Невістку Галина Василівна незлюбила одразу. Славко, закінчуючи останній курс університету, приїхав з міста із дівчиною. Він друзів і раніше запрошував погостювати, а тут чутливе серце матері підказало: будь пильною, ця білявка не просто однокурсниця. А вони й не крились — обнімалися, змовницьки переглядались, щасливі очі виказували нестримні молоді почуття.
Мати мовчала, а всередині кипіло, нуртувало: ось так, вивчила, викохала єдиного синочка й візьми віддай невідомо якій дівулі. Нишком старалась вивідати у Славка, хто вона, хто батьки, чи мають статки. Тема грошей була болючою. Галина Василівна мала незаможних батьків, іще двох сестер, її дівоцтво минуло в доношуванні одягу старшої, а весільний посаг був такий мізерний, що краще не згадувати. Коли вийшла заміж, твердо вирішила — її діти не знатимуть злиднів, у них буде все найкраще. Жодного дня не працюючи, всі сили спрямувала на кар’єру чоловіка — влаштовувала обіди із впливовими людьми, товаришувала з їхніми дружинами.
І недарма. Зрештою тихий і покладливий Павло Олексійович із простого інженера будівельної організації став головним, а за відсутності директора виконував і його обов’язки. Ноша для слабкого чоловікового серця виявилась не під силу, помер після другого інфаркту просто на будівництві. На той час родина мала вже, стараннями господині, ошатний двоповерховий дім із прибудовами, машину і гараж, звісно, й заощадження. Тому дорослому єдиному синові вистачало й на навчання, й світила перспектива примноження статків. Звісно, при розумній хазяйновитій дружині з відповідним їхньому «статусом». Поки мала відшукатися «статусна», юнак, який звик ні в чому собі не відмовляти, розважався на повну. І з гарненькими дівчатами теж.
А у заїжджої гості, вочевидь, такого «статусу» не було. Одягнена благенько — кілька джинсів, вилинялі футболки, зношені кросівки. Як удома, так і в гості до Славкових друзів. Його це не бентежило, заговорив про весілля, яке мають справити наче восени, перед тим як братися до роботи. І щоб жодних застіль, лише родина. Командувала сином ця вертихвістка. «Лара сказала, Лара так радить…» Хіба так Галина Василівна мріяла женити єдиного сина?! Та вона вже бачила на їхньому дворі не менше двохсот гостей, увесь цвіт райцентру. А он як вийшло!
— Твоїх рідних скільки буде? — запитала Лару якогось вечора.
— Бабуся і кілька подружок, — одказала.
«Сирота, виходить, — зайшлося серце Галини Василівни. — Я так і думала, злидня на нашу голову». Але зі Славком сперечатися не стала, все одно не послухає.
Весілля таким і було, тихим, скромним. Молодята на тиждень майнули в Карпати, а там і до роботи час ставати, обоє юристи. Привезли «посаг» молодої дружини — комп’ютер, багато книжок.
Невістка швидко влаштувалась в адвокатську фірму в їхньому райцентрі. Невдовзі стала заступницею директора, а через два роки його повноправним партнером. У шафі з’явилися вишукані речі, дороге взуття — Лариса вела справи місцевого «бомонду», її часто запрошували на офіційні заходи, банкети. Хоча у повсякденному житті залишалась тією ж худенькою білявкою у джинсах.
Дітей молоді не мали, так спливали рік за роком, невістка була вся в роботі, ставала дедалі успішнішою, а син, який не надто налягав свого часу на навчання, працювати за фахом не зміг, нудився і знайшов собі відраду — місцеву красуню із супермаркету. Що там у них було, Галина Василівна не знає, але якось, повернувшись від куми, ні невістки, ні її речей вдома не застала. Від Славка дізнатися подробиці було марно.
Відтоді ні в серці жінки, ні в домі, так дбайливо вибудованому для добробуту, спокою не стало. Славко, як мовиться, пустився берега. А потім і взагалі подався кудись із «королевою супермаркету». Матері сказав: «На заробітки».
Відтоді минув рік. Син телефонував двічі — просив грошей. Галина Василівна не плакала, вона вміла давати собі раду, проте збій підкосив, здавалося б, сталевий організм. Вона дедалі частіше хворіла. Дні минали тягучі, липкі, мов цукерки «іриски» в дитинстві. Їй згадувалось, як відмивала від них малого Славка. І раптом прийшло розуміння, що так мало радості було в їхньому красивому домі, лише гонитва за посадами для чоловіка, за диванами й килимами. І навіть світлу дівчинку в пошарпаних джинсах, яка могла б стати красивою долею їхньому синові, відштовхнула відвертою неприязню, мовляв, не їхнього поля ягода. Таки ж не їхнього, а на голову вища як особистість за незугарно вихованого, самозакоханого Славка.
Їй страшенно захотілося побачити Ларису. Вчепитись за тонку павутинку, яка іще бринить, пов’язує з минулим. І майже безнадійно обіцяє майбутнє. Ось він, телефон…
Ганна БОЙЧУК.
Невістку Галина Василівна незлюбила одразу. Славко, закінчуючи останній курс університету, приїхав з міста із дівчиною. Він друзів і раніше запрошував погостювати, а тут чутливе серце матері підказало: будь пильною, ця білявка не просто однокурсниця. А вони й не крились — обнімалися, змовницьки переглядались, щасливі очі виказували нестримні молоді почуття.
