«Наші прийшли!»
Їхня дев’ятиповерхівка спорожніла у перші дні нападу російської навали. Син Віри Петрівни і Валерія Івановича кликав їх із собою, коли зі столиці відвозив на Закарпаття дружину і двох дітей. Але батьки не погодилися.
Навіть думки відганяли про свій переїзд, оскільки у справдешню жорстоку й криваву війну якось не вірилося. А вона не забарилася. Знавіснілий ворог щосили рвався до столиці, дорога до якої лежала через їхнє містечко, і люто нищив усе на своєму шляху.
Спочатку під час обстрілів довелося годинами сидіти на сходовій клітці біля ліфта, а потім нестерпні звуки авіаударів, що лунали зовсім поруч, змусили перебратися до підвалу. Там Віра Петрівна і Валерій Іванович познайомилися ще з двома пенсіонерками із сусіднього під’їзду, здивувавшись, що раніше одне одного навіть не знали.
Через кілька днів у містечку зникли вода, електроенергія і газ. Початок березня видався морозним, тож холод дошкуляв відчутно. Свого маленького папужку, що тремтів від холоду і жаху, Віра Петрівна ховала в пухову рукавицю і носила із собою. Страшні дні спливали повільно...
В одну із коротких хвилин затишшя Валерій Іванович вийшов «у розвідку». Побачивши його невдовзі у дверях підвалу разом із двома хлопцями, Віра Петрівна злякано завмерла.
– Не впізнаєш? – звернувся Валерій Іванович до неї, показуючи на своїх супроводжувачів, які голосно привіталися. – Це ж наші сусіди з приватного сектора.
Аж тепер Віра Петрівна згадала юнаків. Бувало, що й сердилася, коли пізніми вечорами вони з компанією сиділи на лавочці під їхніми вікнами, реготали, гучно розмовляючи.
Тим часом Валерій Іванович розповів, що Андрій і Юрко, так звали хлопців, запропонували свою допомогу. Вони знають, де вціліла колонка з чистою водою, а дров після бомбардувань вистачає. Отож невдовзі біля будинку запалало вогнище, можна було зігрітися і зготувати хоча б якусь їжу.
Запаси картоплі й крупів знайшлися у кожного. Відтоді так і повелося. Андрій та Юрко вранці приносили воду, допомагали розпалити багаття. Обійшовши весь будинок, вони виявили ще одну самітню стареньку з хворими ногами. Допомогли їй перебратися до гурту.
Коли Українська армія послабила наступ рашистів, ночувати піднімалися до своїх квартир – там хоч і холодно, та все ж зручніше, ніж у підвалі. Хлопці щовечора підпирали вхідні двері до під’їзду і квартир, казали, що недобиті орки нишпорять у місті.
А вранці всі поспішали вниз. Якщо гуркотіло близько – ховалися, затихало – виходили на сонечко. Сліз і розпачу не було. Розмовляли, згадували минуле, молилися, аби швидше настав день визволення. Інакше не уявляли кінця загарбницької війни. Не такий ми народ, щоб було по-іншому. Не потрібне нам чуже, але й свого не віддамо. Ось збереться наша армія з силами і погонить зажерливого ворога...
Саме про це говорили, сидячи біля будинку, коли на подвір’ї з’явився Валерій Іванович. «Вірунчику, наші!» – схвильовано вигукував він. Віра Петрівна поспішила назустріч...
Цього дня до їхнього двору завітали волонтери. Підбадьорюючи розповідями про те, як наші бійці на всіх напрямках розбили ворога біля столиці, пригощали свіжим хлібом, іншими харчами, роздавали медикаменти.
За кілька днів у містечку з’явилися вода, електроенергія. Життя поверталося...
Олеся КОСТЕНКО.
Їхня дев’ятиповерхівка спорожніла у перші дні нападу російської навали. Син Віри Петрівни і Валерія Івановича кликав їх із собою, коли зі столиці відвозив на Закарпаття дружину і двох дітей. Але батьки не погодилися.
Навіть думки відганяли про свій переїзд, оскільки у справдешню жорстоку й криваву війну якось не вірилося. А вона не забарилася. Знавіснілий ворог щосили рвався до столиці, дорога до якої лежала через їхнє містечко, і люто нищив усе на своєму шляху.
Спочатку під час обстрілів довелося годинами сидіти на сходовій клітці біля ліфта, а потім нестерпні звуки авіаударів, що лунали зовсім поруч, змусили перебратися до підвалу. Там Віра Петрівна і Валерій Іванович познайомилися ще з двома пенсіонерками із сусіднього під’їзду, здивувавшись, що раніше одне одного навіть не знали.
Через кілька днів у містечку зникли вода, електроенергія і газ. Початок березня видався морозним, тож холод дошкуляв відчутно. Свого маленького папужку, що тремтів від холоду і жаху, Віра Петрівна ховала в пухову рукавицю і носила із собою. Страшні дні спливали повільно...
В одну із коротких хвилин затишшя Валерій Іванович вийшов «у розвідку». Побачивши його невдовзі у дверях підвалу разом із двома хлопцями, Віра Петрівна злякано завмерла.
– Не впізнаєш? – звернувся Валерій Іванович до неї, показуючи на своїх супроводжувачів, які голосно привіталися. – Це ж наші сусіди з приватного сектора.
Аж тепер Віра Петрівна згадала юнаків. Бувало, що й сердилася, коли пізніми вечорами вони з компанією сиділи на лавочці під їхніми вікнами, реготали, гучно розмовляючи.
Тим часом Валерій Іванович розповів, що Андрій і Юрко, так звали хлопців, запропонували свою допомогу. Вони знають, де вціліла колонка з чистою водою, а дров після бомбардувань вистачає. Отож невдовзі біля будинку запалало вогнище, можна було зігрітися і зготувати хоча б якусь їжу.
Запаси картоплі й крупів знайшлися у кожного. Відтоді так і повелося. Андрій та Юрко вранці приносили воду, допомагали розпалити багаття. Обійшовши весь будинок, вони виявили ще одну самітню стареньку з хворими ногами. Допомогли їй перебратися до гурту.
Коли Українська армія послабила наступ рашистів, ночувати піднімалися до своїх квартир – там хоч і холодно, та все ж зручніше, ніж у підвалі. Хлопці щовечора підпирали вхідні двері до під’їзду і квартир, казали, що недобиті орки нишпорять у місті.
А вранці всі поспішали вниз. Якщо гуркотіло близько – ховалися, затихало – виходили на сонечко. Сліз і розпачу не було. Розмовляли, згадували минуле, молилися, аби швидше настав день визволення. Інакше не уявляли кінця загарбницької війни. Не такий ми народ, щоб було по-іншому. Не потрібне нам чуже, але й свого не віддамо. Ось збереться наша армія з силами і погонить зажерливого ворога...
Саме про це говорили, сидячи біля будинку, коли на подвір’ї з’явився Валерій Іванович. «Вірунчику, наші!» – схвильовано вигукував він. Віра Петрівна поспішила назустріч...
Цього дня до їхнього двору завітали волонтери. Підбадьорюючи розповідями про те, як наші бійці на всіх напрямках розбили ворога біля столиці, пригощали свіжим хлібом, іншими харчами, роздавали медикаменти.
За кілька днів у містечку з’явилися вода, електроенергія. Життя поверталося...
Олеся КОСТЕНКО.
«Наші прийшли!»
Залишити коментар