Повідомлення в номер / Дух, що тіло рвав до бою

Український поет-романтик і журналіст Іван Колядюк народився 1939 року на правічній землі українській – на Волині в с. Підгір'ї (тоді Польща) на хуторі Коляда в багатодітній сім'ї селянина Якима Колядюка, що у свій час служив в польській армії, та Варвари. 

Справжній день народження, вірогідно, має бути згаданий в церковній книзі. Та офіційно в документах значиться – 5 травня в День преси (радянське свято). Зі спогадів дружини – Марії Яківни Колядюк, вчительки, відомо, що, скоріш за все, при видачі документів молодий Іван вказав саме цю дату, бо мріяв бути журналістом. 

Іван Колядюк у 1953 році вступив до Камінь-Каширського педучилища, а у 18 отримав диплом з “відзнакою” – у 1957 вже в Луцькому педучилищі (бо перевівся). Викладав в школі Щедрогора і Підгір'я українську літературу й музику. Зі спогадів дружини, вчительки тієї ж школи, відомо, що талановитий волинянин, окрім гри на скрипці, ще виготовляв інструмент як справжній майстер на кшалт Джузеппе Гварнері. Хто міг навчити тому  хлопця, якщо не Бог і пам'ять генів родоводу? Але то факт: подивував Іван  рідню і односельців тим, що одного разу з пенька змайстрував скрипку справжню. Для струн він використав волосінь із кінського хвоста, і та скрипка співала: 

 "…Смичок твій розганяє

 хмари й тіні

І грає на співучому

 промінні" 

(І. Колядюк 

"До моєї скрипки", 

з неопублікованого).

l

Краса Поліською краю і любов до людей надихнула Івана писати. Друкувався (інколи під псевдонімом Коляда) в різноманітних  газетах і часописах тоді радянської України та Білорусі. 

Звісно, народжені і виховані в СРСР молоді люди, були наївними мрійниками, прагнули справедливості і щастя в радянській родині народів, у замкнутій "соціалістичній" системі, в якій жили.  Такими ж ліричними романтиками щодо спільного людського щастя на Землі були, зокрема і визнані українські класики, обмежені в свободі думки та інформації залізною завісою комуністичної імперії – Олександр Довженко, Олесь Гончар та ін.

l

В 1958 році, у дев’ятнадцять, Іван вступив на філологічний факультет  Київського університету ім. Т. Г. Шевченка і переїхав до Києва на навчання.  В цей період працював вже керівником корпункту газети ЦК ЛКСМУ "Молодь України", пізніше – у видавництві "Наукова Думка". Після закінчення університету його як талановитого і плідного журналіста та поета, автора десятків помітних публікацій, нагородженого за літературно-журнальні твори Почесною грамотою ЦК ЛКСМ України і такою ж грамотою Київського обкому ЛКСМУ, про що було опубліковано в пресі з портретом волинянина, народженого на хуторі, запросили на роботу кореспондентом до Києва в Радіо Телеграфне Агентство України (РАТАУ), яке було відділенням "ТАСС" (Тєлеграфноє Агентство Совєцкого Союза). Така робота відкривала перед молодою людиною надзвичайно широкі перспективи. 

Загалом, ще в молоді роки волинянином опубліковано більше 200 статей, віршів, оповідань і навіть пісень. Писав для дорослих і дітей (вірш "Дивний алфавіт" та ін.),  історичні статті ("Таємниці минулих Віків", про Ольвію), нариси про  відомих і невідомих особистостей, зокрема про  скульптора Б. З. Бородая (з яким знався особисто), про трагедії Полісся в часи Другої світової війни ("Картеліська трагедія", "Про Волинське Лідіце") та ін. Обдарований поет називав статті поетичними назвами, незалежно від жанру твору: "Сонячні люди", "Зорі над Прип'яттю",  "Після праці співають дівчата…", "Пісня про рідну землю", "Полісяни", "Дитя людське", "У селі Забріддя", тощо. За тональністю публікацій Іван Колядюк був ліриком-романтиком, патріотом України і рідного краю – Волині, Полісся. Популяризував рідний край і його видатну поетесу – Лесю Українку:

"Волинь – не тихий 

і забутий гай,

Де ти ожиною поколеш

 стопи,

Волинь –

То Лесі Українки край,

Середина зеленої

 Європи"

