Дві надзвичайно дорогі святкові події сплелись в один вінок у голови ветеранської ради ковельської громади Марії Павлівни Батраченко. У той день ветеран схвильовано вслухалась в набат свого серця. А коли ж воно все пройшло, коли пролетіли роки, наповнені творчими задумами, працьовитістю, життєвими проблемами? Другий ювілей – 15 років її творчої праці в період пенсійного віку. Бо сама сказала: «На пенсії я була 5 років, а далі – моє життя, моя домівка, моя родина – клуб ветеранів».
І це дійсно так. Хоча в той день клуб не вмістив би усіх ветеранів, що прийшли на свято, тому зібрались у Палаці учнівської молоді в святково прибраній залі. Одразу хочу сказати: надзвичайно добре постарались, щоб ветерани відчули себе комфортно, працівники територіального центру соціального обслуговування м. Ковеля (директор Світлана Смітюх).
До речі, ведуча заходу Світлана Іванівна зробила своєрідний екскурс в історію ветеранської організації міста, познайомила присутніх з роботою університету ІІІ віку для старших людей. Звичайно, все це тісно пов’язане з Марією Павлівною Батраченко – людиною непростої, але прекрасної долі, щедрої душі, творчої особистості з поетичною душею, сповненою віри і любові до життя.
Линули із сцени теплі, щирі слова ведучої, підкріплені світлинами про життєвий шлях ювілярки. Не раз тривожні гіркі події вплітались в розповідь. Бо таке людське життя. Зрештою, Марія Павлівна – живий свідок нашої історії, яка вчилась жити і виживати, боротись і перемагати.
Сльози туманять час від часу очі ювілярки. Бо згадалось важке поневіряння в чужій країні, десь, як в тумані, пропливли роки голодного і повоєнного життя уже на нашій землі. В Голобах у власній домівці прихисток дала бабуся. Важко доводилося сім’ї, адже глава її не повернувся з війни. Роки навчання далеко від України також не були легкими.
Були й приємні події – наприклад, диплом вчителя і дорога додому. Якою радісною і щасливою була вона – таке з пам’яті не стирається. Хотілось бути вчителем, хотілось усі знання віддати дітям. Багато літ працювала в ПТУ-7, завжди “виходячи” за рамки навчального процесу. Залучала молодь до участі у художній самодіяльності, різних гуртках. Намагалася зацікавити студентів, працювати так, що сама не помічала плину часу.
Людмила Стахорська, котрій довелося працювати з Марією Павлівною в тому закладі, згадує:
«Вона не була такою, як ми – в ній жив неспокій, творчі задуми на кожен день – організація різних зустрічей, вечорів, екскурсій. Кожен крок в роботі – це диво-відкриття. Любили її діти за простоту, душевність. Повагу викликали щира любов до дітей, знання предмета, глибоке розуміння їх світогляду, запитів, уміння організувати свою роботу».
І так – до пенсії. А коли настав заслужений відпочинок, неспокійний характер покликав до громадського життя міста. Спочатку – в соціальну службу, але там мало було «простору» для неї, тому організувала клуб ветеранів (2003 р.). І ось уже двадцять років торує туди стежину. Про це нагадують світлини, де зафіксовано шляхи творчого становлення ювілярки, котрі тісно переплітаються з життям ветеранського колективу.
15 років тому було відкрито Університет ІІІ віку: своєрідне навчання і відпочинок для старших людей. Але чи не найбільшою втіхою для Марії Павлівни є робота самодіяльного театру «Осіннє золото». До речі, зустрічі з цим колективом завжди є незабутніми. Виступи артистів викликають неперевершені почуття. Саме в цьому творчому колективі зберігають багату скарбницю української народної пісні, драми, гумору, близької, зрозумілої людям. Завдяки безмежній любові авторки-сценаристки до пісень, драматичного мистецтва театр здобув глибоку повагу, щире захоплення та справжню шану.
А ведуча, підбираючи найкращі, найтепліші слова вітань, вплітала їх у вінок шани ювілярці, прикрашаючи їх віншуваннями та музичними номерами.
Так, Марію Павлівну не втомило життя. Вона, як і раніше, захоплено дивиться на навколишній світ, милується кожною рослинкою, квіткою, бачить в людях тільки хороше. Все робить і нічого не вимагає взамін. Наче розплачується за повагу до неї своєю працьовитістю й активністю.
