Повідомлення в номер / Кохання не вмирає

Чисте весняне небо чарувало  насиченою блакиттю. Легкий вітерець грайливо ворушив  тонкі гілочки дерев. Віктор повертався додому рейсовим автобусом з райцентру. Тут йому у військкоматі вручили повістку на службу в армію. Час був такий, що хлопці із задоволенням йшли служити. Бо з тих, кого не брали в армію, у селі сміялись. За таких дівчата навіть заміж не хотіли виходити. 

Вийшовши з автобуса, хлопець гонорово крокував вулицею села, вдихаючи повітря, насичене пахощами бузку, час від часу дивився на землю, заквітчану жовтогарячими килимами кульбаб. Обдумував проводи в армію, в пам’яті перебирав сільських хлопців та дівчат, яких буде запрошувати на урочистість.

Через тиждень Віктора урочисто провели і посадили в рейсовий автобус. З ним поїхав до військкомату батько та близькі друзі. Тут вони дізнались, що хлопець буде служити в «учебці» у Бердичеві. Віктора полюбили у військовій частині товариші по службі та начальство, тому солдату час від часу дозволяли  кількагодинні прогулянки по місту. Гуляючи містом, в одному з магазинів познайомився з дівчиною-продавчинею Валентиною. Привітністю з покупцями, ввічливим і спокійним спілкуванням вона враз сподобалася Віктору. 

Дівчина була худорлява, мала русяве волосся, світлі очі, а личком така гарна, що він не міг відвести очей від неї. А вже пізніше вільний час Віктор проводив з Валентиною. Прослуживши пів року у Бердичеві та закінчивши «учебку», Віктор поїхав дослужувати в іншу область ще півтора року. Та зв’язків з коханою хлопець не втрачав, спілкуючись листами. А коли їхав додому у відпустку та повертався з неї, то заїжджав до Валентини додому. Коханій обіцяв, що після служби поєднають свої долі, а батьки зроблять велике весілля молодятам.

Наступний відрізок служби видався Віктору дуже довгим. Він чекав того моменту, коли закінчить службу і побачить свою Валю. Повертаючись додому, заїхав до неї. Говорили про весілля, майбутнє спільне життя обрали у Бердичеві. Провідавши батьків, Віктор через трохи часу обіцяв коханій показати своїх рідних, завезти  її на кілька днів у своє село. А ще він довірив Валі документи і попросив прописати у себе на постійне місце проживання. Та невдовзі Віктор отримав документи у себе на пошті. У листі дівчина написала, що їй відмовили його прописати, але причин не вказала. Так і розійшлося їхнє кохання….

Віктор довго переживав невдачу. Друзі йшли до сільського клубу у кіно і на танці, а він, зажурений, вільний час проводив  вдома. Вже під осінь на одне із церковних свят друзі витягли Вітю з дому, зібравшись з дівчатами на лоні природи з випивкою та закускою. Було порівну хлопців і дівчат. Гуляли до пізнього вечора. Повертались у село вночі кожний хлопець з дівчиною, а Віктору залишили Зою. Від цього часу Віктор і Зоя почали дружити. Через певний час він признався дівчині у коханні. 

…Була пізня осінь. Похмурі сірі хмари повільно пливли по небу. Інколи через  них просочувались ласкаві промінчики Сонця. Віктор та Зоя стояли в актовому залі сільської ради. Їх тут благословляли на щасливий шлюб, дарували букети квітів. Звідси почалася їхня життєва дорога. В своєму рідному селі молода сім’я побудувала будинок – звісно, не без допомоги родичів. 

Жили у дружбі та злагоді, мали роботу, народили і виховали трьох діток, яким дали путівку у життя. Діти створили свої сім’ї і жили у містах. На старість тільки радуватись життю. Але, вийшовши на пенсію, занедужала Зоя. Тяжка хвороба щодня відбирала у жінки сили, а в недовзі її не стало. Важко переносив душевний біль Віктор. Ходив на могилу до дружини, плакав, але залишився доживати віку сам у своїй хаті.  

Та, як кажуть, у житті є щось непередбачуване. Якось сусідка Віктора Марія лежала у Ковелі в лікарні. В палаті з нею перебувала ще одна жінка. Розговорились. Виявилось, що ця жінка родом із Бердичева, а заміж вийшла у Ковель. Звати її Валя. Розпитавши Марію, звідки родом та, з’ясувалось, що вона з того самого села, з якого був Віктор і мала вийти за нього заміж. Але доля так склалась, що не судилось. Валя з чоловіком дали путівку у життя двом дітям, які вже мають свої сім’ї і живуть окремо. Чоловік кілька років тому помер, а вона живе у своїй квартирі самотня. Марія взяла номер телефона Валі і по приїзду додому занесла його Віктору, розповівши все про Валю. 

Незабаром Віктор передзвонив Валі, говорили довго про життя-буття. Тим часом вона запропонувала Віті приїхати до неї у гості в Ковель. Вже наступного дня чоловік був у Валі. Пригостившись після довготривалого побачення, Віктор заночував у колишньої коханої. А на кожні наступні вихідні їздив до неї. І якось сказав: «Валю! Вже надокучило  їздити до тебе. А, може, ми, якщо  не поєднали свої долі колись, то поєднаємо зараз?». Валя із задоволенням прийняла пропозицію  Віктора і вийшла за нього заміж.

Кохання загубилось, але знову воно повернулось трішки більше, ніж через сорок років. В народі говорять, що гора з горою не сходяться, а людина з людиною може зійтися. Так сталось і в цьому випадку.

Подружня пара повінчалась у церкві, і вже рік   щасливі перебувають разом.