(І. Колядюк 

"Середина Європи",  

з неопублікованого).

l

У 1965 році, через місяць, як Іванові виповнилося  26, видавництво "Молодь", підпорядковане Державному комітету по пресі, видало тиражем в 2000 екземплярів збірку поезій (53) талановитого поета "У Мавчинім краю", про що писала неодноразово "Радянська Волинь". Книжка була зручного кишенькового формату. Видавництво з поваги до таланту автора розмістило в книзі і портрет молодого поета, і його біографію, повідавши читачам, що це – перша книга поета. Вірші з цієї книжки були передруковані ще у 6 збірниках. Талановитого митця прийняли до кооперативу журналістів і письменників "Слово" на лівобережжі Києва, де сім'я отримала квартиру з краєвидом на Дніпро, квітучий каштанами правий берег, Києво-Печерську Лавру і синє-синє небо.

Іван плекав мрію вступити до Спілки письменників України, для чого потрібно було видати ще хоч би одну книгу, і тому почав працювати над систематизацією творчості і новими віршами та поемами. 

Іван Якимович Колядюк був людиною справедливою, вихованою, миролюбною і дружелюбною. Тому його любили і школярі, і колеги. Знався з письменниками - Володимиром Коломійцем, Віталієм Коротичем, Олесем Лупієм, Борисом Олійником, шістдесятниками Дмитром Павличком, Іваном Драчем, знаним професором-літературознавцем і сусідом Семеном Шаховським, Андрієм Малишком та багатьма іншими. 

"Жовтневі каштани,

З вітрами в ладу,

Шелестіли замріяно

 нишком,

У Шевченківім тихім саду

Ми стрічалися тепло 

З Андрієм Малишком"

  (І. Колядюк 

"Каштанове серце", 

з неопублікованого).

l

Зі згадок сина Романа Колядюка (1963), коли той був ще малим, вдома батько частенько згадував прізвище україноцентриста з вищого керівництва – українця М.В. Підгорного – секретаря ЦК КПРС, Голови президії Верховної Ради УРСР і захоплювався книгою Петра Шелеста  "Україно наша Радянська" (1970), за яку останнього Політбюро ЦК КПРС відправлено на пенсію. Іван Колядюк мріяв, аби до керівництва компартією СРСР прийшов українець щоб Україна квітла й українська культура буяла притаманною їй красою.

"Батько не раз казав мені малому, що український прапор – жовто-блакитний" – зауважує син поета Роман Колядюк, і часто згадував Мазепу, бандерівців, бульбашів, мазепинців". 

Любов до України Івана Колядюка і його захоплення Іваном Мазепою та мазепинцями (можливо, тоді на заламі 60-х і 70-х  існувала якась така група однодумців в Києві) не залишилися поза увагою КДБ, яким було нашпиговане РАТАУ як республіканська частина "ТАСС", що була підконтрольна і навіть чи була не  органом спецслужб радянської імперії. Як повідомляє Вікіпедія, "ТАСС" володіло виключним правом на розповсюдження інформації про події за межами СРСР. Під час "холодної війни" більшість закордонних кореспондентів "ТАСС"  були, як правило, офіцерами зовнішньої розвідки КДБ, які шпигували "під прикриттям" журналістських посад  за кордоном.

l

На початку 70-х років, коли Івану було вже за 30, одного літнього дня прямо з робочого місця в РАТАУ, його, без повідомлення сім'ї і згоди, було примусово доставлено до психіатричної лікарні ім. І. Павлова у Києві. Сім'ї сказали: тяжко психічно хворий, і то прийшлося прийняти на віру.  З огляду на те, що дружині не показували "хворого" Івана майже рік (!), можна припустити, що він був репресований за класичною технологією КДБ "каральна психіатрія". 

Український Інститут Національної Пам'яті зазначає, що "голова КДБ СРСР Юрій Андропов … у квітні 1969-го направив у ЦК КПРС проєкт плану розширення мережі психлікарень і активного їх використання для захисту інтересів держави та суспільства. Окрім більш як десятка спецпсихлікарень МВС СРСР (до 1961 року їх називали тюремними), існували також спецвідділення в психлікарнях загального типу Міністерства охорони здоров'я СРСР. 