Мати мовчала, а всередині кипіло, нуртувало: ось так, вивчила, викохала єдиного синочка й візьми віддай невідомо якій дівулі. Нишком старалась вивідати у Славка, хто вона, хто батьки, чи мають статки. Тема грошей була болючою. Галина Василівна мала незаможних батьків, іще двох сестер, її дівоцтво минуло в доношуванні одягу старшої, а весільний посаг був такий мізерний, що краще не згадувати. Коли вийшла заміж, твердо вирішила — її діти не знатимуть злиднів, у них буде все найкраще. Жодного дня не працюючи, всі сили спрямувала на кар’єру чоловіка — влаштовувала обіди із впливовими людьми, товаришувала з їхніми дружинами.
І недарма. Зрештою тихий і покладливий Павло Олексійович із простого інженера будівельної організації став головним, а за відсутності директора виконував і його обов’язки. Ноша для слабкого чоловікового серця виявилась не під силу, помер після другого інфаркту просто на будівництві. На той час родина мала вже, стараннями господині, ошатний двоповерховий дім із прибудовами, машину і гараж, звісно, й заощадження. Тому дорослому єдиному синові вистачало й на навчання, й світила перспектива примноження статків. Звісно, при розумній хазяйновитій дружині з відповідним їхньому «статусом». Поки мала відшукатися «статусна», юнак, який звик ні в чому собі не відмовляти, розважався на повну. І з гарненькими дівчатами теж.
А у заїжджої гості, вочевидь, такого «статусу» не було. Одягнена благенько — кілька джинсів, вилинялі футболки, зношені кросівки. Як удома, так і в гості до Славкових друзів. Його це не бентежило, заговорив про весілля, яке мають справити наче восени, перед тим як братися до роботи. І щоб жодних застіль, лише родина. Командувала сином ця вертихвістка. «Лара сказала, Лара так радить…» Хіба так Галина Василівна мріяла женити єдиного сина?! Та вона вже бачила на їхньому дворі не менше двохсот гостей, увесь цвіт райцентру. А он як вийшло!
— Твоїх рідних скільки буде? — запитала Лару якогось вечора.
— Бабуся і кілька подружок, — одказала.
«Сирота, виходить, — зайшлося серце Галини Василівни. — Я так і думала, злидня на нашу голову». Але зі Славком сперечатися не стала, все одно не послухає.
Весілля таким і було, тихим, скромним. Молодята на тиждень майнули в Карпати, а там і до роботи час ставати, обоє юристи. Привезли «посаг» молодої дружини — комп’ютер, багато книжок.
Невістка швидко влаштувалась в адвокатську фірму в їхньому райцентрі. Невдовзі стала заступницею директора, а через два роки його повноправним партнером. У шафі з’явилися вишукані речі, дороге взуття — Лариса вела справи місцевого «бомонду», її часто запрошували на офіційні заходи, банкети. Хоча у повсякденному житті залишалась тією ж худенькою білявкою у джинсах.
Дітей молоді не мали, так спливали рік за роком, невістка була вся в роботі, ставала дедалі успішнішою, а син, який не надто налягав свого часу на навчання, працювати за фахом не зміг, нудився і знайшов собі відраду — місцеву красуню із супермаркету. Що там у них було, Галина Василівна не знає, але якось, повернувшись від куми, ні невістки, ні її речей вдома не застала. Від Славка дізнатися подробиці було марно.
Відтоді ні в серці жінки, ні в домі, так дбайливо вибудованому для добробуту, спокою не стало. Славко, як мовиться, пустився берега. А потім і взагалі подався кудись із «королевою супермаркету». Матері сказав: «На заробітки».
Відтоді минув рік. Син телефонував двічі — просив грошей. Галина Василівна не плакала, вона вміла давати собі раду, проте збій підкосив, здавалося б, сталевий організм. Вона дедалі частіше хворіла. Дні минали тягучі, липкі, мов цукерки «іриски» в дитинстві. Їй згадувалось, як відмивала від них малого Славка. І раптом прийшло розуміння, що так мало радості було в їхньому красивому домі, лише гонитва за посадами для чоловіка, за диванами й килимами. І навіть світлу дівчинку в пошарпаних джинсах, яка могла б стати красивою долею їхньому синові, відштовхнула відвертою неприязню, мовляв, не їхнього поля ягода. Таки ж не їхнього, а на голову вища як особистість за незугарно вихованого, самозакоханого Славка.
Їй страшенно захотілося побачити Ларису. Вчепитись за тонку павутинку, яка іще бринить, пов’язує з минулим. І майже безнадійно обіцяє майбутнє. Ось він, телефон…
Ганна БОЙЧУК.
Невістку Галина Василівна незлюбила одразу. Славко, закінчуючи останній курс університету, приїхав з міста із дівчиною. Він друзів і раніше запрошував погостювати, а тут чутливе серце матері підказало: будь пильною, ця білявка не просто однокурсниця. А вони й не крились — обнімалися, змовницьки переглядались, щасливі очі виказували нестримні молоді почуття.
Залишити коментар