Було на життєвому шляху ювілярки і запізніле жіноче щастя: її надія, опора, любов Юрій Топілін. Не судилось довго бути люблячою дружиною. Пішов в засвіти її Юрій, котрий завжди розумів, підтримував, допомагав. Добру згадку залишив, бо прожили хоч не довго, але гарно. Згадує Марія Павлівна про часи спільного життя з ніжністю та болем.
Ще один штрих її життя: вона – постійний дописувач «Вістей Ковельщини», видала дві книги: «Місячний лабіринт» і «Моє життя – калейдоскоп». Як стверджує ювілярка, її життя нагадує калейдоскоп: яскраве, барвисте, мінливе, цікаве, щасливе. Для неї щастя – бути з людьми і для людей. За роки заслужила великий авторитет, повагу серед ветеранів.
Не дає спокою і сьогоднішній день. Пережила в дитинстві війну, то й нині не може збагнути, чому кровопролиття, чому гинуть люди, чому стогне і плаче наша прекрасна земля? Хто подумав би колись, що «братній» сусід засадить у спину ножа – підступно, бурхливо, вороже.
Марію Батраченко вітали, дякували за працелюбність, уміння робити життя прекрасним міський голова Ігор Чайка, його заступник Наталія Маленицька, голова міськрайорганізації товариства Червоного Хреста Людмила Стахорська, директор Центру професійно-технічної освіти Сергій Антонюк, колеги, друзі.
Щира вдячність – усім, хто, маючи добре, чуйне серце, долучився до цікавого заходу для ветеранів, створивши теплу, щиру атмосферу, подякував за прожиті роки ювілярці.
І я щиро приєднуюсь до всіх вітань, зичу міцного здоров’я, затишного довголіття, спокою, миру Вам, Маріє Павлівно, і всім ветеранам Ковельщини!
Валентина СІЧКАР,
голова Ковельської районної ветеранської організації.
Дві надзвичайно дорогі святкові події сплелись в один вінок у голови ветеранської ради ковельської громади Марії Павлівни Батраченко. У той день ветеран схвильовано вслухалась в набат свого серця. А коли ж воно все пройшло, коли пролетіли роки, наповнені творчими задумами, працьовитістю, життєвими проблемами? Другий ювілей – 15 років її творчої праці в період пенсійного віку. Бо сама сказала: «На пенсії я була 5 років, а далі – моє життя, моя домівка, моя родина – клуб ветеранів».
І це дійсно так. Хоча в той день клуб не вмістив би усіх ветеранів, що прийшли на свято, тому зібрались у Палаці учнівської молоді в святково прибраній залі. Одразу хочу сказати: надзвичайно добре постарались, щоб ветерани відчули себе комфортно, працівники територіального центру соціального обслуговування м. Ковеля (директор Світлана Смітюх).
До речі, ведуча заходу Світлана Іванівна зробила своєрідний екскурс в історію ветеранської організації міста, познайомила присутніх з роботою університету ІІІ віку для старших людей. Звичайно, все це тісно пов’язане з Марією Павлівною Батраченко – людиною непростої, але прекрасної долі, щедрої душі, творчої особистості з поетичною душею, сповненою віри і любові до життя.
Линули із сцени теплі, щирі слова ведучої, підкріплені світлинами про життєвий шлях ювілярки. Не раз тривожні гіркі події вплітались в розповідь. Бо таке людське життя. Зрештою, Марія Павлівна – живий свідок нашої історії, яка вчилась жити і виживати, боротись і перемагати.
Сльози туманять час від часу очі ювілярки. Бо згадалось важке поневіряння в чужій країні, десь, як в тумані, пропливли роки голодного і повоєнного життя уже на нашій землі. В Голобах у власній домівці прихисток дала бабуся. Важко доводилося сім’ї, адже глава її не повернувся з війни. Роки навчання далеко від України також не були легкими.
Були й приємні події – наприклад, диплом вчителя і дорога додому. Якою радісною і щасливою була вона – таке з пам’яті не стирається. Хотілось бути вчителем, хотілось усі знання віддати дітям. Багато літ працювала в ПТУ-7, завжди “виходячи” за рамки навчального процесу. Залучала молодь до участі у художній самодіяльності, різних гуртках. Намагалася зацікавити студентів, працювати так, що сама не помічала плину часу.
Людмила Стахорська, котрій довелося працювати з Марією Павлівною в тому закладі, згадує:
«Вона не була такою, як ми – в ній жив неспокій, творчі задуми на кожен день – організація різних зустрічей, вечорів, екскурсій. Кожен крок в роботі – це диво-відкриття. Любили її діти за простоту, душевність. Повагу викликали щира любов до дітей, знання предмета, глибоке розуміння їх світогляду, запитів, уміння організувати свою роботу».