Підставою для поміщення в психіатричну лікарню будь-кого була копія рішення суду про направлення на примусове лікування (проте "лікували" й без рішення суду).  Варто уявити затерті стіни лікарні з облупленою фарбою та загратовані двері і вікна, страшні запрані халати та змучених людей – все то було схоже швидше на концтабір, а не місце зняття нервової напруги, лікувальний заклад, в якому – наче в тюрмі…

Життя підстреленого радянською системою на злеті молодого українського сокола Івана Колядюка і його сім'ї змінилося на драму активної творчої молодої людини та його дружини і сина: руйнація кар'єри (і засобів до існування), заборона лікарями писати і творити, пігулки, інвалідність, обережне відчуження більшості колишнього оточення, безробіття, та не розпач. Бо морально травмований Іван не здавався і почав писати документальну героїчну повість про танкіста, підготував до друку ще декілька добірок поезій, дві з яких (по 92 сторінки  неопублікованих віршів, збереглися. 

Вірші – це дзеркало душі. Характер поета та його світогляд і думи вмодна визначити за назвами творів, які виринали із серця: “З народною радою”, “Демокріт”, “Нестор у Лаврі” та ін.

l

Видати книгу й вступити до Спілки письменників України після призначеного "психдіагнозу" за радянської доби було неможливо, бо мережа представників КДБ в пресі, офіційно негласних "сексотів", як згадував Іван в розмовах із дружиною, була широкою. Проте Іван не полишав спроби видати підготовлені книги, не усвідомлюючи марність спроб у радянській тоталітарній системі, що ненавиділа Україну вільну, а любила лиш покірну, рабську. 

Після лікарні Іван перечитував опубліковане і неопубліковане. У всіх екземплярах, вирізаних і наклеєних на друкарський папір публікацій, що збереглися і які він збирав до книги, ретельно вимарав слова "ленінський, комуністичний, радянський тощо" – ще тоді провів декомунізацію творів і душі…. 

Зрозумівши суть "народної влади рад", Іван вже не терпів комуністів як нелюдів і людей у білих халатах, розглядаючи їх як найманих катів системи. Розповідав малому синові, як насильно, за допомогою резинового шланга, такі годували кашею голодувальників через ніс – демонстративно прилюдно! І один з таких протестантів помер, бо шланга встромили "хворому" через ніс у легені, і той тою кашею захлинувся...

l

Таке принизливе для  особистості Івана становище, талановитого лідера по суті, не додавало сил витонченій натурі поета і здоров'ю, підірваного тривалим "лікуванням". Лікарі, що наглядали за Іваном, аби він регулярно приймав психотропні ліки, наполягали, аби Іван покинув писати... Він знову потрапляє до тієї ж лікарні і вже по "лікуванню" отримує інвалідність та трудову рекомендацію: не працездатний безстроково. Та Господь таки явив диво у відповідь на і страждання, руйнацію мрій і соціальне приниження сім'ї й талановитого поета. 

Одного разу, дружина з сином в колі колег з дитячого садочка поїхали на екскурсію до Канева на могилу й до музею Т. Г. Шевченка. Яким було здивування усіх, коли в залі шевченківського музею на одній з вітрин лежала збірка поезій живого автора – Івана Колядюка "В Мавчинім краю", розкрита на фотографії волинянина як сучасного талановитого українського поета, що оспівував і Тараса Шевченка.  Ось вірш "Образ Тараса" із збірки "В Мавчинім краю": 

"Твоє чоло –

То небо України,

Високе небо з буревієм дум,

Із тьохканням

 вишневим, солов'їним, 

В якім бриніли і відрада,

 й сум.

А твої брови –

То гнівливі хмари.

З-під них метались

 блискавки в імлі,

Мов гайдамацькі вогняні

 шаблі –

І корчилися круки-

 яничари.

Tвій голос – 

Волі клекіт неспокійний,

Співзвучний грому –

 клекоту Дніпра. 

Через віки, кленучи 

бойні-війни, 

Він зватиме на бій 

В ім'я добра.

А твоє серце – 

То гора Чернеча.

