, і зимою приваблювала дітвору. Та змінюються і люди, і природа. Якби ж в позитивну сторону. А то, знаючи про користь лісу,  не бережемо його. А нас вчили змалку:

Кожен з нас із дитинства мріє про майбутнє і хоче, щоб воно було і світлим, і чистим. А залежить це в першу чергу від тебе самого:

Не обійшлося без гумору. Бо такий народ український. Він і над лихом сміється. В той час і засуджує погані   звички таким методом. Ось один приклад. На зупинці молодик з насолодою закурив і пустив дим, яким дихали всі навколо. 

Дідусь не витримав і дав зауваження:

Вийшов майже анекдот. Але в іншому вірші просить автор схаменутись і дбати про чисте повітря і здоров'я без диму й  оковитої. Пересипав своє спілкування автор і справжніми анекдотами, коли бачив, що засмутив  присутніх. Бо про Чорнобиль і перші удари війни, які зазнали містяни Овруча, не можна було без співчуття слухати. 

Ось одна із усмішок: "Їде на возі фурман п'яненький, ледь тримається. Стражі порядку дали  зауваження і налякали штрафом, на що той відповів, щоб штрафували кобилу – вона везе, а він лише пасажир".

Приємно було чути про головний вид транспорту в  Голобах – велосипед, його переваги над іншими, більш цивілізованими. Бо не треба палива  для нього, а коли їдеш, насолоджуєшся співом пташок, милуєшся природою. Цього в машині б не відчув. 

За все болить душа поета – за дороги, за причини хвороб наших, за долю молоді, що покидає рідний край  і шукає рай за морями, за океанами. І це головне, бо хто ж буде будувати нову Україну, після війни, хто гордо скаже: "Україна – це я"?

А цей вірш без коментарів зрозуміє кожен з нас і зробить висновок.