І так – до пенсії. А коли настав заслужений відпочинок, неспокійний характер покликав до громадського життя міста. Спочатку – в соціальну службу, але там мало було «простору» для неї, тому організувала клуб ветеранів (2003 р.). І ось уже двадцять років торує туди стежину. Про це нагадують світлини, де зафіксовано шляхи творчого становлення ювілярки, котрі тісно переплітаються з життям ветеранського колективу.
15 років тому було відкрито Університет ІІІ віку: своєрідне навчання і відпочинок для старших людей. Але чи не найбільшою втіхою для Марії Павлівни є робота самодіяльного театру «Осіннє золото». До речі, зустрічі з цим колективом завжди є незабутніми. Виступи артистів викликають неперевершені почуття. Саме в цьому творчому колективі зберігають багату скарбницю української народної пісні, драми, гумору, близької, зрозумілої людям. Завдяки безмежній любові авторки-сценаристки до пісень, драматичного мистецтва театр здобув глибоку повагу, щире захоплення та справжню шану.
А ведуча, підбираючи найкращі, найтепліші слова вітань, вплітала їх у вінок шани ювілярці, прикрашаючи їх віншуваннями та музичними номерами.
Так, Марію Павлівну не втомило життя. Вона, як і раніше, захоплено дивиться на навколишній світ, милується кожною рослинкою, квіткою, бачить в людях тільки хороше. Все робить і нічого не вимагає взамін. Наче розплачується за повагу до неї своєю працьовитістю й активністю.
Було на життєвому шляху ювілярки і запізніле жіноче щастя: її надія, опора, любов Юрій Топілін. Не судилось довго бути люблячою дружиною. Пішов в засвіти її Юрій, котрий завжди розумів, підтримував, допомагав. Добру згадку залишив, бо прожили хоч не довго, але гарно. Згадує Марія Павлівна про часи спільного життя з ніжністю та болем.
Ще один штрих її життя: вона – постійний дописувач «Вістей Ковельщини», видала дві книги: «Місячний лабіринт» і «Моє життя – калейдоскоп». Як стверджує ювілярка, її життя нагадує калейдоскоп: яскраве, барвисте, мінливе, цікаве, щасливе. Для неї щастя – бути з людьми і для людей. За роки заслужила великий авторитет, повагу серед ветеранів.
Не дає спокою і сьогоднішній день. Пережила в дитинстві війну, то й нині не може збагнути, чому кровопролиття, чому гинуть люди, чому стогне і плаче наша прекрасна земля? Хто подумав би колись, що «братній» сусід засадить у спину ножа – підступно, бурхливо, вороже.
Марію Батраченко вітали, дякували за працелюбність, уміння робити життя прекрасним міський голова Ігор Чайка, його заступник Наталія Маленицька, голова міськрайорганізації товариства Червоного Хреста Людмила Стахорська, директор Центру професійно-технічної освіти Сергій Антонюк, колеги, друзі.
Щира вдячність – усім, хто, маючи добре, чуйне серце, долучився до цікавого заходу для ветеранів, створивши теплу, щиру атмосферу, подякував за прожиті роки ювілярці.
І я щиро приєднуюсь до всіх вітань, зичу міцного здоров’я, затишного довголіття, спокою, миру Вам, Маріє Павлівно, і всім ветеранам Ковельщини!
Валентина СІЧКАР, голова Ковельської районної ветеранської організації.
Дві надзвичайно дорогі святкові події сплелись в один вінок у голови ветеранської ради ковельської громади Марії Павлівни Батраченко. У той день ветеран схвильовано вслухалась в набат свого серця. А коли ж воно все пройшло, коли пролетіли роки, наповнені творчими задумами, працьовитістю, життєвими проблемами? Другий ювілей – 15 років її творчої праці в період пенсійного віку. Бо сама сказала: «На пенсії я була 5 років, а далі – моє життя, моя домівка, моя родина – клуб ветеранів».
Були й приємні події – наприклад, диплом вчителя і дорога додому. Якою радісною і щасливою була вона – таке з пам’яті не стирається. Хотілось бути вчителем, хотілось усі знання віддати дітям. Багато літ працювала в ПТУ-7, завжди “виходячи” за рамки навчального процесу. Залучала молодь до участі у художній самодіяльності, різних гуртках. Намагалася зацікавити студентів, працювати так, що сама не помічала плину часу. 
А ведуча, підбираючи найкращі, найтепліші слова вітань, вплітала їх у вінок шани ювілярці, прикрашаючи їх віншуваннями та музичними номерами.
Залишити коментар