Від неї йде тепла підземна

 лава

До серць Миколи, Айри,

 Броніслава*,

Щоб не скувала Землю

 холоднеча"

*Мається на увазі Микола Чернишевський, Айра Олдрідж, Броніслав Залеський, що зналися з Т.  Шевченком.

l

Останні роки Іван Колядюк провів на природі, спокійно, вдома серед сім'ї, зрідка щось писав "для паперу" і душі, мав гарне почуття гумору й спокійну та веселу вдачу при драматичному, житті і скаліченому здоров'ї. 

Він був талановитою людиною в багатьох вимірах. "Батько був витонченим зовні і світлим зсередини. При цьому, міг "по-ковбойськи" з перевернутої до гори курком духової рушниці, притиснутої до стегна, згасити полум'я свічки у тирі. Бо замолоду, як поліщуку і належить,  вправно полював з рушницею на зайців і тетеруків. Перепливав широкий Дніпро не один раз. 

Протистояв озброєним бандитам з праскою в руках, вночі захищаючи сім'ю від нападу на Байковій горі біля відомого київського цвинтаря, де подружжя знімало в приватному будинку помешкання до придбання власного. Грав на скрипці і гармонії. Малював. Мав чудову бібліотеку, продаж книг з якої виручив сім'ю в скрутні часи безгрошів'я. 

Побачивши виставку мініатюр у Києво-Печерській Лаврі, прийшов до дому і на половинці яблучного зерна гостро заточеним олівцем намалював портрет Т. Г. Шевченка, чим здивував мене на все життя", – розповідає далі син поета Роман Колядюк – кандидат технічних наук, маркетолог і журналіст. Іван мав каліграфічний почерк, нерозбірливо писати не вмів. Був акуратистом в побуті і стосунках з людьми. Володів російською, але спілкувався винятково українською мовою і називав себе волинянином.

"Я не блудний син свого

 народу, 

На кривих стежках 

не заблукав.

Маю совість, незрадливу

 й горду, 

Не ховаю срібняки 

в рукав" .

(І. Колядюк 

"Я не блудний син", 

з неопублікованого).

l

Помер стоячи, зненацька в надвечір'я 7 жовтня 2000 року у віці 61 рік  від серцевого нападу вдома у Києві, після пережитого стресу від домагань на вулиці невідомих хуліганів у чорних шкірянках і отриманого приниження. Останніми за хвилину до кінця життя земного були спокійні слова дбайливого батька: "Все буде добре, сину". 

Розтин показав – все серце поета було пошматовано давнішніми шрамами від колись пережитого за непросте життя… 

Похований український поет Іван Колядюк, син Якима, на Поліссі, в селищі Головине Черняхівського району на Житомирщині, де видобувають ексклюзивний за орнаментом чорний граніт з синіми "очками", як і вірна дружина (на її бАтьківщині). 

На пам'ятнику – козацький

 хрест і слова: 

"О світе мій, як я тебе

 люблю! 

Під спів розгойданий

 лісного шуму

Я виколисую блакитну

 думу,

 ЇЇ в кришталь пісенний

 переллю…"

Матеріал підготовлено з ініціативи Заслуженого працівника культури Івана Сидорука за сприяння сина Івана Колядюка Романа.

Український поет-романтик і журналіст Іван Колядюк народився 1939 року на правічній землі українській – на Волині в с. Підгір'ї (тоді Польща) на хуторі Коляда в багатодітній сім'ї селянина Якима Колядюка, що у свій час служив в польській армії, та Варвари. 

Справжній день народження, вірогідно, має бути згаданий в церковній книзі. Та офіційно в документах значиться – 5 травня в День преси (радянське свято). Зі спогадів дружини – Марії Яківни Колядюк, вчительки, відомо, що, скоріш за все, при видачі документів молодий Іван вказав саме цю дату, бо мріяв бути журналістом. 

Іван Колядюк у 1953 році вступив до Камінь-Каширського педучилища, а у 18 отримав диплом з “відзнакою” – у 1957 вже в Луцькому педучилищі (бо перевівся). Викладав в школі Щедрогора і Підгір'я українську літературу й музику. Зі спогадів дружини, вчительки тієї ж школи, відомо, що талановитий волинянин, окрім гри на скрипці, ще виготовляв інструмент як справжній майстер на кшалт Джузеппе Гварнері. Хто міг навчити тому  хлопця, якщо не Бог і пам'ять генів родоводу? Але то факт: подивував Іван  рідню і односельців тим, що одного разу з пенька змайстрував скрипку справжню. Для струн він використав волосінь із кінського хвоста, і та скрипка співала: 

 "…Смичок твій розганяє  хмари й тіні

ххх

Краса Поліською краю і любов до людей надихнула Івана писати. Друкувався (інколи під псевдонімом Коляда) в різноманітних  газетах і часописах тоді радянської України та Білорусі. 