Микола Денисюк.

Чисте весняне небо чарувало  насиченою блакиттю. Легкий вітерець грайливо ворушив  тонкі гілочки дерев. Віктор повертався додому рейсовим автобусом з райцентру. Тут йому у військкоматі вручили повістку на службу в армію. Час був такий, що хлопці із задоволенням йшли служити. Бо з тих, кого не брали в армію, у селі сміялись. За таких дівчата навіть заміж не хотіли виходити. 

Вийшовши з автобуса, хлопець гонорово крокував вулицею села, вдихаючи повітря, насичене пахощами бузку, час від часу дивився на землю, заквітчану жовтогарячими килимами кульбаб. Обдумував проводи в армію, в пам’яті перебирав сільських хлопців та дівчат, яких буде запрошувати на урочистість.

Через тиждень Віктора урочисто провели і посадили в рейсовий автобус. З ним поїхав до військкомату батько та близькі друзі. Тут вони дізнались, що хлопець буде служити в «учебці» у Бердичеві. Віктора полюбили у військовій частині товариші по службі та начальство, тому солдату час від часу дозволяли  кількагодинні прогулянки по місту. Гуляючи містом, в одному з магазинів познайомився з дівчиною-продавчинею Валентиною. Привітністю з покупцями, ввічливим і спокійним спілкуванням вона враз сподобалася Віктору. 

Дівчина була худорлява, мала русяве волосся, світлі очі, а личком така гарна, що він не міг відвести очей від неї. А вже пізніше вільний час Віктор проводив з Валентиною. Прослуживши пів року у Бердичеві та закінчивши «учебку», Віктор поїхав дослужувати в іншу область ще півтора року. Та зв’язків з коханою хлопець не втрачав, спілкуючись листами. А коли їхав додому у відпустку та повертався з неї, то заїжджав до Валентини додому. Коханій обіцяв, що після служби поєднають свої долі, а батьки зроблять велике весілля молодятам.

Наступний відрізок служби видався Віктору дуже довгим. Він чекав того моменту, коли закінчить службу і побачить свою Валю. Повертаючись додому, заїхав до неї. Говорили про весілля, майбутнє спільне життя обрали у Бердичеві. Провідавши батьків, Віктор через трохи часу обіцяв коханій показати своїх рідних, завезти  її на кілька днів у своє село. А ще він довірив Валі документи і попросив прописати у себе на постійне місце проживання. Та невдовзі Віктор отримав документи у себе на пошті. У листі дівчина написала, що їй відмовили його прописати, але причин не вказала. Так і розійшлося їхнє кохання….

Віктор довго переживав невдачу. Друзі йшли до сільського клубу у кіно і на танці, а він, зажурений, вільний час проводив  вдома. Вже під осінь на одне із церковних свят друзі витягли Вітю з дому, зібравшись з дівчатами на лоні природи з випивкою та закускою. Було порівну хлопців і дівчат. Гуляли до пізнього вечора. Повертались у село вночі кожний хлопець з дівчиною, а Віктору залишили Зою. Від цього часу Віктор і Зоя почали дружити. Через певний час він признався дівчині у коханні. 

…Була пізня осінь. Похмурі сірі хмари повільно пливли по небу. Інколи через  них просочувались ласкаві промінчики Сонця. Віктор та Зоя стояли в актовому залі сільської ради. Їх тут благословляли на щасливий шлюб, дарували букети квітів. Звідси почалася їхня життєва дорога. В своєму рідному селі молода сім’я побудувала будинок – звісно, не без допомоги родичів. 

Жили у дружбі та злагоді, мали роботу, народили і виховали трьох діток, яким дали путівку у життя. Діти створили свої сім’ї і жили у містах. На старість тільки радуватись життю. Але, вийшовши на пенсію, занедужала Зоя. Тяжка хвороба щодня відбирала у жінки сили, а в недовзі її не стало. Важко переносив душевний біль Віктор. Ходив на могилу до дружини, плакав, але залишився доживати віку сам у своїй хаті.  

Та, як кажуть, у житті є щось непередбачуване. Якось сусідка Віктора Марія лежала у Ковелі в лікарні. В палаті з нею перебувала ще одна жінка. Розговорились. Виявилось, що ця жінка родом із Бердичева, а заміж вийшла у Ковель. Звати її Валя. Розпитавши Марію, звідки родом та, з’ясувалось, що вона з того самого села, з якого був Віктор і мала вийти за нього заміж. Але доля так склалась, що не судилось. Валя з чоловіком дали путівку у життя двом дітям, які вже мають свої сім’ї і живуть окремо. Чоловік кілька років тому помер, а вона живе у своїй квартирі самотня. Марія взяла номер телефона Валі і по приїзду додому занесла його Віктору, розповівши все про Валю. 

Незабаром Віктор передзвонив Валі, говорили довго про життя-буття. Тим часом вона запропонувала Віті приїхати до неї у гості в Ковель. Вже наступного дня чоловік був у Валі. Пригостившись після довготривалого побачення, Віктор заночував у колишньої коханої. А на кожні наступні вихідні їздив до неї. І якось сказав: «Валю! Вже надокучило  їздити до тебе. А, може, ми, якщо  не поєднали свої долі колись, то поєднаємо зараз?». Валя із задоволенням прийняла пропозицію  Віктора і вийшла за нього заміж.

Кохання загубилось, але знову воно повернулось трішки більше, ніж через сорок років. В народі говорять, що гора з горою не сходяться, а людина з людиною може зійтися. Так сталось і в цьому випадку.

Подружня пара повінчалась у церкві, і вже рік   щасливі перебувають разом.