Звісно, народжені і виховані в СРСР молоді люди, були наївними мрійниками, прагнули справедливості і щастя в радянській родині народів, у замкнутій "соціалістичній" системі, в якій жили.  Такими ж ліричними романтиками щодо спільного людського щастя на Землі були, зокрема і визнані українські класики, обмежені в свободі думки та інформації залізною завісою комуністичної імперії – Олександр Довженко, Олесь Гончар та ін.

ххх

В 1958 році, у дев’ятнадцять, Іван вступив на філологічний факультет  Київського університету ім. Т. Г. Шевченка і переїхав до Києва на навчання.  В цей період працював вже керівником корпункту газети ЦК ЛКСМУ "Молодь України", пізніше – у видавництві "Наукова Думка". Після закінчення університету його як талановитого і плідного журналіста та поета, автора десятків помітних публікацій, нагородженого за літературно-журнальні твори Почесною грамотою ЦК ЛКСМ України і такою ж грамотою Київського обкому ЛКСМУ, про що було опубліковано в пресі з портретом волинянина, народженого на хуторі, запросили на роботу кореспондентом до Києва в Радіо Телеграфне Агентство України (РАТАУ), яке було відділенням "ТАСС" (Тєлеграфноє Агентство Совєцкого Союза). Така робота відкривала перед молодою людиною надзвичайно широкі перспективи. 

Загалом, ще в молоді роки волинянином опубліковано більше 200 статей, віршів, оповідань і навіть пісень. Писав для дорослих і дітей (вірш "Дивний алфавіт" та ін.),  історичні статті ("Таємниці минулих Віків", про Ольвію), нариси про  відомих і невідомих особистостей, зокрема про  скульптора Б. З. Бородая (з яким знався особисто), про трагедії Полісся в часи Другої світової війни ("Картеліська трагедія", "Про Волинське Лідіце") та ін. Обдарований поет називав статті поетичними назвами, незалежно від жанру твору: "Сонячні люди", "Зорі над Прип'яттю",  "Після праці співають дівчата…", "Пісня про рідну землю", "Полісяни", "Дитя людське", "У селі Забріддя", тощо. За тональністю публікацій Іван Колядюк був ліриком-романтиком, патріотом України і рідного краю – Волині, Полісся. Популяризував рідний край і його видатну поетесу – Лесю Українку:

"Волинь – не тихий  і забутий гай,

Де ти ожиною поколеш стопи, Волинь –

То Лесі Українки край,

Середина зеленої Європи"

ххх

У 1965 році, через місяць, як Іванові виповнилося  26, видавництво "Молодь", підпорядковане Державному комітету по пресі, видало тиражем в 2000 екземплярів збірку поезій (53) талановитого поета "У Мавчинім краю", про що писала неодноразово "Радянська Волинь". Книжка була зручного кишенькового формату. Видавництво з поваги до таланту автора розмістило в книзі і портрет молодого поета, і його біографію, повідавши читачам, що це – перша книга поета. Вірші з цієї книжки були передруковані ще у 6 збірниках. Талановитого митця прийняли до кооперативу журналістів і письменників "Слово" на лівобережжі Києва, де сім'я отримала квартиру з краєвидом на Дніпро, квітучий каштанами правий берег, Києво-Печерську Лавру і синє-синє небо.

Іван плекав мрію вступити до Спілки письменників України, для чого потрібно було видати ще хоч би одну книгу, і тому почав працювати над систематизацією творчості і новими віршами та поемами. 

Іван Якимович Колядюк був людиною справедливою, вихованою, миролюбною і дружелюбною. Тому його любили і школярі, і колеги. Знався з письменниками - Володимиром Коломійцем, Віталієм Коротичем, Олесем Лупієм, Борисом Олійником, шістдесятниками Дмитром Павличком, Іваном Драчем, знаним професором-літературознавцем і сусідом Семеном Шаховським, Андрієм Малишком та багатьма іншими. 

"Жовтневі каштани,

З вітрами в ладу,

Шелестіли замріяно  нишком,

У Шевченківім тихім саду

Ми стрічалися тепло 

З Андрієм Малишком"

 (І. Колядюк  "Каштанове серце",  з неопублікованого).

ххх

Зі згадок сина Романа Колядюка (1963), коли той був ще малим, вдома батько частенько згадував прізвище україноцентриста з вищого керівництва – українця М.В. Підгорного – секретаря ЦК КПРС, Голови президії Верховної Ради УРСР і захоплювався книгою Петра Шелеста  "Україно наша Радянська" (1970), за яку останнього Політбюро ЦК КПРС відправлено на пенсію. Іван Колядюк мріяв, аби до керівництва компартією СРСР прийшов українець щоб Україна квітла й українська культура буяла притаманною їй красою.

"Батько не раз казав мені малому, що український прапор – жовто-блакитний" – зауважує син поета Роман Колядюк, і часто згадував Мазепу, бандерівців, бульбашів, мазепинців". 

Любов до України Івана Колядюка і його захоплення Іваном Мазепою та мазепинцями (можливо, тоді на заламі 60-х і 70-х  існувала якась така група однодумців в Києві) не залишилися поза увагою КДБ, яким було нашпиговане РАТАУ як республіканська частина "ТАСС", що була підконтрольна і навіть чи була не  органом спецслужб радянської імперії. Як повідомляє Вікіпедія, "ТАСС" володіло виключним правом на розповсюдження інформації про події за межами СРСР. Під час "холодної війни" більшість закордонних кореспондентів "ТАСС"  були, як правило, офіцерами зовнішньої розвідки КДБ, які шпигували "під прикриттям" журналістських посад  за кордоном.

ххх

На початку 70-х років, коли Івану було вже за 30, одного літнього дня прямо з робочого місця в РАТАУ, його, без повідомлення сім'ї і згоди, було примусово доставлено до психіатричної лікарні ім. І. Павлова у Києві. Сім'ї сказали: тяжко психічно хворий, і то прийшлося прийняти на віру.  З огляду на те, що дружині не показували "хворого" Івана майже рік (!), можна припустити, що він був репресований за класичною технологією КДБ "каральна психіатрія". 

Український Інститут Національної Пам'яті зазначає, що "голова КДБ СРСР Юрій Андропов … у квітні 1969-го направив у ЦК КПРС проєкт плану розширення мережі психлікарень і активного їх використання для захисту інтересів держави та суспільства. Окрім більш як десятка спецпсихлікарень МВС СРСР (до 1961 року їх називали тюремними), існували також спецвідділення в психлікарнях загального типу Міністерства охорони здоров'я СРСР. 

Підставою для поміщення в психіатричну лікарню будь-кого була копія рішення суду про направлення на примусове лікування (проте "лікували" й без рішення суду).  Варто уявити затерті стіни лікарні з облупленою фарбою та загратовані двері і вікна, страшні запрані халати та змучених людей – все то було схоже швидше на концтабір, а не місце зняття нервової напруги, лікувальний заклад, в якому – наче в тюрмі…

Життя підстреленого радянською системою на злеті молодого українського сокола Івана Колядюка і його сім'ї змінилося на драму активної творчої молодої людини та його дружини і сина: руйнація кар'єри (і засобів до існування), заборона лікарями писати і творити, пігулки, інвалідність, обережне відчуження більшості колишнього оточення, безробіття, та не розпач. Бо морально травмований Іван не здавався і почав писати документальну героїчну повість про танкіста, підготував до друку ще декілька добірок поезій, дві з яких (по 92 сторінки  неопублікованих віршів, збереглися. 

Вірші – це дзеркало душі. Характер поета та його світогляд і думи вмодна визначити за назвами творів, які виринали із серця: “З народною радою”, “Демокріт”, “Нестор у Лаврі” та ін.

ххх

Видати книгу й вступити до Спілки письменників України після призначеного "психдіагнозу" за радянської доби було неможливо, бо мережа представників КДБ в пресі, офіційно негласних "сексотів", як згадував Іван в розмовах із дружиною, була широкою. Проте Іван не полишав спроби видати підготовлені книги, не усвідомлюючи марність спроб у радянській тоталітарній системі, що ненавиділа Україну вільну, а любила лиш покірну, рабську. 

Після лікарні Іван перечитував опубліковане і неопубліковане. У всіх екземплярах, вирізаних і наклеєних на друкарський папір публікацій, що збереглися і які він збирав до книги, ретельно вимарав слова "ленінський, комуністичний, радянський тощо" – ще тоді провів декомунізацію творів і душі…. 

Зрозумівши суть "народної влади рад", Іван вже не терпів комуністів як нелюдів і людей у білих халатах, розглядаючи їх як найманих катів системи. Розповідав малому синові, як насильно, за допомогою резинового шланга, такі годували кашею голодувальників через ніс – демонстративно прилюдно! І один з таких протестантів помер, бо шланга встромили "хворому" через ніс у легені, і той тою кашею захлинувся...

ххх

Таке принизливе для  особистості Івана становище, талановитого лідера по суті, не додавало сил витонченій натурі поета і здоров'ю, підірваного тривалим "лікуванням". Лікарі, що наглядали за Іваном, аби він регулярно приймав психотропні ліки, наполягали, аби Іван покинув писати... Він знову потрапляє до тієї ж лікарні і вже по "лікуванню" отримує інвалідність та трудову рекомендацію: не працездатний безстроково. Та Господь таки явив диво у відповідь на і страждання, руйнацію мрій і соціальне приниження сім'ї й талановитого поета. 

Одного разу, дружина з сином в колі колег з дитячого садочка поїхали на екскурсію до Канева на могилу й до музею Т. Г. Шевченка. Яким було здивування усіх, коли в залі шевченківського музею на одній з вітрин лежала збірка поезій живого автора – Івана Колядюка "В Мавчинім краю", розкрита на фотографії волинянина як сучасного талановитого українського поета, що оспівував і Тараса Шевченка.  Ось вірш "Образ Тараса" із збірки "В Мавчинім краю": 

ххх

Останні роки Іван Колядюк провів на природі, спокійно, вдома серед сім'ї, зрідка щось писав "для паперу" і душі, мав гарне почуття гумору й спокійну та веселу вдачу при драматичному, житті і скаліченому здоров'ї. 

Він був талановитою людиною в багатьох вимірах. "Батько був витонченим зовні і світлим зсередини. При цьому, міг "по-ковбойськи" з перевернутої до гори курком духової рушниці, притиснутої до стегна, згасити полум'я свічки у тирі. Бо замолоду, як поліщуку і належить,  вправно полював з рушницею на зайців і тетеруків. Перепливав широкий Дніпро не один раз. 

Протистояв озброєним бандитам з праскою в руках, вночі захищаючи сім'ю від нападу на Байковій горі біля відомого київського цвинтаря, де подружжя знімало в приватному будинку помешкання до придбання власного. Грав на скрипці і гармонії. Малював. Мав чудову бібліотеку, продаж книг з якої виручив сім'ю в скрутні часи безгрошів'я. 

Побачивши виставку мініатюр у Києво-Печерській Лаврі, прийшов до дому і на половинці яблучного зерна гостро заточеним олівцем намалював портрет Т. Г. Шевченка, чим здивував мене на все життя", – розповідає далі син поета Роман Колядюк – кандидат технічних наук, маркетолог і журналіст. Іван мав каліграфічний почерк, нерозбірливо писати не вмів. Був акуратистом в побуті і стосунках з людьми. Володів російською, але спілкувався винятково українською мовою і називав себе волинянином.

ххх

Помер стоячи, зненацька в надвечір'я 7 жовтня 2000 року у віці 61 рік  від серцевого нападу вдома у Києві, після пережитого стресу від домагань на вулиці невідомих хуліганів у чорних шкірянках і отриманого приниження. Останніми за хвилину до кінця життя земного були спокійні слова дбайливого батька: "Все буде добре, сину". 

Розтин показав – все серце поета було пошматовано давнішніми шрамами від колись пережитого за непросте життя… 

Похований український поет Іван Колядюк, син Якима, на Поліссі, в селищі Головине Черняхівського району на Житомирщині, де видобувають ексклюзивний за орнаментом чорний граніт з синіми "очками", як і вірна дружина (на її бАтьківщині). 

На пам'ятнику – козацький хрест і слова: